<< Главная страница

ЗапорожцI



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Над Днiпром, коло славних порогiв, у селi Старому Кодаку жив собi молодий лоцман Карпо Летючий. Як i всi лоцмани, вiн був потомок славних запорожцiв i мав увесь хист, усю вдачу запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий, гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того смiливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи ïх через пороги. Карпо знав добре всi пороги, всi забори, знав кожний камiнь. Вiн любив пороги, бо зрiс коло них. Карпо любив летiти стрiлою прудким козацьким ходом через пороги, летiти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Днiпро на порогах, як реве Звонець або Дiд i обливає бризками його гаряче лице. Лоцманський отаман дуже любив Карпа i настановив його керманичем, не зважаючи на його дуже молодi лiта. Отаман вiрив йому, як самому собi. Ото раз приплив до порогiв великий байдак якогось багатого купця. Дай менi, отамане, лоцмана, та найпевнiшого, найлуччого! каже багатий купець до отамана. Нема в мене певнiшого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч вiн i молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам ïду, вiдказав отаман. Вимiрили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана i вилетiв орлом на байдак. Всi попереду сiли по украïнському звичаю, потiм стали на колiна i помолились Богу. Нiхто не знав запевне, чи вернеться живий додому! Щасти ж Боже! промовив отаман до Карпа. Як щасливо вернешся додому, то дам я тобi велику-велику плату, що маю найлюбiшого, наймилiшого. Пам'ятай! Моє слово певне, промовив отаман Iван Музика ще й сивим вусом моргнув. Погода була тиха i ясна. Надворi був раннiй теплий ранок. За Днiпром починало синiти небо червоною смугою. Вода в Днiпрi стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь, далеко внизу, вже стогнав, неначе пiд землею, перший порiг Кодацький. Шамни разом, друзi! крикнув Карпо. I гребцi шамнули, а байдак полетiв, неначе на крилах. На гладенькiй, як дзеркало, водi почали скакати неначе бiлi крiлики. I, булькотячи, знов ховались у воду. Порiг був недалечко. Шабаш! крикнув Летючий, i всi гребцi пiдняли гребки. До стерна! командував вiн, i всi кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на прохiд. Зашумiла вода i заревла. Кодацький порiг появився весь вiд берега до берега, весь бiлий, вкритий пiною та бризками. Байдак загув i полетiв з лави на лаву, рiвно як стрiла. В одну мить його перенесло через порiг. Вода оббризкала гребцiв i присипала Карповi кучерi. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всi перехрестились. Карпо не зоглядiвся, як байдак минув Звонецький, Сурський i Лохманський пороги. Його смiлива й горда душа палала щастям. Водяна курява i бризки тiльки прохолоджували йому лице. Ще було чути, як стогнали вищi пороги, а тут уже заревiв Дiд, чи Ненаситець. Погода, на Карпове щастя, була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим свiтлом бiлi пороги й чорнi Карповi кучерi. Дiд усе ревiв та стогнав усе дужче та дужче, неначе десь ревла череда волiв, неначе десь стрiляли з гармат, або дзвонили в великi дзвони. Вiд берега до берега на Днiпрi появився бiлий гребiнь, неначе бiла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, i перед Карповими очима встали з води дванадцять Дiдових лав, страшних, сердитих, бiснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях. Байдак уже був направлений стерном якраз на хiд i летiв як стрiла. Коли се де не взялась вiтрова полоса. Вiтер дмухнув трохи збоку. Коло самiсiнького порога вода вкрилась неначе чорними воронами. Вiтер ухопив судно i знiс трошки набiк... В душi в Карпа похололо... Вiн сам кинувся до стерна, кричав на гребцiв, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нiчого не помогло. Велика сила вхопила байдак i знесла набiк. Байдак полетiв з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камiнь, котрий одначе не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло й знов полетiло як стрiла та все звертало вбiк. Ще нижче його вхопив страшний камiнь Крутько й обкрутив кругом себе... Байдак застугонiв, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трiсочка, й переломилося натроє. Тепер все пропало, все загинуло! Карпо i гребцi зняли руки до Бога. От дивиться Карпо вниз а мiж тими стiнами росте пишний сад, про який тiльки в казках розказують. Там розстеляються зеленою скатертю луки з такою травою, як i на землi. Там були розкиданi невеличкi, але гарнi пригорки, велике камiння. I все мiсце було гарне, як рай: зеленiло гаями, лужками, садками, виноградом. Мiж зеленою травою цвiли всякi квiтки. Карпо бачив пiд самою скелею, де вiн лежав, пишний рожевий кущ, чув навiть пахощi вiд рож i василькiв. Зверху, з-пiд водяноï стелi, понавiшувалось на скелi латаття з широким листом, з бiлими та жовтими квiтками, висiло купами дрiбне, як пух, зелене пiдводне зiлля... Скрiзь свiтило сонце через водяну стелю, але той свiт був тихий i разом ясний. Краса того мiсця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку i до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотiлось тiльки дивитись то на сади, то на скелi, то на кришталеву стелю, синю вiд синього неба, а часом блискучу, як цвiт веселки. Придивляється Карпо вниз, аж попiд гаями неначе ростуть купи високих червоних та синiх квiток. При дивляється вiн лучче, аж тi квiтки ворушаться: то були люди. Два чоловiки йшли просто до того мiсця, де був Летючий. На них були високi чорнi шапки з червоними верхами, синi кунтушi з рукавами навiдкид. А чого ти, хлопче, залiз туди, куди тобi не годилось би лiзти? спитали вони в Карпа. Хто ж ти такий? Що ти за людина? Я... почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали. Злазь до нас! Нема кудою злiзти, бо скеля крута, як стiна! Крикнув Карпо i почув, що його голос зовсiм змiнився: став дзвiнкий, рiвний, голосний. Карпо заговорив, неначе пiсню заспiвав. Скачи, не бiйся! крикнули тi люди до Карпа. Карпо скочив i зараз почув, що вiн тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Тi люди пiддержали його за руки i постановили на траву. Карпо глянув на тих людей i трохи злякався, i здивувався, i замилувався: такi вони були високi, рiвнi, дужi! Такi вони були гарнi на вроду, що вiн таких людей не бачив нi мiж панами, нi мiж простими селянами. Еге, ти, хлопче, з Украïни? промовив один з них, i голос його розсипався мiж скелями, як весняний перший грiм. З Украïни, тихо обiзвався Карпо. Чи вже ж тепер на Украïнi стали такi маленькi та мiзернi люди, як оце ти? спитав один чоловiк, i обидва вони якось жалiбно всмiхнулись. Карпо, глянувши на ïх несказанну красу, трохи опам'ятався i став смiливiший. Отакi, як бачите! промовив вiн. Хто ж ти такий, хлопчику? спитали вони. Я лоцман на порогах... Летючий на прiзвище, сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав. Правда, ти розбив байдака? Правда, промовив Карпо, i та гiрка правда прийшла йому на пам'ять, як дуже давнiй, Бог зна, колишнiй сон. Ходи ж з нами! сказали тi люди i повели Карпа далi, ставши по обидва боки. Як тобi здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? спитали вони. Карпо тiльки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, всiма цвiтами, i затулив очi рукою. А знаєш, хлопчику, хто ми? спитали вони в Карпа. Карпо тiльки глянув на ïх чорнi очi i великi шовковi вуса. Ми козаки, запорожцi. Чи ти чув що про запорожцiв? Чув, що колись за порогами була Сiч; менi батько дещо розказували. Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорiзька Сiч, промовив один запорожець, ото бач, як зруйнували Сiч, а помочi нам не було де взяти, то нашi характерники й зачарували Сiч. З того часу наша Сiч з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Сiч поглинув Днiпро. Чи бачиш, ондечки далеко-далеко ворушаться попiд гаєм, за отiєю скелею, неначе червонi квiтки? То наше сiчове товариство. I обидва козаки повели Карпа назустрiч тому товариству. Всi вони троє ввiйшли в невеличкий лiсок. В тому лiску зовсiм не було тiнi; скрiзь попiд деревом блищав однаково ясний, теплий свiт. Карпо озирнувся i побачив, що через обох запорожцiв було видко кожне дерево, кожну квiтку. Запорожцi здались йому тiнню, одначе вiн i трiшки не злякався, бо страху там зовсiм не було на тому свiтi. Зараз за лiском вони стрiли iнших козакiв. Запорожцi сидiли на зеленiй травi групами, сидiли на дрiбному каменi, стояли по два, три, розмовляли мiж собою i всi поглядали на Карпа, як на якесь диво. Всi козаки були високi, рiвнi та здоровi; всi були гарнi, повбиранi в гарну одежу, неначе в свято або в недiлю. Вони стиха розмовляли, а Карповi здалося, що то ревуть страшнi Днiпровi пороги. Оце наш сiчовий курiнь! Ми побачимо ще не один курiнь, поки дiйдемо до нашого гетьмана, промовив один запорожець. До гетьмана! До гетьмана! закричали деякi запорожцi, i слiдком за Летючим i за його двома проводирями посипались всi козаки. От вони йдуть та йдуть i зайшли в тихе, спокiйне мiсце, навкруги обставлене камiнням. В тiм крузi, пiд самою високою кам'яною стiною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На деревi висiли спiлi яблука та грушi, червонiли вишнi та черешнi, червонiв та жовтiв спiлий виноград, порозкладавши широкий лист i важкi кетяги ягiд скрiзь по камiнню. Те мiсце було зовсiм вiдгороджене; тиша була там аж мертва. В тому саду скрiзь попiд деревом стояли кам'янi лавки, а на лавках сидiли старi запорожцi. Ïх бороди бiлiли як снiг, а вуса у всiх були чорнi. Старi запорожцi вiдпочивали. На ïх старих, поважних лицях спочивали думи. Всi вони сидiли, позгортавши руки i посхилявши вниз важкi голови. Карпо глянув на них i йому здалося, що вони повироблюванi з камiння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тодi встали, як наблизився перший курiнь i закричав: До гетьмана! До гетьмана! Тiльки що Карпо минув високу кам'яну огорожу, вiн побачив уже другий сад, весь зелений, весь засаджений квiтками, а з того саду лився чоловiчий голос, та такий же гарний та дзвiнкий! Хтось спiвав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом, як грiм, то пiдiймався вгору i дзвенiв, як голосний дзвiн, а пiд той голос стиха грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввiйшов у сад i побачив, що ту думу спiвав сивий кобзар, сидячи на каменi, а кругом його сидiли й стояли козаки середнiх лiт i слухали старинну думу про козацьких гетьманiв, про славнi давнi дiла на Украïнi. До гетьмана! До гетьмана! стиха промовили старi запорожцi, i кобзар перестав грати й спiвати. Всi козаки знялися з мiсця й рушили до гетьмана. Яке дiло маєте, шановне товариство? спитав гетьман, i Карпо чув, що земля пiд ним задрижала. Хiба ж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловiк прибув до нас з Украïни. Гетьман тiльки тодi кинув оком на Летючого, довго дивився на його, i двi сльози впало з його очей на землю. На тiм мiсцi вже лежали двi рожi. Чи ти, хлопче, з Украïни? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог i народ? Я розбив байдака на порогах i не знаю й сам, як я сюди зайшов. Сину мiй любий, сину мiй милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе вiд моєï великоï сили, вiд щирого серця, промовив гетьман i стиха поцiлував Летючого. Скажи ж менi, сину, що там дiється на Украïнi? Нiчого, вiдказав Летючий. Чи пам'ятають на Украïнi про гетьмана й козакiв? Чи згадують? Трохи пам'ятаємо. Старi люди дещо розказують. Трохи чули вiд кобзарiв. Чи не говорили вам про нас попи, або ченцi, або вченi люди? Нi. Нiхто про те нам нiчого й не згадував. Як же там на свiтi живуть люди? Чи лучче ïм, чи гiрше? Чи й досi терплять вiд ляхiв? Чи й досi там у вас є татари, москалi, жиди? й жиди, й ляхи, й москалi. Тiльки про татар нiчого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю. Гетьман важко зiтхнув i поклав свою булаву на камiнь. З каменя так i бризнули левкоï та фiялки кругом булави, а виноград оплiв навкруг камiнь i послався по травi. Ходiмо ж, козаки, до церкви та поспитаємо в Бога, що дiяти нам, та помолимось Богу за Украïну. До церкви! До церкви! загули навкруги козаки. Гетьман вiдв'язав меч i застромив у камiнь. Меч увiгнався в скелю як у вiск, а з-пiд меча задзюрчала кров. Гетьман тихою ходою виступив уперед, i козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий i кращий вiд усiх запорожцiв: високий як Палiй, гарний як Мазепа, смiливий як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце. Слiдком за гетьманом два сивi запорожцi повели Карпа, а за ними роєм посипалась уся громада. Скiльки можна було скинути оком, червонiли шапки та кунтушi. Все вiйсько йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудовi гаï та сади. В тих садах росло дерево iз золотим та срiбним листом, а мiж тим деревом траплялося часом i просте дерево садове, i оце на одному були спiлi овочi, а на другому тiльки що наливалися, а третє дерево стояло у бiлому цвiту.
ЗапорожцI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация