Невинна



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал НЕВИННА Оповiдання Оце я, матушко, прийшла по дiлу до батюшки. Хотiла й висповiдаться, i розказать все дочиста, як воно було. Нехай батюшка за мене оступляться. Смiються з мене люде та й смiються. Вже менi затого очi висмiють. Продражнили мене злодiйкою; злодiйка та й злодiйка! Не то що, матушко, люде, а вже навiть малi дiти, як часом iду вулицею, то вони граються та й кажуть промiж себе: он, диви! злодiйка йде. Такий менi сором, що вже швидко не можна буде менi мiж люде й очей появить. А хто докаже, щоб я в кого що вкрала? Хiба я винна, що мiй чоловiк крав? Ой боже мiй! Я, серце матушко, в такiм клопотi, що вже й ночi недосипаю. А все то сталося од того часу, як мого чоловiка посадили на висiдку в тюрму. Що на його те нещастя спало, то нiгде правди дiти. Але й божуся, й присягаюся, i ладна землi з'ïсти, що я нi в чому невинна й невiсна, ïй же богу, не-вiсна! Я вам розкажу все дочиста, як воно було i як те лихо на мене спало. Ото раз в великий пiст увечерi вдягається мiй Петро. А я йому кажу: Куди це ти думаєш йти? Надворi грязюка та так поночi, що й з двора в ворота не потрапиш. А вiн менi одказує: Не питай! Не твоє дiло; йду, куди треба. Пiшов вiн, а я сиджу, та куняю, та все його жду. Нема його та й нема! В хатi тихо. Надворi вже нiгде й собака не гавкне: вiдомо, пiзня доба. Вже й першi пiвнi заспiвали; вже на мене сон налягає, а його нема. Коли чую, стукає вiн у вiкно та й каже: Одчини! Ото я одчинила. Входить вiн у хату та й уносить на плечах, може, так як з пiвкорця чогось в мiшку. Кинув вiн мiшок на дiл га й каже: Вiзьми та спорожни мiшка. Розгорнула я мiшок, подивилась, аж у мiшку кукурудза. Де це ти взяв кукурудзи?-питаю я в його. А вiн каже: Нащо тобi знать! Коли принiс, то бери, та мерщiй ховай, та й не питай. Я купив в одного чоловiка. Петре!- кажу я,- гляди лишень, щоб тобi не скрутилось та не змололось за цю кукурудзу. Я трохи вже догадувалась, де вiн взяв ту кукурудзу, бо вiн вже давно злигався з недобрими людьми та все з ними в шинку сидить. Так менi стало нiяково: i страшно менi, й сором. Однесла я ту кукурудзу в комору, а в мене в коморi було ще трохи кукурудзи, бо я восени заробила собi. Взяла я ту кукурудзу та й висипала в мiшок до своєï; думаю, притулю до своєï, бо мала до чого притулити. Але, ïй-богу, ïй-богу, я не винна була нi в чому! Ото вертаюсь я з комори, а вiн знов вдягається в свиту. Чоловiче!- кажу я.- Куди це ти знов думаєш мандрувать? Бiйся бога або котрого святого! Ти до чогось доходишся. Сиди в хатi та не рипайся, а коли хочеш, то пiдеш собi другоï ночi, бо ти менi спати не даси. Вiн з злiстю крикнув, з нестямки вилаяв мене, бо такий палкий та опришкуватий, як той огонь, хоч на взiр нiби й лемехуватий i зателепуватий, бо як почне розмовлять, то висмикує помаленьку з рота слова, неначе висмикує за гичку буряки з затужавiлоï грядки. Ото вiн знов потягся з хати. Погасила я свiтло та й спать не лягла. Сиджу собi на лавi, куняю та й думаю. I сон мене не бере. Погане дiло, думаю, заходиться оце в нашiй хатi! I навiщо оце йому робить? В нас же в хатi не злиднi ж нещадимi завелись. Але що ж робить, коли вiн мене не слухає, хоч зве мене розумною. Говорю до його, як до стiни. А як скажеш йому правду в вiчi, то вiн так i спахне, як той присок. Заспiвали другi пiвнi, аж вiн знов стукає в кватирку. Одчинила я дверi, засвiтила свiтло, дивлюсь, а вiн принiс добрий клунок проса. Де це ти,-кажу,-береш? звiдкiль носиш? А вiн тодi до мене: Та краду! бери, та ховай хутчiш, та спорожни мiшка. Боже мiй милостивий!-думаю я,-що менi робить? Однесла я те просо в комору та й притулила до свого, бо в мене було ще мисок зо три проса, то й було до чого притулить. Але, ïй же богу, я невiсна; ïй-богу, невiсна й не винна нi в чому! Вернулась я з комори в хату, дивлюся, а вiн знов вдягається в свиту. Куди ти,- кажу,- знов думаєш потягтися? А вiн каже: Та туди ж, куди й ходив. Лягла я спати. Лягає й вiн, не роздягнувшись. Я задрiмала. Вже почало щось сниться, та таке страшне: якийсь ведмiдь з рогами,- коли чую, вiн встає. Куди ти,- кажу,- налагодивсь оце йти! Вже ж з пiвночi звернуло. А вiн каже: Та туди ж, куди й ходив. Злодiйство, як горiлка розбирає: вип'єш чарку, заманеться й другоï. Оце,- кажу,- побила мене лиха година та нещаслива. Цiлу нiч тягається десь, як той вовкулака, не дає менi гаразд одпочить. Пiшов вiн мовчки з хати, а я вже так напрацювалась, що й заснула. Коли чую, знов торохтить у вiкно так, що аж шибки дзвенять. А бодай тебе вже на мари винесло, як тебе оце носить! - крикнула я в кватирку до його. Засвiтила я свiтло, дивлюсь, а вiн принiс п'ять шматкiв сала ще й клунок пшеницi. В мене ще зосталося ^в боденцi од пущення двi четвертини сала. Взяла я тi шматки сала та й притулила до свого, бо сало ж не значене: думаю, притулю я те сало хоч до того мiсця, де лежало наше сало, то все якось буде безпечнiше. Але побий мене хрест святий, коли я була в тiм винна. ïй-богу, не була досвiдчена, бо я його не посилала й не намовляла на те погане дiло. Заглянула я, матушко-серце, в той мiшок, аж там бiлокора пшениця. Нащо ж ти, вороже, принiс менi цiєï пшеницi?-кажу я до його.- Ти ж знаєш, що на все село нi в кого нема бiлокороï пшеницi, тiльки в Кулика. До чого я ïï притулю, коли вона значна? Бери ïï та неси хутчiй з хати, бо я ïï не прийму. Про мене, хоч в болото висип. Став вiн, задумався, почухав потилицю та й каже: А бiс його батька знав! Це не день, а нiч: що налапав, те й узяв. Тепер розкидай вже ти жiночим розумом, бо ти не з бiса розумна на ввесь куток! Бодай,- кажу,- тебе розкинуло по шматку на великiй дорозi, як оце ти наробив менi клопоту. Розкинула я розумом i по городi, i по горищi, i по хлiвах — нема де сховать або хоч прихистить. Бiжи ж,- кажу,- та зiрви в помостi в коморi дошку, та й сховай там, бо в нас нема нi зерна нi червоноï, нi бiлокороï пшеницi. Подумав вiн, почухався, пiшов до комори, зiрвав дошку, упорався, прийшов та й каже до мене: Коли приметикувала, де сховать, то гляди ж, жiнко, держи язик за зубами, та ще й добре, бо в тебе розум добрий, та язик дуже довгий: ти таки язиката й не дерзка на язик зроду. Як пробрешешся, то i я пiду на Сибiр, i ти пiдеш. Впав вiн на лаву та й захрiп. Ото тiльки що почало розвиднюваться, прийшов староста та й давай трусить. Але, бог дав, якось минула та струсанина: люде знали, що в мене була кукурудза, було й просо, було й сало, а пшеницi не знайшли, бо й своєï таки не було. Ото якось минулося те лихо, а я кажу до його: Гляди ж ти, вороже, не волочись менi бiльше вночi та не буди мене по тричi, бо й сам пропадеш, i мене з маленькими дiтьми занапастиш. А вiн каже; Ви, жiнки, розумнi на всьому готовенькому: от якби й ти крала потрошку то там, то там, то може б i дохарчувались до нових жнив. Ти принесла б щось до хати, чи курку, чи гуску, чи порося, i я б принiс, то й дiло пiшло б спiрно. Намагається вiн; Крадь та й крадь! Не дiждеш,-кажу я,-цього нiколи, щоб я крала, бо я чесного роду: i батько мiй не крав, i дядьки були хазяйновитi, не буду красти й я. А тепер от через його i я стала злодiйка, та й злодiйка, i другого прiзвища менi нема на селi. Та вже менi нiхто так не допiк, як тi Кушнiренковi дiтища. Як тiльки простую вулицею проз Кушнiренка, то тi лобурi повибiгають та й репетують: Тiтко Домахо! а нащо ви хотiли в нас порося вкрасти? Тiтка Домаха злодiйка! Та, ïй-богу, аж на тин повилазять та ще й грудками на мене шпурляють. Господи милостивий! Що я ïм такого заподiяла? Ото в чистий четвер iшла я проз Кушнiренкiв двiр. Коли дивлюсь, коло ворiт бiгають поросятка, та такi чистенькi, як перемитi. Я впiймала одно поросятко та хотiла погратись та погладити по спинцi. Граюся я з тим поросям та й думаю, грiшна: ото якби менi таке поросятко на посвячiн-ня! А воно як закувiкає! Десь узялися свинi та так i опали мене навкруги, як тi собаки; а стара свиня як вискочить з Кушнiренкового двору та просто й кинулась на мене, мов скажена сука. За свиньми сипнули з двора собаки. Стара сука вхопила мене, вибачайте, ззаду за спiдницю та одшматувала пiлку од самiсiнького пояса аж до землi. Ще, хвалить бога, що не скалiчила. Кинула я те порося, а тут повибiгали Кушнiренковi дiти та давай кричать: А нащо ви, тiтко, хотiли наше порося вкрасти? Та я,- кажу,- хотiла тiльки пограться. А вони давай навзаводи кричать: Злодiйка! злодiйка! злодiєва жiнка! Та давай цькувать мене собаками. Цур вам, пек вам з вашим поросям! Ось через ваше порося пропала моя спiдниця,- кажу я. Вхопила я той шмат з землi, зiбрала спiдницю в руки, щоб хоч не бiлiла сорочка, та й пiшла додому вже манiвцем, сукупними городами, щоб люде не смiялись. А це пiсля великодня причепилась до мене сусiда Мар-та за тi яйця. Раз якось iду я через ïï город додому навпростець, через бур'яни. А вона така хазяйка, що в ïï городi в бур'янах зайцi виплодились. Iду я та й углядiла пiд лопухом дванадцятеро курячих яєць. Я думала, що то моя курка нанесла, бо було все бачу, що вона лiтає через тин в Мартин город. Сама ж Марта про це знає, бо поперебивала ноги ломакою моïй курцi i не раз зо мною за неï лаялась. Я забрала яйця в пазуху, бо вони ж не значенi. Мартинi дiти вглядiли та й розказали Мартi. Од того часу менi не можна й через ïï город перейти: кричить на мене: Злодiйка, злодiєва жiнка!,- а за нею й дiти. Такий менi сором, такий клопiт, що вже сусiди нiчого менi не позичають. Ото почала я перед Великоднем вговорювать чоловiка, бо вiн таки мене в дечому слухає, тiльки в тому, поганому дiлi, нiколи мене не слухав. Все було каже: Ти й розумна в дечому, а в дечому дурнiша од курки. А я йому й кажу: Коли вже ти вкрав пшеницю, а я допильнувала, то пiди десь далеко, тiльки не в Ямполь, щоб люде не впiзнали, та продай оту пшеницю, а як не продаси, то неси молоти про мене й за сто верстов, коли вже на тебе таке 'нещастя спало. А вiн до мене каже: Одже ж ти, Домахо, розумна з бiса! I справдi часом варт i в жiнки розуму позичить. Ото понiс вiн ту пшеницю десь далеко до млина, змолов, а я мусила з того борошна паску спекти Вiн ïсть, дiти ïдять, ïм байдуже за все, а мене все сум бере: Борони боже,- думаю,- якого нещастя! Та ще вiн до того зiйшовся з поганою компанiєю, та все десь блукають вночi по селах та по хуторах; одбився од роботи, бо вночi тиняється, як той звiр, а вдень спить. Ото серце, од того часу вiн так розледащiв, що й за роботу не вiзьметься. Настали жнива. Люде в поле, а вiн вiзьме свиту та й потягнеться з компанiєю або до шинку, або десь на ярмарок. Минули жнива. Я кажу чоловiковi: Пiду я на першу пречисту в Ямполь на одпуст та й зайду на ярмарок, бо треба купить то сього, то того для господарства. А вiн каже: Про мене, йди, тiльки не трать дуже грошей на ярмарку, бо тi жiнки як пiдуть на мiсто, то ладнi купить цiлий ярмарок. Дiждалась я пречистоï та й пiшла в Ямполь. Прийшла я на ярмарок, аж там маляр продає образи. Я вглядiла образ святого Миколая, та такий гарний, що аж сяє на сонцi, як золото. Не втерпiла я та й купила той образ. Пiшла я на одпуст та й поставила образ в церквi; молюся та й думаю: Буде ж менi тепер од чоловiка, що я потратила так багато грошей на ярмарку, ще й образ купила. Пiсля служби божоï якийсь пiп посвятив новi образи. Людей було сила! Попiв було з десять. Я вже й не пам'ятаю, як я взяла свiй образ, пiшла з церкви та й не заплатила поповi шiсть шагiв за посвячiння... ïй-богу, не знаю, як воно так трапилось: чи я забула, чи менi памороки одбило, чи ярмарок заморочив мене, чи я вчинила це з незнавки та з нетямучостi, чи я чоловiка, може, боялась. Приходжу додому, почепила образ на стiнi, а в мене все не виходить з думки: чом я не заплатила поповi за посвячiння? Це ж я вчинила грiх. Коли б мене, борони боже, не скарав святий Миколай або на дiтях, або на худобi, або й на чоловiковi. В мене, бачте, все була думка на чоловiка, що вiн робить погане дiло. Глянула я на святого Миколая, а вiн на мене дивиться, та так суворо та сердито. Почала я варить вечерю, пораюсь коло печi, а святий Миколай все на мене дивиться, неначе живий, повертає на мене очi, куди не ступлю хоч ступiнь, ще й неначе пальцем свариться. Гляну на другi образи: свята Варвара дивиться на полицю, святий Юрiй неначе дивиться на пiч, а святий Миколай все за мною слiдком водить очима. В мене чогось серце стривожилось: це, мабуть, через те вiн так страшно дивиться на мене, що я не заплатила шiсть шагiв поповi за посвячiння. Другого дня була недiля. Встаю вранцi, заходжуюсь пораться коло печi. Чоловiк розпитує мене за ярмарок, а я й не кажу йому, що я купила образ. Вглядiв вiн образ на стiнi та й каже: А це нащо ти купила образ? Пiр мало тобi ïх висить на стiнi. Навiщо ти дурно потратила грошi? Як почав вiн клясти мене, а я й собi не мовчу. Вiн слово, а я двоє. Так мене розiбрала злiсть, що я забула, що була свята недiля. Вiн розлютувавсь та кинувся мене бити, а я не втерпiла та й налаяла його: Будь,- кажу,- ти проклят од нинi й довiку! Бодай на тебе трясця й болячка! Щоб тебе на Сибiр завело, як ти оце мене увiв у грiх, що мушу лаятись з тобою до служби божоï. Тiльки що я налаяла його, а тут дзвiн до церкви: бов! Я так i охолола. Боже мiй! Що ж це я сказала! Я ж прокляла його саме тодi, як до церкви задзвонили... Зварила я обiд, пiшла до церкви, хрещуся та молюся, а в мене з думки не виходить, що я свого чоловiка прокляла в недiлю вранцi до служби божоï. Вернулась я додому, сiла обiдать, а менi й ïжа не йде. По обiдi вiн пiшов у клуню спати, а я схилилась на стiл та все журюся, все сподiваюсь якогось лиха. Вже надворi поночiло. Вiн вдягається та й iде з хати. Я кинулась до його, заступила йому дверi, прошу, благаю та плачу: Куди ти йдеш! схаменися хоч на цей день, вражий сину, бо буде тобi якась напасть! Вiн пхнув мене та й потягся. Опiвночi чую, стукає вiн у кватирку. Я засвiтила свiтло, одчинила дверi. Протираю очi спросоння, глянула, а менi здалося, що вiн держить на руках барана. Навiщо ти, вражий сину, вкрав оцього барана?-крикнула я на його.-До чого я його притулю? Ти ж знаєш, що в нас овець i заводу нiколи не було! А вiн каже: Тю-тю на тебе, дурна! Протри лиш соннi баньки. Це такий баран, що можна й до рота притулить. Я протерла очi, дивлюсь, а вiн держить щось на руках, завинуте в свиту, а обидва рукави телiпаються. Розгорнув вiн свиту та й виймає здорове барильце, набите залiзними обручами. Що ж оце ти, анахтемська душе, припер до господи? -кажу я.-Де ж оце в свiтi божому я дiну оте барильце? А 'вiн одбив барильце, простелив серед хати свиту, сiв сам, взяв горнятко та й давай точити горiлку. Припав вiн до горщечка, як вiл до води, дудлив, дудлив, а далi перевiв дух та й каже: Ож на, Домахо, притули оцього барана до рота! ïй-богу, як покуштуєш, то й з­едзкаєшся! Ти зроду не пила такоï горiлки. Це не така, як у шинкарiв, розведена водою. А бодай ти не дiждав, щоб я злодiйську горiлку пила!-кажу я.-Пий вже сам, про мене, й лусни! Сiла я на лавi: дивлюсь на нього та й думаю, де б ту прокляту горiлку сховать, щоб часом не трапилось яке лихо. Думала вилити воду з дiжки та й влить туди горiлку, а барильце закопати десь на городi. Думала я, думала, а вiн сидить та все п'є й не перестає. Я незчулась, як впала на лаву, як i сон мене змiг... Коли чую спросоння, щось дверима торгає. Я прокинулась, а надворi тiльки що почало на с'вiт благословиться. Я схопилась, дивлюсь, вiн лежить серед долу на свитi, мов мрець, а коло нього стоïть барильце. Я дометику-валась, хто стукає в дверi. Кинулась ховать барильце в грубу, воно не влазить; я засунула його в пiч, заклала трiсками, заставила челюстi горщиками, а сама трушуся, неначе мене пропасниця трусить. Хотiла збудить Петра, торсала його за плечi з усiх бокiв, смикала за чуприну, а вiн лежить, як колода. Я незчулась, як дверi виставили й одчинили, як староста з людьми шусть у хату! Знайшли вони барильце в печi, взяли барильце, а його, впiймавши на гарячому вчинку, зв'язали та й повели в тюрму. Повели його, а я сиджу та все думаю: це ж все лихо виявилося через мiй грiх. Це ж мене покарав святий Ми-колай та свята недiленька. Хотiла молитись, та боюся й глянуть на образ, Настав вечiр. Вийду з хати, а менi все здається, що на мене сердито дивиться святий Миколай. Увiйду в сiни, неначе бачу його й там, а ввiйду в хату, менi привиджується, що вiн заглядає в хату з темних сiней в одчиненi дверi. Куди пiду, вiн неначе ходить навздогiнцi за мною, гониться слiдком, так що я аж оглядаюсь. Лягла я спати, менi сниться, що нiби наш батюшка увiйшли в хату, начебто з молитвою. Коли я придивлюсь, аж серед хати стоïть святий Миколай в золотих ризах, в золотiй шапцi, з золотою книжкою в руках, та свариться на мене. Господи, якого страху я набралась! А раз я смерком пiшла по воду до рiчки. Йду я з вiдрами мiж вербами, а пiд вербами вже зовсiм поночi. Йду я та й оглядаюсь на всi боки, а менi здається, от-от хтось ухопить мене збоку. Прийшла я на берег, стала на каменi, та тiльки що поставила вiдро, коли щось як скинеться коло самого каменя, та таке здорове, як людина. Небо на заходi було червоне, i я, ïй-богу, своïми очима бачила, як воно заблищало, неначе було в золотих шатах. Я й не стямилась, покинула й вiдра та прожогом кинулась втiкати стежкою. Та вже нагодилась одна сусiда, i я з нею вернулась у берег за вiдрами. Господи, якого страху я набралась! Було смерком вже боюся й на город вийти. Терпiла я, та й не стерпiла, пiшла в Тернiвку сповiдаться до тiєï церкви, де я вiнчалась з своïм чоловiком, бо кажуть, що в тiй церквi, де шлюб брала, бог простить найбiльший грiх. На духу я розказала всi своï грiхи: як не заплатила шiсть шагiв за посвя- / чiння святого Миколая, як в недiлю вранцi прокляла свого чоловiка, як через це його посадили в тюрму; призналася, що раз в мене не стало солi, i я побiгла до сусiди позичать, а сусiда була в полi; я одсунула своïм ключем засов, набрала солi в горщику на полицi; згадала, що в мене й пшiнця вже мало на кашу, та й пшiнця набрала, та за тим клопотом i забула оддати. Але,- кажу,- батюшко! I божуся, й присягаюсь, що я невинна: я не крала, а тiльки позичала, та i досi не оддала. Згадала, як колись у сусiди Марти знайшла на городi в бур'янi курячi яйця та забрала в пазуху. Але,- кажу,- батюшко! ïй-богу, я й у цьому невинна, бо думала, що то моя курка неслася в чужому городi, бо все було лiтає через тин в чужий город в бур'ян. Нехай мене святий хрест поб'є, коли я крала. Висповiдалась я, а батюшка й каже: На тi шiсть шагiв, що ти не заплатила за посвячiння образа, обмiни в церквi свiчку та й постав перед святим Мико-лаєм; а в кого ти брала сiль та пшоно, тому ти повинна оддати, то вийде, нiби ти позичала, а не крала. Одговiлась я, вернулась додому; якось менi легше стало на душi. Чи вийду вночi надвiр, за мною вже не гониться святий Миколай. Але як гляну на той образ, то все менi якось сумно в хатi сидiти, бо святий Миколай все суворо дивиться на мене, як i перше дививсь. Оце, матушко, я принесла той образ батюшцi, нехай коли ласка ïх, поставлять його в церквi, бо я через цей образ ладна од своєï хати одцураться. 1885 року.
Невинна