Князь ЄремIя Вишневецький



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I В першiй половинi XVII вiку князь Михайло Вишневецький був один з найбагатiших магнатiв на всю Украïну й Польщу. Вiн мав великi маєтностi на Волинi, на Подолi, в Галичинi й на Бiлiй Русi. Це була його батькiвщина й дiдизна. Польський король затвердив за ним i за його родом ще й усю Лубенщину: усi землi на рiчцi Сулi з мiстами Хоролом, Ромнами, Прилуками, усi землi до самоï тодiшньоï московськоï границi, котрими з давнiх-давен обладували канiвськi мiщани. Князь Михайло жив недовго. Його жiнка Раïна, з роду молдавських господарiв Могил, зосталась удовою з недолiтком сином Єремiєю. Вона доводилась сестрою киïвському митрополитовi славному Петровi Могилi. Михайлiв брат, князь Костянтин Вишневецький, став за опiкуна удовi та небожевi Єремiï. Княгиня Раïна проживала з сином у волинських маєтностях у Вишневцi, де був палац покiйного князя Михайла. Але Єремiя пiдростав. Настав час давати в науку молодого князя. Раïна переïхала до Києва й оселилась в своєму палацi на Старому Києвi. Вона приставила до сина одного студента Києво-Могилянськоï колегiï за вчителя. Сам префект колегiï, старий чернець, приïздив в палац, щоб наглядати за вченням молодого княжати i сам виясняв Єремiï початки православноï вiри. Єремiя Вишневецький рано зоставсь сиротою. Пiсля смертi матерi Раïни його взяв до себе його опiкун, дядько, брат вдругих Єремiïного батька Михайла Вишневецького. Князь Костянтин вже давно перейшов на католицьку вiру й спольщивсь. Але вiн не насмiливсь навертати до католицькоï вiри свого молодого небожа Єремiю й через те запросив студентiв киïвськоï колегiï вчити Єремiю наукам в своєму палацi. Як Єремiя вже пiдрiс, князь Костянтин звелiв лаштуватись в дорогу i сам одвiз свого небожа в Львiв, щоб дати його в єзуïтську колегiю, маючи певну надiю, що Єремiя вийде з колегiï од єзуïтiв католиком. Раннiм ранком вони виïхали з двору князiвського палацу в Києвi у важкому здоровому ридванi. А за ними потяглись хури, навантаженi всяким добром, та повозки, на котрих ïхали служники князя Єремiï та шляхтич православноï вiри пан Коноплiнський як доглядач княжати Єремiï. Баскi та прудкi конi князiвського поïзду бiгли, наче заiграшки. День був погожий. Надворi стояла спека й суша. Курява вкрила на палець навантаженi хури, понакриванi шкурами. I князь Костянтин, i Єремiя, й слуги припали пилом i зчорнiли на виду. Серед широкого простору поля Єремiï стало легше на душi. Жаль йому було за матiр'ю, але теперечки в дорозi нiхто не навчав його, нiхто не докучав йому. Князь Костянтин заговорював до Єремiï, але молодий хлопець, обiзвавшись до його одним словом i то з неохотою, знов мовчав. Замовк i старий князь, втомлений духотою та труською дорогою, i почав дрiмати. Тiльки погоничi вряди-годи ньокали, поганяючи вкритi потом та порохом конi. Надворi почало смеркати. Князь Костянтин звелiв погоничам стати на ночiвку пiд старим дубовим гаєм. Випас попiд гаєм був добрий, i течiя була недалечко. Погоничi порозпрягали конi, попутали й пустили на пашу. Два шляхтичi напнули пiд дубами княжий намет. Слуги розiклали багаття, поставили таган, почепили казанок i почали варити кулiш на вечерю. Старий князь лiг на травi, пiдмостивши пiд голову згорнутий жупан, i дожидавсь вечерi. Вже смерком слуги i пани посiдали вкупi кругом казанка й почали вечеряти. Дворецький вийняв з воза два срiбнi полумиски, насипав у ïх кулешу i поставив долi перед князями. Пiсля вечерi слуги встали й подякували старому князевi й кухарям за вечерю. Князь Костянтин з Єремiєю пiшли в намет. Молодому Єремiï чомусь було нiяково сидiти в наметi вкупi з старим дядьком. Вiн почував, що старий князь, неначе якась вага, душить його, не дає волi нi йому, нi його думкам. Князь Костянтин, втомлений од спеки, незабаром лiг долi на простеленому килимi, пiдмостивши пiд голову жупан, i швидко заснув мiцним сном. Молодого Єремiю не брав сон. Йому здавалось, нiби старий, поважний i трохи суворий дядько й сонний обважнює його душу, одбирає в його волю. Вiн вийшов з намету й лiг на травi коло багаття, спершись лiктем об землю. Багаття жеврiло й курiло. Сизий димок вився клубками вгору й курився, неначе синюватим серпанком, заплутуючись в важкому гiллi та листi. Червонуватий свiт обливав високе випнуте чоло молодого хлопця. Слуги шляхтичi один по другому поприходили до багаття i посiдали поруч з Єремiєю. Пiшла тиха розмова, неначе вони усi говорили нишком, щоб не стривожити пишноï краси червоного неба на заходi та старого лiсу, щоб не збудити старого князя. Гордий i неласкавий з старшими й вищими за себе, Єремiя був привiтний до челядi. Вiн навiть братався й єднався з челядинцями шляхтичами, але в тому самому братаннi було знати якесь потайне глузування, прикрите жартами та смiшками. — От теперечки доведеться нам, князю, жити у Львовi, — сказав старий дворецький Коноплiнський, простягаючи ноги на травi, — служив я при княгинi у Вишневцi, служив у Києвi, а от довелося ще послужити i в Львовi. — То й служитимеш. Адже ж старi конi служать до самiсiнькоï смертi, поки й не поздихають, та якось i служать, — сказав Єремiя. — Тягнуть, аж жили в них витягуються та лущать, а вони все-таки тягнуть, — сказав один челядинець шляхтич. — Будеш i ти, старий, тягти, доки не луснеш. — О, я ще не швидко лусну! — обiзвався дворецький. — В молодого княжати Єремiï робота буде неважка. — Будеш, старий, вилежуватись в моєму житлi та люльку смоктати. Яка пак там в мене буде тобi робота? — сказав Єремiя. — Отак буду потягуватись на перинi, як тепер, — додав дворецький i при тих словах простяг ноги на всю довжину, закинув руки пiд голову i так потягся, що засидженi за день кiстки залускали й захрущали в його старому тiлi, неначе ломаки. — А я прийду з школи та тебе зверху нагаєм по черевi, щоб не дуже вилежувався, — сказав Єремiя. — В покiйника вашого батька, князя Михайла, нехай буде йому земля пером, була менi служба дуже важка. Князь справляв бучнi бенкети. Приïжджала сила гостей з Украïни й з Польщi й з Литви. Оттодi був скрут в вишневецькому палацi! Крутився колись пан Коноплiнський, наче муха в окропi. А тепер, як заслабла княгиня... Ет, минуло наше — сказав дворецький i важко зiтхнув. Довго балакав молодий Єремiя з дворецьким. Небо за лiсом ледве червонiло. Смуга чорного лiсу перетинала червоний фон неба, неначе чорнi скелi. Конi паслись, совали мордами по травi, вряди-годи пирхкали. Нiч густiшала й чорнiшала. Потомленi челядинцi почали куняти. Єремiя пiдмостив пiд голови жупан i простягся на землi. Слуги поснули. Дворецький хрiп i присвистував носом. Одного Єремiю не брав сон. Вiн лежав горiлиць i втопив очi в темно-синiй намет неба, неначе витканий з чорно-синього шовку i обсипаний брильянтами. Не краса неба, не яснi зорi манили його; його манив широкий простiр небесного намету. Якiсь невиразнi бажання й поривання заворушились в душi молодого князя. I його думи полетiли далеко, повилися птицею понад якимись безмiрними степами, понад морями, летiли за тi моря, все далi та далi, в якийсь iнший пишний край, де гуляв старий князь — козак Байда Вишневецький... I молодому князевi тепер здавалось, що вiн, виïхавши з батькiвського дому, нiби одчалив од берега i пустився на те синє просторне безмежне море шукати щастя-долi й великоï слави, такоï слави, щоб вона затiнила славу усiх князiв, гетьманiв i королiв, заслiпила увесь свiт... щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до, краю й залунала пiснями. Як вона залунала пiснями про славнi козацькi вчинки славного лицаря Яреми Байди-Вишневецького. Молодий князь пiрнув у своï палкi мрiï, неначе в безодню моря: i вже не чорнi дуби мрiли перед його очима на червонястiм небi — чорнiли в його уявi хвилi Чорного моря, мрiли скелистi береги далекого краю, миготiли по хвилях чайки. От його вiйсько сходить на берег. На березi на скелях нiби дрiмає в темрявi величезне вороже мiсто. Вiн веде вiйсько на мiсто, розвалює високi стiни. Почався гвалт в мiстi, почалась кривава запекла битва. Вiн розбиває вороже вiйсько i вступає на майдан побiдником. Мiсто займається одразу. Пожежа схоплюється на чотири боки. Червоний, неначе кров, одлиск грає й мигоче на списах, на шаблях, на шликах. Кров аж дзюрчить потоками по улицях. Гармати гуркають, i пiсня побiдникiв зливається з гуркотом гармат. Вiйсько його величає; його славлять i самi вороги, виносять йому ключi од мiськоï брами на золотiй тарiлцi. Про його славну битву складають пiснi. I тi пiснi пiшли луною по Украïнi, по далеких чужих краях. Молодий князь незчувся, як заснув у тих палких мрiях, неначе одразу проваливсь i пiшов крiзь землю або пiрнув в безодню Чорного моря. Маєтностi покiйного князя Михайла Вишневецького були густо розкиданi по Волинi. Найбiльшою маєтнiстю князя Михайла був Вишневець, од котрого й пiшло назвище князiв Вишневецьких. Одпочивши в стародавньому тiсному та низькому вишневецькому палацi кiльки день, князь Костянтин рушив далi в дорогу на Галичину, i через кiльки день перед очима молодого Єремiï неначе розгорнулась неширока долина мiж чималими крутими горами, а в долинi, неначе на днi зеленоï посудини, вiн побачив стародавнiй Львiв. Тiснувата долина була неначе в безладдi закидана чималими панськими палацами, жидiвськими невисокими хатами та крамницями. Високi гострi чорнi покрiвлi здалеки були схожi то на чорнi велетенськi кротовини, то на висипанi купи порушеноï землi. А з того безладдя витикались стародавнi церкви, манячiли невисокi дзвiницi. Край мiста пiд спадистою горою неначе вгнiздився католицький монастир серед старого здорового садка, широкий та здоровий, неначе в мiсто спустилась якась велетенська птиця, звила собi пiд горою гнiздище i вгнiздилась в тому чорному кострубатому гнiздi, серед розкiшного зеленого садка. На пригорку стояв собор святого Юра, пануючи над усiм мiстом, i неначе оглядав з гори своïми рясними банями та вiкнами те безладдя неначе накиданих та стовплених домiв, тих чорних дахiв, схожих на горби чорноï землi. Здавалось, нiби там недавно тряслася земля й накидала з свого нутра тi чорнi задимленi купи сироï землi. Важкий ридван Вишневецьких спустився возвозом у мiсто, i князь Костянтин звелiв погоничевi заïхати в жидiвський заïзд, який був найкращий в мiстi. Навантаженi хури в'ïхали в просторний двiр. Слуги повносили в кiмнати скринi. I незабаром князь Костянтин з молодим Єремiєю, убранi в дорогi шовковi кунтушi та жупани, пiшли до єзуïтськоï колегiï, котра стояла внизу пiд горою серед зеленого розкiшного садка, мурована й не общикатурена, вкрита червонуватою черепицею, й така здорова та довга, що в неï можна було змiстити половину львiвських пожильцiв. Довга колегiя на два етажi з двома високими флiгелями, причепленими, неначе двоє крил, неначе розпустила й простягла в довжину своï мiцнi крила, сiла серед зеленоï маси дерева й вчепилась кiгтями в грунт мiцно, твердо, нiби на вiки вiчнi, запанувавши над усiм мiстом. Єзуïти ставили своï масивнi колегiï неначе на вiки вiчнi, неначе сподiвались, що нiяка сила, навiть самi пекельнi брами не спроможуться розваляти ïх до вiку — до суду. Князь Костянтин та Єремiя приступили до високоï брами, причепленоï до стовпiв-ворiтниць. Два мурованi бiлi шпичастi стовпи, що служили ворiтницями, критi зверху черепицею, стояли неначе два сторожi по обидва боки брами. В обох стовпах в глибоченьких западинах стояли дерев'янi подоби матерi божоï та єзуïта Iгнатiя Лойоли. Статуï були помальованi грубими рiзкими фарбами. Перед подобами висiли невеличкi череп'янi лампади. Брама була зачинена й замкнута. Високi зчорнiлi мурованi стiни з визубнями зверху кругом садка були схожi на стiни твердинi й наводили сум. Уся та єзуïтська оселя була схожа на сумну зчорнiлу середньовiкову твердиню з мiцною, обкованою залiзом брамою. Козацькi повстання Косинського, Лободи та Наливайка вже тодi далися взнаки Польщi: вже на львiвському базарi скотилася додолу стята голова козацького отамана Наливайка, котрий пiдняв козацьке повстання проти Польщi. Єзуïти стали обережнi. Князь Костянтин постукав у браму держалном шаблi. З маленького вiконечка в брамi виглянуло двоє сiрих витрiшкуватих очей i почувся чийсь голос. Воротар спитав у прибувших, хто вони такi й чого ïм треба. Незабаром важка брама заскрипiла й трохи одхилилась, неначе чогось стереглася. Князь Костянтин та Єремiя насилу протислись в одхилену браму, ïх стрiв послушник у чорнiй сутанi й у широкому чорному брилi й повiв ïх через садок до колегiï. Товстi дубовi дверi в колегiï були замкнутi. Князь Костянтин i тут насилу достукався. Дверi одчинились i перед ним у дверях знов з'явилась якась чорна постать з обголеним видом i заступила дорогу. Князь Костянтин просив заповiстити за себе ректоровi. Чорний служник повiв князя Костянтина в колегiю. Довгi й темнi та сумнi коридори, зверху закругленi, вилися по обидва боки, неначе чорнi киïвськi печери. З одного боку, десь далеко-далеко в куточку вгорi, блимало невеличке кругле вiконце, нiби прокручене свердлом-лопатнем у товстiй стiнi. Там в кiнцi коридора при стiнi стояв притулений до стiни здоровий хрест, неначе на кладовищi, а на хрестi висiла вироблена з дерева подоба Христа, простягнувша руки високо вгору на перехрестя й схиливша голову з важким чорним терновим вiнцем. Подоба Христа була помальована рiзкими фарбами. З одного боку нiби лилася гаряча кров i стiкала по тiлi червоними патьоками, ще й покрапала хрест до самого низу. На руках, на ногах, на чолi тiєï подоби червонiли страшнi виразки, червонiли запеченi краплi кровi. Цей покривавлений вид розп'ятого Христа був виставлений на ефектований показ, щоб вражати i без того вразливi та прийнятливi молодi душi студентiв колегiï. Молодий Єремiя впився очима в тi страшнi кривавi виразки, у покривавлену широку виразку в боку i не мiг одвести очей од тих ран, од тiєï запеченоï кровi, котра неначе аж дзюрком дзюрчала, все не переставала литись з тiла. Чорний служник довiв ïх до того хреста i на ходi впав на одне колiно. Коридор загнувся гострим закрутом i знов повився далеко-далеко, темний, сумний, неначе в катакомбах. А в далекому кiнцi знов заманячiв такий самий здоровий хрест при стiнi, зачервонiли рани, залиснiла кров. В тих довгих без кiнця коридорах було тихо, мертво, вiяло холодом, неначе десь глибоко пiд землею. Єремiï здалося, що вiн iде десь пiд землею, якимсь пiдземним кладовищем. Аж на самому кiнцi тих довгих без мiри сiней служник одчинив однi дверi. З дверей полився ясний свiт i блиснув у темнi сiни, неначе вирвався на волю. Служник неначе випустив на волю десь замкнутий день i впустив його в ту темряву ночi. Князь Костянтин з Єремiєю вступили в просторну високу бiлу свiтлицю, з довгими узькими вiкнами в розкiшний садок, обставлену довгими чорними ослонами з спинками. Ослони були застеленi темно-зеленими килимками. Незабаром у кутку високi дверi неначе самi одчинились нечутно, без найменшого скрипу, без найменшого шелесту. В свiтлицю несподiвано вступив ректор — єзуïт патер Вiнцентiй, вступив крадькома, тихо, без найменшого шелесту. М'якi черевики не стукотiли, не човгали, навiть не шелестiли, неначе вони були на оксамитових пiдошвах. Отець ректор вийшов десь з закутка так несподiвано, неначе з мурованоï стiни виникла мара. Ректор патер Вiнцентiй був уже пристаркуватий, сивий, але повний на виду, здоровий, плечистий та тiлистий чоловiк. Обголений вид лиснiв, неначе обмазаний оливою. Сiрi круглi очi свiтились тихо, але чоловiчки в очах виглядали розумно, гостро й неначе пронизували людину наскрiзь. Червона сутана на йому неначе винесла з собою ще бiльше свiта. Князь Костянтин уклонився йому, назвав себе й свого небожа. Ректор випростався на ввесь свiй зрiст, i його очi нiби заграли, як у того вловчого, котрий натрапив на дуже значну й цiновиту здобич. Вiн одчинив навстiж дверi й попросив гостей до другоï свiтлицi тихим привiтним голосом. Свiтлиця патера Вiнцентiя була дуже здорова й свiтла. Попiд стiнами стояли шафи, заставленi здоровими старими книгами та фолiантами; на стiнах висiли довгi полицi, закладенi манускриптами та сувоями пергамену. Серед свiтлицi стояв довгий стiл, застелений чорним сукном, а на столi стояв високий хрест з чорного дерева, на котрому бiлiла подоба розп'ятого Христа. Кругом стола були поставленi непомальованi точенi стiльцi з високими, грубо повирiзуваними спинками. В свiтлицi тхнуло пергаменом та старими книгами й паперами. Розкiшнi квiтчастi перськi та турецькi килими були розстеленi кругом стола й по стародавнiх канапах з високими спинками. Одразу було знать, що ця колегiя була заснована для дiтей панських та магнатських. Один куток був заставлений давнiми темними образами в золотих шатах. Патер Вiнцентiй ще раз уклонився князевi Костянтиновi, i потiм обидва вони поцiлували один одного в плече. — Молодий князь Єремiя надiсь син помершого ясновельможного князя Михайла Вишневецького та княгинi Раïни? — спитав патер Вiнцентiй. — Еге, превелебний отче! — обiзвався князь Костянтин. — Єремiя син мого брата вдругих i унук славного козацького гетьмана Яреми Байди-Вишневецького. — Славний паросток славного дерева! Паросток дому Гедиминового та Ягеллонового, — сказав патер Вiнцентiй до молодого Єремiï, окинувши гострими очима Єремiю од нiг до голови. I патер Вiнцентiй обняв молодого Єремiю i щiльно й гаряче й з притиском цмокнув його в обидвi щоки i в чоло. Єремiï не сподобались тi поцiлунки. Вiн не любив пестощiв ще гiрше, нiж усякого напутiння та докорiв. Як патер розняв своï гладкi та гарячi руки, Єремiя одвернув голову набiк, неначе боявся, щоб тi противнi руки не лапнули його й не обхопили його плечей вдруге. Ректор попросив князя Костянтина сiсти коло стола й сам сiв; потiм, показавши рукою на стiлець, що стояв оддалiк коло канапи за столом, звелiв Єремiï там сiсти. — Славний рiд вашоï ясновельможностi, князю Костянтине, на всю Украïну й Польщу! Давнi предки вашоï ясновельможностi були князями литовськими, — сказав патер. — I руськими, — додав князь Костянтин з притиском, бо вiн ще гаразд не сполячивсь. — Яко опiкун княжати Єремiï просимо вашу превелебнiсть прийняти Єремiю до колегiï отцiв єзуïтiв. Його вчили студенти й навiть професори нашоï Киïвськоï колегiï, i я сподiваюсь, що вiн матиме спроможнiсть далi вчитись у вашiй колегiï, бо латину знає вже добре. — Вiрю, вiрю, i ми з великою охотою приймемо молодого князя в нашу колегiю, — сказав ректор, i його погляд, швидкий, як блискавка, впав на Єремiю й неначе пронизав його наскрiзь. Патер зиркав на княжа жадiбними очима, неначе кiт на клiтку, де трiпала крильцями пташка. — Ми, ясновельможний князю, з дорогою душею приймемо до своєï колегiï цей славний паросток славного роду, котрий так багато прислужився нашiй дорогiй вiтчизнi. Я дуже радий, дуже радий! Ми не вважаємо на вiру наших вихованцiв i приймаємо до себе усякових, якоï б вiри вони не були. Про це нам байдуже! — Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала помираючи, щоб цей нащадок славних предкiв зостався в благочестивiй вiрi, — обiзвався твердим голосом князь Костянтин. — Борони боже, щоб ми кого силували приставати до святого римського костьолу або силували одвертатись од свого народу. В нас тiльки науки i науки. Ми вчимо, а не силуємо. Ми проливаємо тiльки свiт науки i бiльше нiчого. А вже з нашоï колегiï нiхто не виходить темним неуком. — Я вiдомий тому i задля того ми з удовою княгинею постановили оддати молоде княжа до вашоï колегiï, — сказав князь Костянтин. — Але я переднiше мушу князю сказати, що в нас є своï постанови. От прикладом: студенти не мають права навiть ходити й гуляти по садку по двi душi вкупi, вони повиннi ходити або по одному, або втрьох, — сказав патер. — Молодому княжатi доведеться коритись i слухатись i нас, i своïх менторiв. Патер примiтив, що за кожним його словом в Єремiï насуплюються густi брови, а очi стають сердитi та розгорюються, як у вовченяти, i вiн замовк. Насуплене та якесь вовкувате i нiби звiркувате княжа привiз до нас оцей князь, але ж безлiчнi маєтностi князiв Вишневеньких... Це княжа — не дуже похиле дерево... але ж сила грошей... Ой коли б залучити оце звiря до свого табору, щоб воно часом потiм не наробило нам клопоту. Борони боже, як воно часом пiде слiдком за Криштофом Косинським та Наливайком! Патер своïм досвiдним оком прочитав в очах i на виду княжати запеклiсть та завзяття, й сумнi думи виникли i заворушились у його старечiй головi. Несподiвано в кутку свiтлицi одчинились дверi тихо, без шуму, i з дверей нiби висунулась червона постать єзуïта-професора, гладкого й сивого. В той час з прихожоï так само одчинились дверi, неначе самi, i звiдтiль вийшов молодий єзуïт, незвичайно гарний, увесь в червоному, з високим бiлим чолом, з блакитними ясними очима, з осмiхом янгола на рожевих устах, гарний, як херувим. Єремiя несамохiть задивився на його. Молодий єзуïт простував до стола тихо, помаленьку, неначе линув на крилах. Але в той час коло тiєï шафи, де сидiв Єремiя, неначе провалилась стiна, i звiдтiль одразу висунувся, неначе вискочив старий єзуïт, сухорлявий, худий, як скiпка, лисий, з запалими щоками, з гострим орлиним носом. Єремiï здалося, що десь в стiнi одчинили склеп з-пiд землi й звiдтiль, з одчиненоï домовини встав мрець в червонiй мантiï. Смiливий хлопець, небоязкий на вдачу, аж жахнувся i подався назад. Усi тi професори вийшли буцiмто випадком в свiтлицю й попрямували до стола тихою рiвною ступою, неначе червонястi ляльки сунулись чиєюсь захованою потайною рукою. Незабаром в якихсь суточках за однiєю шафою знов неначе провалилась стiна, i з чорноï провалини виступив, як тiнь, червоний патер, з круглою, неначе гарбуз, головою, лисий, червоновидий та витрiшкоокий. Князь Костянтин окинув свiтлицю здивованими очима. Єремiя зорив очима на всi боки, неначе вiн оглядав якусь несподiвану сцену на театральнiй виставi, де несподiвано пiднiмались по закутках завiси i звiдтiля виходили червонi тiнi, неначе мари. Один ректор спокiйно дивився на червоних патерiв: вiн знав, що усi тi патери пiдслухували за потайними дверима, котрi вели в ïх сумежнi покоï, i теперечки усi тi патери випадком вийшли разом до свiтлицi, неначе змовились. Вони чули все i вже знали, яка висока особа привела до ïх колегiï молодого й багатого княжевича, чули й знали, що розмова вже скiнчилась. Кожного взяла цiкавiсть подивитись на князiв Вишневецьких, а нетерплячка сама пiдвела ïх руки i поклала ïх пучки на клямки коло потайних дверей з м'якими, пiдкладеними сукном завiсками. Єзуïти поклонились старому князевi й посiдали коло стола. Зачервонiли червонi сутани пiд здоровим чорним хрестом, залиснiли голi черепи, заблищали неначе обмазанi оливою обголенi щоки. Тихий свiт лився в довгi вузькi вiкна, затiненi густими грушами. Здавалось, нiби пiд чорним хрестом зiбрались не апостоли Христовi, а єрусалимськi садукеï та пiдлесливi фарисеï з хитрими лисичими очима. — Шановнi колеги! Ходiмо до каплицi й помолимось за молодого княжевича Єремiю, щоб бог подав силу й тяму й хист молодому княжевичевi до наук, щоб дух святий просвiтив його розум свiтом до прийняття свiтла науки, напутив його серце до добра й правди. Всi раптом пiдвелись, наче машини. Ректор пiшов через свiтлицю й одчинив дверi в подовжасту темну каплицю. В далекому кiнцi каплицi сяв престол, обставлений срiбними та золотими свiчниками, сяла золота звiзда над дароносицею, неначе сходила на вечiрньому обрiï ясна та блискуча зоря. Ректор впав на колiна перед престолом. Патери поставали навколiшки на схiдцях i позгортали руки на персах на молитву. На темних хорах високо пiд склепiнням загув орган тихо, неначе нишком, неначе в густому бору зашелестiв та жалiбно загув вiтер в густих соснах. Патери довго молились нишком; тихий гук все гув рiвними низькими тонами, неначе благав небо вкупi з патерами. Тихий свiт лився через зеленi та жовтi шибки довгих та узьких готицьких вiкон i розсипав по червоних сутанах фантастичний одлиск колоритними сутiнками, плямами та смугами. Але не про Єремiïн розум, не про добро й правду була та молитва пiд тихий жалiбний гук органа. Та молитва була схожа на благання злих духiв, щоб князь Єремiя став ворогом свого рiдного краю й пролив рiки рiдноï кровi. Не до бога долинули тi палкi молитви палких фанатикiв: пiшли вони до темних сил, котрi у пеклi аж стрибали гопака, зачувши тi неправдивi молитви з неправдивих уст на загин та кривду усiй Украïнi. Ректор схопивсь проворно й жваво, неначе пiдскочив на радощах. Пiдскочив i лисий череп професора, неначе резиновий м'яч, аж залиснiв синiм цвiтом од свiта синьоï шибки у вiкнi; пiдскочив i молоденький красунь Станiслав, облитий рожевим свiтом од рожевоï шибки в готицькому вiкнi. Орган одразу нiби гукнув, крикнув, а потiм заспiвав весело, урочисто. I полились його веселi мелодiï попiд темними склепiннями. Сама темна каплиця неначе зрадiла. Князь Костянтин вийшов з Єремiєю з колегiï. За ними слiдком зачинялись i замикались усi дверi на замки та на засови. Тим часом дворецький Коноплiнський напитав кiльки кватир для молодого князя. Князь Костянтин оглядiв доми i зайняв житло для свого небожа в окремному домi одного багатенького купця, родом русина. Дiм був на тi часи один з бiльших i показнiших у Львовi. Дворецький обставив покоï багатою обставою, яка личила й подобала нащадковi славного роду князiв Вишневецьких. Незабаром поз'ïжджались пiсля вакацiй студенти колегiï. Багато мiж ними було синiв украïнських князiв та панiв. Декотрi ще держались своєï вiри й мови, декотрi вже попереходили на католицьку вiру. Може з половина значних украïнських магнатiв та дiдичiв попереходила на католицтво i сполячилась. Цi перевертнi стали ворогами Украïни i украïнського народу. Фанатик Сигiзмунд III заповзявся зовсiм зломити православну вiру i навернути народ i духовенство до католицтва, спольщити Украïну доостанку. До помочi його замiрам стали єзуïти. Вони наполягли з усiєï сили на украïнське дворянство, духовенство й на народ. Як демони спокусники, нашiптували єзуïти нiбито випадком в розмовi Єремiï ненависнiсть до його вiри, до його мови, i молодий гордий княжевич, як тiльки вийшов з колегiï, зараз пристав до католицькоï вiри, кинув украïнську мову i сполячився. Єзуïти заплескали в долонi на радощах, що придбали такий значний добуток. Вони одправили потихеньку молебень за те... що перевернули на ворога Украïнi украïнського князя славного й багатого роду. — Тепер ти, князю, навертай i своïх пiдданих на Украïнi до своєï новоï вiри, до новоï вiтчизни, до польськоï мови. Ти тепер зразець для дрiбних украïнських панiв, для темного хлопства й мiщанства на Украïнi, а не воно для тебе. Ви, украïнськi пани, що перейшли на католицьку вiру й нашу мову, теперечки дбайте й пеклюйтесь, щоб навернути на свiй зразець усю темну украïнську масу. Ведiть за собою слiдком тих темних товаряк, те бидло, перероблюйте ïх навiть силою, а вони, як слiпцi, повиннi йти слiдком за вами, за своïми проводирями. А коли вони не пiдуть, княже, за тобою, маєш в руках меч. Орудуй мечем во iм'я Христове! Так напутив ректор колегiï Єремiю на прощаннi, як той виходив з колегiï, повернувши християнство навпаки та навиворiт. Замiсть єднання та братерства мiж двома народами, єзуïти в колегiях посiяли пекельну ненависнiсть та ворогування. Рiки людськоï кровi полились i... все-таки не залили того пекла... II Але молодий Єремiя почував у душi, що не мiсiонерство манило його до Польщi. Не той бог змалку запанував в його душi. Вiн змалку вже любив вiйну, любив битви, любив славу, його молода честолюбна душа поривалась до чогось великого та славного, до великих славних подiй на полi битви. Крики побiди й слава були найсолодшi для його. Вийшовши з єзуïтськоï школи, молодий Єремiя зараз вирядився за границю, щоб там навчитись вiйськовiй справi. Вiн довго пробував в Голландiï, блукав по Рейнi i скрiзь, переднiше за все, придивлявся до вiйськовоï справи. Згасаюче в Європi лицарство манило його, неначе пишний квiт. Пробувши кiльки рокiв за границею, надивившись на усякi дива в Європi, без мiри вищоï в усьому i за Польщу i за Украïну, Єремiя вернувся 1632 року додому. Переïжджаючи через своï маєтностi на Волинi, Єремiя тiльки тепер, дойшовши до повного зросту, вперше запримiтив, яка в його сила землi, борiв, степу, сiл та панщанних людей. Вiн вперше почутив свою силу i на Украïнi, й у самiй Польщi. В Києвi вiн вступив у свiй ще батькiвський палац i, глянувши кругом себе, почервонiв од сорому. Палац здавався йому теперечки тiсний, нiкчемний, не вартий давнього князiвського роду Вишневецьких. Його взяла досада й злiсть на своïх предкiв, неначе предки були виннi в тому, що не поважали свого славного роду i не збудували палацу, вартого славного давнього роду князiв Вишневецьких. Для слави нашого великого роду менi не подобає жити в таких печерях та ще й вiтати в ïх славних магнатiв з Польщi й Украïни. Мене пiдiймуть на смiх. Не в таких замках жили славнi лицарi на Рейнi, не в таких конурах жили i ïх славнi дiди та прадiди, в яких жили моï, — подумав Єремiя, ходячи по тiсненьких покоях, з вузенькими вiконцями, з темними закутками, заставленими рядками давнiх темних образiв. Скинувши з себе опiку князя Костянтина, Єремiя вперше поïхав за Днiпро оглядати своï лубенськi маєтностi. Тi маєтностi були ще бiльшi за волинськi, ïм неначе й краю не було в безмежних степах. Ще його батько, князь Михайло, викликав з Киïвщини та Полiсся людей на осади, заводив через осадчих села та хутори понад Сулою, Удаєм, Ворсклою. Дикi поля неначе оживали; села й хутори росли; збiльшувались мiста: Лубни, Ромни, Прилуки, Хорол. В безкраïх степах заворушились осади, заворушилось життя. Єремiя привiз з собою шляхтичiв католикiв Яна Бесядовського та свого слугу Криштофа Сiножацького, чернiгiвського хорунжого, настановив ïх старостами та осадчими й звелiв ïм правити маєтностями i заселяти осадами порожнi степи. Осадчi викликали людей з Киïвщини та Подолу, з Полiсся, з Мiнщини i закладали новi осади. Лубни, давнiший Олександрiвськ, став вже мiстом. Єремiя вибрав пишне мiсце на горах, недалечко од Лубен, над самою рiчкою Сулою i постановив збудувати там палац, щоб назавсiди оселитись в йому. Вольнi степи манили його, неначе якимись чарами. Оттут менi жити на цих горах, серед вольного степу. На Волинi в моïх маєтностях буде менi тiсно серед тих Сангушкiв, Заславських, Острожських, Збаражських й iнших магнатiв. Тут немає магнатiв. Сюди не зайде й власть короля. Тутечки моє царство й панство. В цих вольних краях буде чинитись моя одна воля. Я буду в цих степах нiби удiловим князем, який був князь Костянтин Острожський. Тут за Днiпром я буду королем в моïх безкрайнiх маєтностях. Нiхто менi не стане на дорозi. Тут я поставлю палац, кращий, як у короля, заведу силу вiйська, пiду в степи на татар, добуду слави, може вiзьму татарськi степи, завоюю самий Крим... А тодi прибуду до Варшави, приведу своє вiйсько, розпущу своï прапори на варшавських улицях, заслiплю очi магнатам своєю силою, своєю славою, стану першим на усю Польщу, на усю Украïну. От тодi знов засяє давнiй рiд князiв Вишневецьких, а потiм... може мене жде й королiвська корона... В Польщi це можлива рiч... Єремiя оглядав високi крутi гори понад Сулою, i його думки линули все вище та вище, за тi гори, все далi та далi, за тi степи, сягали далеко-далеко, до пишного Криму, до Чорного моря, летiли за море й мiри не знали. Одна велика подiя, одна висока мрiя пiдiймалась над другою й неначе намагалась дiстати до самого неба й тiльки там спинитись, де вже не було й кiнця, й простору, де гасли найсмiливiшi мрiï в безоднi безмежностi. Єремiя зiйшов з Ґанку невеличкого домка, в котрому часом пробував його батько, навiдуючись в Лубни, скочив на коня й полетiв через греблю на Сулi, вилетiв возвозом на гори i побiг конем по горах, по горбах та долинах, вкритих пишними старими лiсами. Вiн задумав вибрати собi мiсце на тих горах для свого палацу. День був гарячий, сонячний. Стояла суша й спека. Повiтря мигало маревом, наче дрижаче живе срiбло. Єремiя об'ïхав високi гори понад Сулою, оглядiв долини i спинив коня на однiй високiй горi. Краса мiсця вразила молодого князя. Висока гора неначе спадала наниз, розсипаючись дрiбними горбами, неначе устеляла себе сходами до самоï рiчки. I горби й западини, погнутi й поламанi в найвередливiшi звивки, були вкритi вiковiчним лiсом, неначе закутанi в пишнi зеленi шати. Сула вилася нанизу срiбною стрiчкою по зелених лугах, по сiножатях, по густих очеретах. З-за лiсiв на закрутi Сули виглядали верхи Мгарського монастиря. А по другий бiк на горi розкинулись Лубни. За Сулою слалися скатертю зеленi степи, скiльки сягало око, без кiнця, без краю, неначе зелене море. Степи зеленiли, а далi сизiли й зливалися з синiм небом в прозорiй iмлi. Iмла лиснiла, мрiла кругом небокруга, неначе фантастична мрiя, i манила в далечiнь, в далекi невiдомi краï. Тут менi жити! На цьому пунктi збудую собi палац лицарський, палац королiвський, найкращий i найбiльший за всi магнатськi палаци на усю Польщу й Украïну. Це мiй Рейн! Це береги мого Рейну! В цих степах я удiловий потужний князь i магнат i король. Тутечки, дiйсно тутечки на широкому роздолi не досягне до мене нiчия воля, нiчия сила, навiть королiвська. Єремiя Вишневецький вернувся до Лубен, забрав старостiв, забрав своïх шляхтичiв вiйськових i зараз дав загад обкопувати окопами здорове мiсце на горi для палаца i загадав садити на горi навкруги сади та гаï. Неначе вiтром рознеслася по Лубенщинi й усiй Лiвобережнiй Украïнi чутка про те, що князь Єремiя вернувсь з заграницi католиком i вже спольщився. Духовенство й ченцi в монастирях в Лубенщинi стривожились. Народ сполохався. В Киïвщинi, на Волинi, в Галичинi й на Бiлiй Русi саме тодi лютували ксьондзи та єзуïти; силували всiх до унiï й до католицтва, однiмали силою церкви i повертали ïх на костьоли; пани оддавали своï маєтностi з панщанними людьми i з церквами в посесiю жидам. Плач i крики народу доходили i на Заднiпрянщину. I за Днiпром усi стривожились, що князь Єремiя оселяється над Сулою; усi думали, що вiн наведе ксьондзiв та єзуïтiв, заведе польське вiйсько й силуватиме до унiï й католицтва. Ченцi в монастирях змовились i з переляку незабаром повтiкали з монастирiв за московську границю в Курський край. Славний Петро Могила з великого гнiву та жалю й не писав до свого небожа: вiн знав його завзяту вдачу. Киïвський митрополит Iсаiя Копинський написав до князя Єремiï послання, докоряв йому за зраду Украïнi й вiрi, нагадував йому, що славний рiд князiв Вишневецьких в Чернiговi держався православноï вiри i стояв на оборонi рiдного краю, своєï вiри й народностi. Але гордий Єремiя не вважив на його послання. Не такi думки, не такi мрiï зародилися й змiцнiли в гордому княжатi. Iншi стежки до iншоï слави вже визначив вiн собi в своïй гордiй та завзятiй душi. Єремiя звелiв зiгнати на роботу силу панщанного народу на шарварок. На горах заворушились люде, неначе комашня. Копали окопи, насипали здоровi вали, возили цеглу, ставили частоколи. Незабаром пiсля того Єремiя розiслав по Украïнi й по Волинi своïх комiсарiв закликати ходачкових шляхтичiв до себе на вiйськову службу. В його була думка завести двiрське вiйсько таке здорове, якого не мав нi один магнат у Польщi й на Украïнi. Старости знов зiгнали народ на шарварок. Єремiя закладав коло свого палацу неначе свою Сiч. Вiн загадав копати землянки, ставити довгi куренi для нежонатих вiйськових. Окопи й вали далеко вигнались в степ. Коло куренiв викопали довгi ями, поставили мурованi кабицi, замурували в кабицях здоровi казани, щоб варити страву, поставили довгелецькi станi для коней. Єремiя за всiм доглядав сам, усьому давав ряд. Уся його душа лежала до тих вiйськових окопiв, до тих куренiв, де мало пробувати його князiвське вiйсько. I незабаром потяглися до Лубен ходачковi шляхтичi, усякi пройдисвiти та волоцюги, що пробували на ласкавому хлiбi при тодiшнiх магнатських дворах. Однi тяглися пiшки но степах, iншi ïхали на шкапах, неначе Дон-Кiхоти, обiрванi, закудланi й неумиванi по цiлих тижнях, але з диким завзяттям в очах, з гордими очима. Єремiя приймав ïх до себе на службу з дорогою душею. Жонатих сiрачкових шляхтичiв вiн оселяв в Лубнах, усяких нежонатих пройдисвiтiв та приблуд оселяв в куренях та в землянках. Усiм давав вiн чудовi степовi конi, вiйськову зброю й вбирав у дорогi шати, неначе своïх дiтей, не шкодуючи грошей. Заiржали конi в степу. Закурiли димом кабицi, завештались люде. Щодня кухарi рiзали воли та вiвцi на прохарчування цiєï дикоï, але гордовитоï шляхетськоï орди. Навезли з Лубен бочок горiлки та медiв. Єремiя сам порядкував, сам частував вiйськових, сам сiдав з цiєю ордою за обiд надворi просто неба, на землi. В цьому таборi нiби була його уся душа. До неï линуло його серце. На широкому майданi Єремiя сам вчив своє нове вiйсько, показував, як битись на шаблях та на списах, гарцювати на конях, вчив стрiляти й потрапляти та влучати в цiль: скрiзь на горах розлягавсь шум, крик та галас. Iржали конi, кричали вiйськовi за чарками, за кубками, за змаганнями та бiйкою, трiщали рушницi. Здавалось, нiби з далекого Сходу найшла якась нова орда, отаборилась в степу над горами на якийсь час i була напоготовi рушити з мiсця на якiсь городи, i щось руйнувати, i когось воювати. Єремiя приймав до себе на вiйськову службу в козаки не тiльки католикiв, але й украïнцiв i унiятiв, навiть православних шляхтичiв i козакiв. Вiн нiби заводив нову Сiч, але не для оборони Украïни, а для своєï слави, для свого честолюбства. Для свого двiрського вiйська, для своïх слуг — дворян католикiв та усякоï польськоï челядi Єремiя зараз звелiв збудувати в Лубнах католицький костьол. Незабаром наïхали у Лубни з Варшави католицькi ченцi. З костьолу швидко став бернардинський католицький монастир. Єремiя одписав на той монастир землi та сiножатi. Перегодя Єремiя поставив костьол i в Прилуках. Але вiн осiвся в Лубенщинi не задля того, щоб будувати католицькi монастирi та розповсюджувати католицьку вiру. В той час пройшла чутка, що буде вiйна з Москвою. Маєтностi Єремiïнi доходили до самоï московськоï границi. Єремiя хапався набирати у вiйсько жовнiрiв. В йому заграла кров. Вiн був радий вiйнi. От тепер настав час показати менi себе! — думав Єремiя. — Пiду на Москву, поведу своє вiйсько, розiб'ю москалiв, наберу побiдних лаврiв. I швидко про мене заговорять у Варшавi. Про мою славу пiде чутка по всiй Польщi, а може й далi. Воєвода московський Бутурлiн вступив з вiйськом в Полтавщину i зруйнував Миргород. Загони московського вiйська виступили на Чернiгiв. Єремiя вислав тисячу свого вiйська на москалiв з паном Длотовським, але вiйсько було побите москалями. В мiсяцi лютому 1634 року Лука Жолкевський привiв з-за Днiпра вiйсько з полякiв, литвинiв, нiмцiв та украïнських козакiв пiд приводом полковника Якова Острянина й пiшов в Московщину на мiста Сiвськ, Курськ та Рильськ. Єремiя хапався, щоб захистити й обороняти своï городи й села. Вiн зараз пристав з своïм вiйськом до Жолкевського, кинувся за московську границю, почав там палити московськi села i випалив ïх так багато, що козаки його продражнили палiєм. Вiйсько Єремiïне й Жолкевського обложило Путивль, але не могло його взяти, потiм пiшло на Сiвськ, обложило його, пошарпало й попалило, але не взяло. Саме тодi пройшла чутка, що на Лубенщину йдуть татари. Єремiя на той час забувся й про своï лаври й повернувсь з своïм вiйськом у Лубенщину, щоб одбиватись од татар. Його загони вигнали татар, але швидко потiм Москва постановила з Польщею Полядiвський мир i Єремiï не вдалось добути собi слави в Московщинi в битвах з московським вiйськом. Вiн тiльки показав жорстокiсть та дикiсть своєï вдачi, бо руйнував i палив, неначе татарська або давня монгольська орда. Зате ж через кiльки рокiв князевi Єремiï довелось добувати собi слави в рiдному краï в битвах з козаками, котрi встали на Польщу. I вiн добув собi слави на ганьбу славного роду князiв Вишневецьких. Завзятий фанатик, польський король Сигiзмунд III постановив, силою завести по всiй Украïнi унiю. Єзуïти розсипались по Украïнi й силували духовенство й народ до унiï. Значнiшi православнi пани приставали до католицькоï вiри й сполячувались. Король щедро роздаркувався, пороздавав великi маєтностi на Украïнi значним польським магнатам. Поляки завели на Украïнi панщину, хапали землi вже й за Днiпром у Полтавщинi та Чернiгiвщинi, де тiльки можна було захопити, загарбували навiть землi вольних козакiв i козацькоï старшини. Народ робив на панiв панщину i стогнав у неволi. Десяту частку з хлiба, з пасiк i з усього свого добра селяни оддавали своïм панам. Пани оддавали своï маєтностi жидам в посесiю вкупi з церквами. Жиди держали в себе ключi од церков. Народ платив ïм за подзвiнне, за хрестини, за вiнчання. Дiти зоставались нехрещенi, молодi жили невiнчанi. Польсьe вiйсько стояло по селах на станцiях i обдирало селян, обдирало народ, як хотiло. Пани брали, окрiм податiв, ще три рази на рiк одсипне з кожноï хати: перед рiздвом, перед Великоднем та перед зеленими святками по кiльки четвертiв пшеницi та жита, по кiльки пар каплунiв, качок та гусей. Ïхав дiдич кудись на прощу, до якого монастиря, народ платив йому за мандрiвку; видавав дiдич дочку замiж, панщаннi люде знов платили на придане дочцi. Народ стогнав у ярмi, а його ще й до того силували приставати на унiю. Козаки заступились i за народ, i за свою вiру, i за своï вольностi, бо король та пани задумали вже знести усю козаччину. I козаки пiднялись як один чоловiк. Ще до приïзду Єремiï в Лубни гетьман Жмайло пiднявся з козаками на Польщу 1625 року, щоб обороняти народ i вiру. Через два роки пiсля Жмайла запорозький отаман Тарас привiв на Украïну запорожцiв i знов пiдняв козакiв на Польщу. Вiн засiв з козаками в Переяславi, i польний гетьман Конецпольськии не мав сили вибити його з Переяслава й мусив помиритись з козаками. Повстання затихло, але воно тiльки притаïлось. 1637 року козаки знов пiднялися на полякiв. Ïх пiдняв гетьман козацький Павлюк Гудзан. Єремiя Вишневецький почував лихо i зараз виïхав на Волинь у своï маєтностi: вiн бачив, що в його у Лубнах мала сила, що в його мало вiйська, а час наставав небезпечний. Там на Волинi вiн почав набирати на вербунок дрiбних шляхтичiв у своє двiрське вiйсько. В той час, як Єремiя виïхав з Лубен i набирав вiйсько, до Павлюка пристали i заднiпрянськi козаки, пристала й Лубенщина. 17 жовтня 1637 року Павлюк прибув до Лубен i видав звiдтiль свiй унiверсал, закликаючи усiх козакiв i селян до повстання проти Польщi. Селянам вiн звелiв виганяти католикiв панiв з маєтностiв. Польськi й споляченi украïнськi пани почали втiкати з своïх палацiв. Тодi польний гетьман Миколай Потоцький повiв польське вiйсько на козакiв. Пiд Кумейками Потоцький побив козацьке вiйсько. 1637 року, на зимнього Миколи, козаки мусили покоритись Польщi. Павлюковi й старшинi постинали голови у Варшавi. Од козакiв одняли право настановляти собi гетьмана. Над ними поставили за старшого поляка комiсара. Але повстання за Днiпром не вгамувалось. Молодий Кизим, син полковника Кизима, пiдняв Лубенщину. Вiн напав на Лубни, звелiв вирiзати усiх католикiв, усю челядь Вишневецького, зруйнував бернардинський монастир, повбивав польських ченцiв i порубав ïх на шматки i вивинув собакам. Двiрська челядь Вишневецького замкнулась в старому замку, котрий поставив ще Єремiïн батько князь Михайло й перевiз туди сорок три гакiвницi з Вишневця. — Палiть гнiздо одступника! Бийте його челядинцiв недовiркiв! — кричав Кизим на своïх козакiв. — Не жалiйте зрадника, бо вiн ось небавом наведе своïх жовнiрiв i буде рiзати нас. Руйнуйте зрадника Украïни, поганого недоляшка князя! Кизимовi козаки пiдпалили католицький монастир, кинулись на замок, вирiзали усiх челядинцiв католикiв, запалили куренi, в котрих жило двiрське вiйсько Вишневецького. — Оце тобi, князю, за твоє одступництво! — кричав палкий Кизим. Польний гетьман Миколай Потоцький перевiв польське вiйсько за Днiпро й звелiв хапати козакiв та селян, що ходили у повстання. Вiн обставив шлях од Києва до Нiжина залiзними палями i посадив на ïх забраних козакiв. Вiн зумисне проïхав тим шляхом, щоб подивитись на муки тих нещасних мученикiв Украïни. Поляки впiймали й молодого Кизима i забили в кайдани. Але козацька справа ще не загинула. В Сiчi вибрали за отамана Остряницю. Вiн, не гаючись, зараз рушив у Лубенщину з запорожцями. Козаки й селяне зараз поздiймали потаєнцi з паль покараних козакiв i повтiкали до Остряницi. Остряниця дiйшов з вiйськом до Голтви пiд Хоролом. Миколай Потоцький виïхав тодi в Пруссiю й поставив над вiйськом за гетьмана свого небожа Станiслава Потоцького. Цей Поточченко кинувся смiливо на козацький стан. Але козаки поклали в пень двi роти полякiв i розбили сiм корогов жовнiрiв. Остряниця рушив далi й став станом за Лубнами над Сулою. Саме тодi в мiсяцi маï Єремiя привiв навербоване на Волинi вiйсько. Вiн прибув у Лубни i побачив тiльки руïни кляштора та старого батькiвського замка. Єремiя розлютувався й рушив 27 мая до стану Поточченка. Остряниця рушив з козаками далi од Лубен. Поляки погнались за ним i догнали його пiд Жовнином, Єремiïною слободою. Остряниця сам кинувся в Сулу, переплив i втiк в Московське царство. Але козаки отаборились в кружок i замкнули в тому кружку три польськi корогви. Вишневецький вдарив на табiр раз, але козаки його одбили, вдарив вiн удруге й втретє, а козаки все його одбивали. Але нарештi вiн таки прорвав табiр i замкнутi польськi корогви якось таки та вискочили з табору. Це був єдиний смiливий вчинок Єремiïн в битвi. Замiсть Остряницi козаки вибрали собi за гетьмана Дмитра Томашевича-Гуню. Єремiя Вишневецький з Потоцьким вдарили на козацький табiр. Козаки подались до Днiпра, стали табором над рiчкою Старицею, де вона впадає в Днiпро, i обкопались валом. В iюнi, 22 дня прибув з-за Днiпра з свiжим польським вiйськом польний гетьман Миколай Потоцький. Довго оборонялись козаки за окопами. Багато полягло й полякiв од козацьких куль. Але польського вiйська було бiльше. В козакiв не стало харчi. Почався голод. I козаки мусили йти на мир. Гуня не покорився й втiк в Московське царство з вольними не реєстровими козаками. Козаки мусили прийняти важкi для себе умовини од Потоцького: вони втратили право од того часу вибирати собi гетьмана й полковникiв. Поляки настановили над ними за старшого шляхтича Петра Комаровського, полковниками в усiх козацьких полках стали шляхтичi поляки. Од козакiв одняли ïх давнi права, ще й заборонили селянам приписуватись в козаки. Знов запанували єзуïти на Украïнi. Тi пани, що повтiкали з Украïни, знов повертались в своï маєтностi. Народ мусив платити панам важкi податi й робити панщину. Козацька сила притихла. Єремiя вернувся з недобитками свого вiйська до Лубен. По селах, по мiстах скрiзь стримiли шибеницi та залiзнi палi. Поляки ловили козакiв та селян, котрi приставали до козакiв, вiшали на шибеницях та натикали на залiзнi палi. За Днiпром скрiзь тянуло трупом та кров'ю мученикiв, пролитою за рiдний край. Єремiю тiшив той дух трупiв та кровi, неначе вiн набирався од його здоров'я та сили. Молодий князь прибув у Лубни. З п'яти тисяч його двiрського вiйська повернулось до Лубен кiльки сотен. Бернардинський монастир чорнiв, неначе обсмалена головешка. Старий замок його батька Михайла стояв пусткою. Гакiвницi, привезенi його батьком i поставленi в замку, щезли. Куренi для двiрського вiйська були спаленi. Єремiя оглянув руïни i засичав од злостi. Од того часу вiн став лютим ворогом козакiв i свого народу. До Єремiï приступив його лубенський староста шляхтич Коляда. — Що будемо чинити, ясновельможний князю! — сказав староста, уклонившись низенько князевi. — Невже ще яка бiда трапилась? Буде вже з нас однiєï бiди! — крикнув Єремiя i показав пальцем на руïни кляштора та куренiв. — Це ще не все лихо! — обiзвався Коляда. — Поляки вiшають козакiв та хлопiв схизматикiв по твоïх селах, а хлопи втiкають в Московщину до Путивля. Вже ïх втiкло мабуть тисяча, коли не бiльше. Ми осаджуємо слободи, а слободи порожнiють, пустують. Вже повтiкали в Путивль i ченцi з Густинського монастиря з своïм iгуменом. Насторочились до втекiв i ченцi з Мгарського монастиря. Що маємо чинити в такому випадковi? — Вернути хлопiв з Путивля! — крикнув Єремiя. — Вернути б, якби то вони вернулись, ясновельможний, але вони доброхiть не вернуться, — сказав Коляда. — Гм, гм, — замикав Єремiя, — погана справа: не буде кому панщини робити. Єремiя побачив, що треба змiнити спосiб дiяння, щоб часом його слободи не спустошились зовсiм вкрай, до решти. Вiн заборонив вiшати людей i покликав до себе iгумена Мгарського монастиря. Саме тодi кияни обрали архiмандрита Петра Могилу за митрополита. Єремiï нiяково було перед своïм дядьком навертати монастирi та народ на унiю та на католицьку вiру. — Нехай ясновельможний князь втiшиться, — сказав Коляда, — з Києва маю звiстку, що полковника Кизима i його сина, котрий зруйнував кляштор та вирiзав князiвських челядинцiв католикiв, гетьман Потоцький звелiв настромити на залiзнi палi на горi Кисiлiвцi перед замком. Ïх настромили при самому гетьмановi. Єремiя зареготався злим реготом, а потiм задумався. — Ну тепер козаки вже не мають сили, щоб бунтуватись. Ми одрубали гiдрi усi голови. Тепер спокiйненько оселюсь в Лубнах. Козацтво загинуло навiки. Буду писати до Путивльського воєводи, щоб вернув моïх пiдданих з Московщини, — сказав Єремiя, — а тим часом треба поновляти те, що зруйнували козаки. I Єремiя задумав зовсiм оселитись в Лубнах, щоб втихомирити край i заселити порожнi землi понад Сулою. Вiн знов оповiстив через своïх старост по Украïнi, щоб люде йшли в Лубенщину на слободи. З Киïвщини, з Волинi, з Бiлоï Русi люде втiкали од панiв, од ксьондзiв i оселялись на пустих землях понад Сулою та Хоролом. Єремiя на недовгий час оселився в однiй простiй хатi. А тим часом викликанi з Вишневця майстри поновили католицький монастир, збудували замок, поставили куренi для двiрського вiйська. Старости молодого князя вербували у вiйсько гулячих убогих шляхтичiв, вербували захожих нiмцiв та украïнцiв перевертнiв, що поприставали до унiï та католицькоï вiри, а згодом набирали й козакiв. Знов заворушились люде на високих горах. Запалало багаття. Заiржали конi. Закурiли ряди печiв, де готували обiди для вiйська. — Оттам на високiй горi поставлю собi здоровий палац, вартий славного роду князiв Вишневецьких! — сказав Єремiя до своïх старостiв. — Поставлю мiцний лицарський замок-твердиню на страх козакам, хлопам i татарам. Я покажу, що князi Вишневецькi мiцнiшi за мiцний камiнь, не тiльки за козакiв та хлопiв. Князь викликав майстрiв з Варшави i з-за границi. Незабаром наïхали майстри. Єремiя сипнув батькiвськими та дiдiвськими червiнцями, неначе половою, — i надиво здоровий та високий палац вирiс за одне лiто на горах, неначе якимсь дивом. Незабаром майстри поновили й католицький монастир. Знов наïхали з Польщi новi патери. Православнi ченцi по монастирях знов стривожились, вглядiвши здоровецький палац, схожий на твердиню, й догадавшись, що князь Єремiя має гадку оселитись в йому, а не у Вишневцi на Волинi. Вони злякались такого страшного сусiди, небезпечного для ïх монастиря й для благочестивоï вiри. Вони боялись, що тепер Єремiя, заводячи католицький монастир, пооднiмає од монастирiв землi, надарованi предками молодого князя, православними князями Вишневецькими. Боялись ченцi, щоб Єремiя вкупi з патерами не заходився навертати ïх i усей народ до унiï. Iгумен Густинського монастиря поïхав до Єремiï просити, щоб князь затвердив удруге своïм записом землi за монастирями. — А менi байдуже про вас! Живiть собi там до моєï ласки! — сказав двозначними словами князь. Ласка кожного пана висить на волосинцi, а як увiрветься, тодi геть з маєтностi к чорту! — писав густинський iгумен до iгумена Мгарського монастиря. Iгумени Густинського та Ладинського монастирiв вже тодi були повтiкали з ченцями в Московське царство в Путивль, ще й перекликали до себе ченцiв Мгарського монастиря. За ними утiкали й селяни з слобiд. Єремiя побачив, що дiло виходить погано, покликав до себе мгарського iгумена i заспокоïв його. Мгарський iгумен зараз таки написав листи в Путивль до втiкачiв-ченцiв, ще й кепкував з ïх, що вони перелякались якоïсь унiï. — Чого ви так злякались тiєï унiï? Хiба вона з рогами, чи з цибатими ногами, чи з вусами, чи з здоровою бородою. Невiдомо, чи вона пiшки ходить, чи ïздить. Ет! Клопоту менi з якимись ченцями! Менi треба вгнiздитись тут в Лубенщинi, осiстись тутечки назавсiди, залюднити порожнi степи, розвести господарство й придбати грошей, силу грошей! Це моя сила! З цих степiв поллється в моï скринi золото рiчкою. Тодi я заведу вiйсько, як удiловий князь, заведу двадцять, тридцять тисяч вiйська й стану найдужчий i найвищий за усiх магнатiв, буду верховодити шляхтою, магнатами й королем. Польща пiдхожа до моєï вподоби, до моïх замiрiв, до моïх планiв. Мене нiхто не скине з мiсця, як козаки скидають своïх гетьманiв. Украïна з гетьманством, з козаками менi не припадає до вподоби. Якась там нiкчемна, гидка чорнота, якiсь сiромахи будуть надо мною верховодити. Не бажається менi стати козацьким гетьманом, яким був мiй дiд Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобi в вiчi: Клади булаву! Якийсь Крутихвiст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоïх рук булаву. Плюнути менi на такi ради! Не вартi вони княжоï слини! Я сам вiзьму свою булаву i нi перед ким не покладу ïï. Моя гетьманська булава — то землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може й корони... Це багато вартнiше за якусь гетьманську булаву. Козацькi порядки, козацький мужицький уклад противнi менi! Я ïх ненавиджу. Польща — це рай задля панiв: там, тiльки там у Польщi моє царство, моє й панство... Козакiв, ïх гетьманiв, усю Украïну треба знищити i вбити на смерть... Але треба задля цього маєтностiв силу! грошей силу! вiйська силу! Я повигоню з Лубенщини усiх, навiть польських панкiв та панiв, повидираю в ïх землi силою, зберу вiйсько, стану мiцно на Днiпрi, потiм пiду далi, стану в Варшавi, викину свiй стяг, стяг князiв Вишневецьких, Ольгердовичiв! I тодi нехай потягається зо мною магнатство! Нехай повойдується зо мною сам король!.. Але задля цього треба порiднитись з польськими магнатами... Треба вибрати собi жiнку з роду, вартного князiв Вишневецьких. I князь Єремiя, покинувши усю господарську i вiйськову справу в Лубенщинi на руки вiрного старости Якуба Коляди, полетiв до Варшави. Його палка нетерпляча вдача несла його, наче на крилах, до призначеноï високоï мети, до високоï ролi. Тепер козаки побитi, — думав Єремiя, ïдучи до Варшави. — Ïх сила впала й не пiднiметься. Край заспокоïвся. Скрiзь безпечно. Хлопи будуть послухати i робити панщину. Час менi ставати до свого дiла. Час менi йти вгору, пiднiматися високо, як тiлько мога! Час менi вступити в королiвський двiр, забрати од короля якусь значну посаду, сiсти на якомусь староствi, або стати воєводою, втиснутись мiж магнатiв i... пiдгорнути ïх усiх пiд себе та й верховодити над ними i в Польщi, i в Литвi, i на Украïнi. Час мiй настає. Моя душа, моє серце почуває це добре. Слава й честь жде мене й, коли не дiждеться, то сама завiтає в гостi до палацу князiв Вишневецьких, до князя Єремiï. Я побив козакiв: вже блиснуло промiння моєï слави i досягло до Варшави, до двору. Вже чутка про Старицю й Путивль долинула туди! I в палкiй Єремiïнiй головi манячiли великi битви, славнi його вчинки в битвах, йому привиджувалось, що вiн вже вчинив якiсь славнi подiï i його жде уся Варшава, висипле йому назустрiч, заглушить його вуха радiсними криками; що його сподiваються усi магнати й сам король, привiтають його в королiвському палацi, гукнуть vivat на сеймi йому назустрiч, заслiпленi й зачудованi його славними вчинками, а панни й панiï в бiлих кунтушах та сукнях стрiнуть його з вiнками в руках, обсиплять йому стежку квiтками i заспiвають гiмни в його славу. III В кiнцi серпня 1637 року у Варшавi ждали приïзду молодоï королеви Цецiлiï Ренати, сестри австрiйського цiсаря Фердинанда III. Вже на 37 роцi свого життя Владислав IV задумав оженитись з дочкою покiйника Фердинанда II, австрiйського цiсаря, й сестрою його сина, молодого цiсаря Фердинанда III. Вiн послав до Вiдня своïх посланцiв. На чолi посланництва поïхав менший королiв брат Ян Казимiр. Цiсар з великою охотою згодився видати свою сестру за короля. Мiсяця серпня, 9 дня 1637 року, Фердинанд III поблагословив Цецiлiю Ренату на вiнчання з королем Владиславом, i ïï зараз, по тодiшньому звичаю, повiнчали з королевим братом Яном Казимiром, котрий заступав на той час мiсце брата. Цецiлiя Рената через три днi виïхала до Польщi з польськими посланцями. Тiрольська ерцгерцогиня Клавдiя, вже лiтня людина, поïхала проводити молоду королеву до самоï Варшави. З великою пишнiстю встрiли королеву польськi магнати та бiскупи на польськiй границi в розкiшному наметi й проводили ïï в Кракiв i далi до Варшави. Поïзд став на одпочинок за 18 верстов од Варшави в мiстечку Iлжах. Король Владислав виïхав в Iлжи назустрiч Цецiлiï, привiтався до неï й вернувсь до Варшави. Поïзд рушив далi й знов став на одпочинок в Уяздовському палацi коло самоï Варшави. Тут королеву одвiдали королiв брат Карл, що був бiскупом Вроцлавським, та королева сестра Ганна Констанцiя. Назустрiч королевi виïхала з Варшави велика сила польських панiв та панiй, виïхали й чужоземськi посланцi. Королева в'ïхала у Варшаву з великою церемонiєю. За ïï позолоченою каретою ïхали карети магнатiв, такi ж самi багатi та пишнi, як i королiвськi, обкованi срiблом, оббитi шовком та оксамитом. Поïзд був здоровий i надто пишний. Молода королева та ерцгерцогиня Клавдiя здивувались розкошi та збиткам польськоï шляхти. Брат Цецiлiï Фердинанд дав за нею приданого всього 100.000 гульденiв. Цього приданого не стало б на карети, конi та оксамити для тих польських магнатiв, що проводили молоду нiмецьку королiвну до Варшави. Кругом карети королеви гарцювали верхи на чудових конях молодi сини польських магнатiв. Сiдла на конях та чепраки були облитi золотом, обсипанi перлами. Дорогi оксамитовi яснi кунтушi, облямованi золотом, пера на шапках, обсипанi брильянтами, срiбнi й навiть золотi пiдкови та остроги на закаблуках, кiнська збруя, облита срiблом, — уся ця розкiш зачудовала молоду нiмецьку королiвну. Розкiш здавалась незмiрна i неймовiрна навiть багатим чужоземцям i заграничним посланцям. В каретах сидiли жiнки тa дочки польських магнатiв, убранi в шовковi та оксамитовi убрання. На ввесь поïзд неначе впав з неба золотий та срiбний дощ i розсипався й розлився по оксамитах, по шовках та дорогiй парчi, розсипався й перемiшався в одну колоритну блискучу масу червоних, жовтих та зелених кунтушiв, i блискучих позолочених карет, i дорогих баских коней усякоï мастi, з сiдлами, обсипаними перлами, вишитими золотом. На чудовому вороному конi коло самоï королiвськоï карети гарцював молодий князь Єремiя Вишневецький. Кругом карети ïхали верхи на баских конях сини значнiших магнатiв та князiв, але нi в одного з ïх не було такого чудового баского коня, такоï багатоï збруï на конi, такого багатого убрання. Єремiя торкав пiд боки свого гарячого коня золотими острогами. Кiнь ставав гопки, як скажений, завертав голову назад i маяв на вiтрi блискучою чорною гривою, неначе й його збурювала пишнiсть королiвського поïзду. Позад королеви тихо посовувались рядки карет з жiнками та дочками значнiших польських панiв. В однiй каретi сидiла молода Гризельда, старша дочка коронного канцлера Фоми Замойського. Вона окинула очима блискучий кортеж з молодих магнатiв, котрi роєм вились кругом карети Цецiлiï Ренати, i примiтила Єремiю. Вона його бачила вперше: князь Єремiя недавно прибув до Варшави, ставився в палацi перед королем, i як вiн був з роду славних князiв Вишневецьких, то король ласкаво прийняв його до свого двору. Яка пишна фiгура на конi! — подумала Гризельда. — Яке убрання, скiльки золота й перлiв розсипано на його кунтушi, на сiдлi, на усiй зброï! I хто такий цей молодий лицар? I де вiн взявся у Варшавi? Це, певно, якийсь чужоземець з Францiï або з Риму, з королiвських двiрських. Треба буде спитати, хто вiн такий, як прибудемо до двору. Єремiя ледве вдержував страшного коня за поводи. Кiнь гарцював, як навiжений, ставав дибки, крутився, як птиця в клiтцi, на усi боки. Поли червоного шовкового кунтуша, червонi оксамитовi рукави, засуканi до плечей, метлялись од вiтру. Єремiя сердився на непокiрливого коня. В його очi зайнялися й блискали гнiвом. Пишна фiгура! Ой коли б менi подивитись на його очi, — думала Гризельда, виглядаючи у вiкно карети на Єремiю. От кiнь крутнувся убiк, майнули чорнi кучерi, блиснули чорнi очi, нi! нiби карi... — Який в його смiливий погляд! Це, певно, iталiянець або якийсь венгер з Семиградiï, — подумала Гризельда й вже не зводила очей з чорнявого Єремiï до самого королiвського палацу. Довгий блискучий поïзд тихою ходою посовувався до королiвського двiрця по вузьких вулицях. Рядки низеньких домкiв, критих черепицею та драницями, а подекуди й соломою, мали без мiри велику супротилежнiсть з розкiшним блиском поïзду. Здавалось, нiби якимсь чудом таке позолочене й поцяцьковане перлами диво блиснуло серед смiтника або десь серед села, або на мiсцi, вкритому пилом та смiттям. Мiщан та жидiв на вулицях стовпилась велика сила! Вони стояли двома довгими рядами вподовж узеньких улиць i тiльки витрiщали очi на поïзд. Позолоченi карети, дорогi конi, шаблi в золотих пiхвах, дорога упряж, обкована срiблом, карети та екiпажi, оббитi всерединi шовком, золото, срiбло й перли на магнатах — усе те сяло, облите ясним свiтом сонця. Червонi, жовтi, зеленi й синi кунтушi, облямованi золотом, неначе дивовижнi квiтки манячiли перед здивованими мiщанами. Вони ще зроду нiколи не бачили такоï розкошi серед польських старих магнатiв за переднiших часiв! Жидки з жадобою в очах позирали на золото й перли на людях та конях i тiльки цмакали з дива губами. Розкiш вже запанувала в тi часи в Польщi. Шляхта вже втратила давню лицарську вдачу i давню простоту i стала зовсiм нестатковитою. Давня завзятiсть та статковитiсть, давнi простi звичаï вже тодi випахались в неï до решти. Вже запанувала розкiш у всьому. Шляхта жила так розкiшно, що навiть чужоземцi дивувались. Ця розкiш в убраннi, в ïжi й напоях наводила смуток на старосвiтських панiв — лицарiв, котрi ще недавно ïздили на простих драбинчастих возах i одягались в кунтушi з простого сукна. Старi шляхтичi, поглядаючи на той блискучий поïзд, тiльки хитали головами. — I де вони понабирали стiльки срiбла, золота, перлiв та оксамитiв? — гомонiли мiщани, дивлячись на те диво. — Обдерли своïх хлопiв, бо завели страшну панщину, грабують i беруть в хлопiв все, що тiльки схотять. Це все багатство — то праця хлопiв, — обзивались деякi старi мiщани. Король Владислав V стояв на дверях палацу й дожидав королеви. Коло його стояли натовпом старi магнати та шляхтичi в багатих уборах. Хоч Владиславовi було тодi вже тридцять сiм рокiв, але вiн був ще молодий на взiр та гарний з лиця, бiлявий та ясноокий. Довге русяве волосся спадало кучерями на плечi. Борода була коротка по тодiшнiй шведськiй модi. Довгi прямi вуси надавали мужностi делiкатнiй спанiлiй фiгурi короля — родом шведа. Королiвська карета стала коло дверей. Музики вдарили на привiтання молодiй королевi веселого маршу. Король Владислав взяв пiд руку молоду королеву, повiв до чималоï тронноï зали, вивiв по сходах до трону, посадив ïï на тронi. Двiрськi дами стали по один бiк трону, магнати стали по другий бiк. Декотрi сенатори промовили поздоровнi промови латинською мовою. Бiскуп Яваринський одповiдав ïм за королеву, хоч сама королева й розумiла латинську мову i вмiла навiть нею говорити. Молодi сини магнатiв стовпились натовпом коло порога. Єремiя Вишневецький, як потомок давнiх литовських князiв, став поперед усiх i гордим оком зорив по свiтлицi на молодих двiрських дам. Ненароком його гострi очi впали на Гризельду Замойську. Вона була найпоказнiша мiж усiма дамами, висока, поставна, плечиста та рiвна станом, як тополя. В блакитнiй сукнi, в пишному вишневому кунтушi, з золотими позументами, в золотiй дiадемi на темно-русих розкiшних косах, Гризельда Замойська була велична на взiр, неначе якась цариця. Єремiï здавалось, що не Цецiлiя королева в тих пишних палатах, а Гризельда, що Гризельдi подобало б вийти по сходах i сiсти на тронi на мiсцi невеличкоï сухорлявоï нiмкенi Цецiлiï. Гризельда пiдвела яснi очi й гордовито поглядала на блискучий натовп синiв багатих магнатiв, ïï гордовитi очi неначе промовляли до ïх: нема мiж вами нi одного такого, котрий припав би менi до вподоби, нема мiж вами нi одного менi до пари; усi ви не вартi мого ласкавого слова, мого ласкавого осмiху, ви не для мене... Пiсля коротких промов король почав знайомити молоду королеву з магнатами та чужоземськими посланцями. Довгий ряд блискучих кунтушiв заворушився. Магнати один по другому виходили по сходах, цiлували королеву в руку, ставши, давнiм лицарським звичаєм, на одне колiно. Перед Гризельдиними очима довгим рядом заманячiли то сивi, то чорноволосi чуби на пiдголених головах, товстi червонi лиця з довгими сивими кудлатими вусами, котрi нахилялись до Цецiлiноï руки. За магнатами виступили молодi сини магнатiв, i на чолi ïх гордо виступав Єремiя. — Князь Єремiя Вишневецький з славного роду Ольгерда литовського князя, — промовив король до королеви. Гризельда почула тi слова й пильно придивилась до молодого князя. Єремiя стояв перед троном, пишно убраний, в червоному оксамитовому кунтушi, в червоних сап'янцях, вишитих золотом, з золотими пiдкiвками. При боку висiла шабля в пiхвi з золотим держалном, обсипаним дорогими камiнцями. Високий, рiвний станом, бадьористий, чорнявий, аж смуглявий, вiн одразу вразив Гризельду i своïм станом, i грiзними чорними блискучими очима, i пишними чорними кучерями. Це той самий, що гарцював на чудовому конi в поïздi. Вiн не чужоземець... Яка пишна фiгура! Якi дивнi чорнi очi, неначе в того волоха! Який гострий, грiзний погляд! Скiльки в йому огню! Який блиск! — подумала Гризельда i в гордоï магнатки десь узявся ласкавий погляд в гордовитих очах; а легенький осмiх сам злетiв з ïï повних малинових уст, неначе листочок спав з пишноï троянди, зiрваний легесеньким вiтром, заманячiв у повiтрi й в одну мить сховався десь в зеленому листi. Єремiя поволi ступив на сходи трону, став на одне колiно, нахилив кучеряву голову й поцiлував королеву в руку. Золота шабля черкнулась об помiст i легенько забряжчала. Єремiя пiдвiвся, вирiвнявся на ввесь зрiст, пiдвiв гордо голову i оступився. Вiн повернув голову, повiв очима, глянув на Гризельду, i в його здорових очах блиснули iскри, чорнi брови неначе звело докупи i мiж бровами майнув зморшок, цупкий, твердий i гострий. В лицi виявилась мужнiсть, смiливiсть. Гризельда впiймала той мужнiй гострий погляд i ïй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такi очi, чорнi, блискучi, гострi, як нiж, рiжучi, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в ïï серцi, гостре, рiзке, але приємне, неначе в гарячу лiтню спеку звiдкiльсь пахнуло гострим холодним вiтром в самiсiньке ïï лице й рiзнуло i разом з тим прихолодило його серед важкоï духоти важкого гарячого дня. Єремiя одiйшов од трону й став серед блискучого та лиснючого натовпу, гордо позираючи на церемонiю. Гризельда не зводила з його очей. Чи янгол з неба оце з'явився менi серед цього пишного натовпу князiв та магнатiв, чи демон з пекла прийняв лицарський пишний, чудовий вид i вмiшався серед молодих магнатiв, щоб одразу i так несподiвано стривожити мою душу? А душа моя стривожена. Серце одразу заворушилось. Не можу одвести очей од його грiзного, трохи навiть страшного виду. Яка краса в тих чорних кучерях та смуглявих рум'янцях! Якi рiзкi та гострi очi! Це демон, але демон з неба, з одлиском якоïсь незвичайноï краси. I нiби не дуже гарний з лиця, i який чудовий з очей, з брiв, з чола! Я люблю таку демонську красу, тiльки таку. Чимсь гарячим, палким пахотить од неï, — подумала Гризельда. I вона вже не дивилась нi на церемонiю, нi на королеву, не бачила, як ворушились магнати, як манячiли ïх пiдголенi товстi голови. Усе разом неначе зникло десь сперед ïï очей. Усе неначе вкрилось туманом перед очима молодоï гордовитоï панни: i трон, i король, i королева на тронi. Неначе зник десь усей блискучий натовп. Гризельда почувала, нiби вона стоïть сама, а проти неï стоïть тiльки один вiн, а кругом його порожнiй простiр без людей, без свiта, без повiтря, без шелесту двiрськоï ворушнi. Королева встала з трону. Король поклонився до свiтлого збору i звелiв збиратись в двiрськiй каплицi, де вiн мав брати шлюб з Цецiлiєю. Гризельда тiльки тодi опам'яталась, неначе прокинулась од приємного, пишного сну, повного чарiвних мрiй. Натовп поволi виходив до другоï свiтлицi, поклонившись королю й королевi. Двiрськi дами перемiшались з кавалерами. Пiшла розмова, несмiлива, тиха, здержна. Дверi каплицi одчинили. Свiтили свiчки на престолi. Бiскуп одягався в своï церковнi убрання. Магнати здоровкались, розмовляли стиха; панiï й панни шепотiли, розмовляли пошептом трохи не на вухо одна однiй. Коронний канцлер Фома Замойський, вже старий, з сивою чуприною серед голови, але ще здоровий та кремезний, тихо розмовляв з Єремiєю Вишневецьким. Углядiвши свою дочку Гризельду серед паннiв, вiн узяв Вишневецького за руку, пiдвiв до Гризельди i промовив: — Моя люба Гризельдо! Недавно на нашому варшавському небокрузi зiйшов новий молодий мiсяць: приïхав до королiвського двору князь Єремiя Вишневецький, славного руського роду, але вiри католицькоï. Найяснiший наш отець, король полюбив його; полюбив його й я, — промовив Замойський. — Князь Вишневецький! — аж крикнула Гризельда. — Чутка про твою, князю, славу давно доходила до нас, але менi довелось оце побачити тебе вперше; я ïздила за границю, була оце при дворi найяснiшого австрiйського цiсаря й проводила молоду королеву до Варшави. Не диво, що менi не довелось тебе й досi бачити. — Я не так давно прибув до Варшави, ласкава панно Замойська, щоб ставитися перед очима нашого найяснiшого короля. Король привiтав мене дуже щиро й ласкаво. Ще ласкавiше привiтав мене твiй славний панотець, за що йому од мене сердечна подяка, — сказав Єремiя й поклонився Замойському. Єремiя стояв проти вiкна. Ясний свiт лився на його вид, сипавсь на дороге убрання. Вiн стояв неначе серед сяєва. Гризельда почувала його силу й завзятiсть так, як почувають лицем гарячий промiнь сонця. Вона була ладна мерщiй одвести очi од його, так вражала ïï та сила. Але незабаром пiсля розмови та привiтання Єремiïнi гострi очi стали ласкавiшi. I Гризельда милувалась тим ласкавим поглядом, який часом вихоплюється в найгострiших жорстоких очах в рiдкi години, коли часом випадком i в твердому черствому серцi майне промiнь ласки й кохання. — До нас доходила чутка про твоï славнi вчинки в битвах з козаками за Днiпром пiд Лубнами та над рiчкою Старицею, — обiзвалась Гризельда. — Князь Єремiя бував в битвах i з московитами вкупi з славним Лукою Жолкевським, випалив i знищив силу московських сiл, — сказав старий Замойський. — Менi дуже, дуже приємно бачити молодого князя, що вже вславився в битвах в таких молодих лiтах, — сказала Гризельда. — Кажуть, що козаки бились на одчай з нашими полками, але ти, князю, все-таки перемiг ïх силу. — Я ладен стояти з мечем щодня, щогодини для оборони нашоï дорогоï вiтчизни Польщi, для оборони нашоï католицькоï вiри, — говорив Єремiя, похопившись виявити свою ревнiсть до Польщi та католицтва. Вiн знав, що на його вважають при дворi як на неофiта й недавнього перевертня, i боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що вiн зостався украïнцем i затаïв в душi спочування до козакiв та прихильнiсть до рiдного краю. — Ми дуже радi цьому, — обiзвався старий Замойський, — украïнськi князi та магнати повиннi ставати вспiл з нашою шляхтою, якоï б вiри вони не були: чи благочестивоï, чи католицькоï, чи кальвiнськоï та социнiянськоï. Найлiпше було б, якби украïнськi дворяни та магнати вкупi з литовськими стали однiєï вiри з нами. — I я такоï думки, — сказав Вишневецький, — я задля того й став католиком. — I поляком?.. — несмiливо обiзвалась Гризельда. Єремiя замовк: йому було байдуже, чи вiн украïнець, чи поляк: вiра була задля його одна формальнiсть, без котроï йому не можна було досягти до визначеноï для себе високоï мети. Вiн окинув очима Гризельду i пильно придивився на неï. Вона була на вроду не погана, але й гарною не можна було ïï назвати. Панна Замойська була русява. Розкiшнi заплетенi коси двiчi обвивали ïï чималу голову. На головi блищала невисока дiадема, обсипана брильянтами. Темно-сiрi чималi очi були холоднi й твердi, як сталь. В широкуватому лицi, у високому чолi виявлялась чоловiча енергiя й завзятiсть. В сталевих очах свiтився чоловiчий розум. Уся ïï висока плечиста постать нагадувала постать амазонки або статую пишноï Юнони. Єремiя окинув очима увесь збiр пишних панiй та панянок. Мiж ними багато було панянок, гарних, бiлявих, делiкатних, з янгольською красою. Але Єремiï чомусь не припадала до вподоби делiкатна панянська краса. Гризельда стояла серед того свiтлого пишного збору, неначе королева над усiма тими гарненькими, легенькими панночками, неначе вони усi належали до ïï двору, сновигали кругом неï, запобiгаючи ïï ласки. Оттакоï менi жiнки треба! Тiльки така, як Гризельда, заслуговує стати княгинею Вишневецькою. В ïï вродi є щось царське, неначе вона i вродилась, i хрестилась королевою, i на вдачу вдалася в королеву. Вона, одна вона тутечки варта мене, мене, князя Вишневецького. Усi цi панянки якiсь дрiбненькi, мiзерненькi, легенькi, гарненькi, неначе пташки в садку; i щебечуть вони, мов пташки, i слова, i мова в ïх пташина. А в Гризельдиних очах виявляється щось лицарське, вище, — думав Єремiя, перебираючи очима панянок. — Моя кохана Гризельдо! треба нам зайняти мiсце в каплицi заздалегiдь, бо натовп великий, от-от швидко вийде король з королевою, — промовив старий Замойський. — А ти, князю, не забувай мене, старого, прибувай до мене в гостi. Оце недавнечко моя дочка прибула до моєï господи. Моя хата повеселiшала. — Дуже, дуже дякую ясновельможному пановi канцлеровi за ласку, — обiзвався Вишневецький на прощаннi. Гризельда пiшла повагом слiдком за батьком до каплицi. Вона йшла горда та пишна, помiж рядами дрiбненьких панночок, неначе бiла лебедиця попливла. Єремiя несамохiть задививсь на ïï пишний стан, на кремезну постать. Треба й справдi частiше навiдуватись до старого Замойського та придивлятись до панни Гризельди. Нi гарна, нi погана, але яка величнiсть в ïï постатi! Якi розумнi в неï очi! I говорить повагом! розсудливо й помiрковано, не лепече, як iншi панночки лепечуть, якось по-пташиному. В той час, як Єремiя стояв i балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитнi очi Домiнiка Заславського слiдкували за кожним його рухом. Тiльки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоïв, Домiнiк Заславський кинувся до Єремiï, розвiв руки, щоб його обняти, i крикнув радiсно: — Чи впiзнаєш мене, давнiй колего? — Нi, не впiзнаю, — обiзвався знехотя Єремiя, хоч i говорив неправду. Вiн наглядiв серед натовпу Домiнiка Заславського i впiзнав його. Але до його вже дiйшла чутка, що Заславський вчащає до господи старого Замойського й увивається коло Гризельди. Годину переднiше вiн признався б до свого давнього товариша в єзуïтськiй колегiï у Львовi, але теперечки, як вiн углядiв Гризельду i згадав, що Домiнiк Заславський давно топче стежку до Гризельди, вiн став чогось йому неприємний. Єремiя стояв гордо пiднявши голову, холодний, байдужний, неначе неприступна стрiмка скеля... i гордо позирав на Домiнiка. — Невже я так постарiвся, що мене й впiзнати не можна? — спитав Заславський зачудовано. — Не впiзнаю, — гордо обiзвався Вишневецький i насупив густi чорнi брови так, що вони зiйшлися докупи на перенiссi. На палкого веселого Домiнiка неначе одразу хто вилив вiдро холодноï води: вiн опустив руки. Очi з веселих стали такi здивованi, неначе вiн гадав побачити свiтлого янгола, а замiсть його висунулась з-пiд землi рогата морда самого сатани. — А ми ж у Львовi колись жили вкупi в одному домi й вчились укупi в колегiï. Невже я так змiнився? Єремiя придивлявся до Заславського, неначебто й справдi впiзнавав його. Перед ним стояв високий на зрiст, але тоненький станом Заславський, бiлявий, аж бiлий, з бiлим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами. — Я Домiнiк Заславський, твiй давнiй колега в єзуïтськiй колегiï. Певно ж я дуже змiнився теперечки, коли моï давнi колеги мене не впiзнають. Чолом тобi, князю! — сказав Заславський i подав Єремiï руку. Єремiя взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорнi брови, що й без того зрослись вкупi, стали насупленi й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навiть говорив до тебе. Веселий Заславський на радощах, що встрiвся з давнiм колегою славного роду, говорив до Єремiï надто голосно. На ïх обох звернули увагу, ïх обступили молодi сини магнатiв. Старi батьки насторочили вуха. — Невже ти, Єремiє, забувся, як ми вештались по львiвських улицях, як слiдкували за львiвськими красунями. Чи пам'ятаєш панну Зволiнську? — говорив веселий Заславський. — Я такоï нiсенiтницi не пам'ятаю. Але тебе оце таки пригадав. Це правда, що ми рiк чи що вчились вкупi з тобою у Львовi. Це я пригадую, — знехотя обiзвався Єремiя. Заславський прикусив язика й почервонiв: вiн примiтив, що гордий Вишневецький якось наче нехтує ним. — Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А менi приємно, що я з тобою встрiвся й тебе тут побачив, — сказав Заславський. — Я не гордий i я... так само радий, що впiзнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змiнився, неначе не той став: ти вирiс, i дуже вирiс, i якось вилюднiв, не то що змужнiв... — знехотя заговорив Єремiя, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий. — Князь Єремiя гордовитий, — зашепотiли кругом магнати та ïх молодi сини, — не хоче признаватись до своïх давнiх товаришiв; певно гордує ними, бо багатир на всю Польщу i з славного роду князiв Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сiл та мiст на Волинi й не злiчити, ще й до того його батько Михайло загарбав собi за Днiпром усю Лубенщину. — Ти, Єремiє, славного роду i незлiченно багатий. Тут, при дворi нашого найяснiшого короля, тобi випаде славна роль, — сказав одкрито молодий Заславський. — Давно треба було б тобi приïхати до Варшави i стати вхожим до двору. — Я довго ïздив за границею, щоб вивчитись вiйськовоï науки, а потiм обороняв своï лубенськi маєтностi од московського та козацького нападу, — обiзвався Єремiя. — Ми чули про твоï битви з московитами та козаками. Слава про твоï вiйськовi вчинки дiйшла й до нас аж у Варшаву. Я завидую тобi, князю, завидую твоïй славi, — обiзвався веселий князь Заславський. — Настане твiй час, то й ти здобудеш лаври на полi битви. А мiй час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогiв на полi битви; багато покотилось ïх голiв для оборони нашоï дорогоï Польщi й наших шляхетських прав та привiлеïв, — сказав гордо Вишневецький i окинув гордими гострими очима сивоусiв i безусiв магнатiв, — не знаю, чи траплялось кому i з наших старих шляхтичiв повалити на землю стiльки ворогiв Польщi, скiльки я ïх повалив. Старим сивоусим магнатам така рiч молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались i мовчки крутили сивi вуса. Заславський спустив очi додолу. Вiн був чваньковитий. I його брала заздрiсть до слави Вишневецького. — Гордий цей молодий Вишневецький. Вiн має на думцi заткнути за пояс та кинути пiд лаву нас, старих, — шепотiли мiж собою старi магнати. — I московитiв вiн не побив, i козаками пiд Лубнами мало нашкодив, а вже кирпу дере вгору, задирає носа перед нами старими. — Не забувай же мене, давнiй товаришу, i не минай у Варшавi моєï господи, — сказав Домiнiк Заславський до Єремiï на прощаннi. — Добре, — обiзвався Єремiя. — Прошу одвiдати й мене у Варшавi й у Вишневцi. Домiнiк Заславський вийшов з свiтлицi задуманий. Йому вже давненько сподобалась Гризельда Замойська. Вiн частенько навiдувався до старого Замойського в гостi. Гризельда була ласкава до його. Але тепер, пiсля того, як вона познайомилась i розмовляла з Єремiєю, вiн примiтив якусь тривогу в ïï холодних очах, примiтив несподiваний рум'янець на щоках. Вiн постерiг, що з Гризельдою щось трапилось, що вона якось нiби трохи змiнилась. Не така вона буває, як розмовляє зо мною. Вона завсiди спокiйна, рiвна, розсудлива, помiркована й помiрна в розмовi. Нiколи я не запримiтив, щоб вона до кого осмiхнулась, щоб коли почервонiла. А як заговорила з Вишневецьким, десь для його взявся осмiх, десь узялись рум'янцi; очi заблищали й повеселiшали... — думав Заславський, помаленьку йдучи до каплицi через рядок покоïв королiвського палацу. Незабаром король з королевою увiйшли в каплицю й стали перед престолом. Примас Польщi бiскуп Ян Венжик знов вдруге повiнчав особово Владислава з Цецiлiєю. Оповiстили, що король буде коронувати Цецiлiю другого дня в соборi святого Яна. IV Гризельда вернулась з батьком додому, увiйшла в покоï й сiла край вiкна в невеличкiй своïй кiмнатцi. Вiкно виходило в старий садок, садок слався наниз по невисокому горбi й доходив до берега Вiсли. Гризельда не роздягалась, сiла на стiльцi й задумалась. Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. Берег Вiсли вже тонув у тiнi, а за рiчкою сонце ясно освiчувало густi бори, зеленi луки. Вiсла лиснiла, неначе була скляна. Надворi було тихо-тихо. I в палацi й надворi не чуть було нi найменшого гуку та шуму. Пiсля пишних двiрських церемонiй, пiсля шуму та галасу на улицях коло королiвського палацу Гризельдi здалося, що якась сила перенесла ïï в далекий тихий край, в тихе село, в якусь мертву пущу. Думки ïï тихо заворушились. Руки лежали на колiнах, неначе мертвi. Гризельда й голову похилила. В покоях було тихо, мертво, а Гризельда не могла заспокоïти своєï стривоженоï душi. Перед ïï очима все неначе ворушились якiсь люде, якийсь блискучий натовп, манячiли кольоровi кунтушi та дамськi пишнi сукнi, лиснiло золото, мигали очi, чорнi брови. Все те ворушилось, як зграя голубiв в тихому синьому небi, без шуму, без гаму, неначе натовп мрiй. I серед того натовпу повсякчас виникав смуглявий Єремiя, неначе повний мiсяць виникав з чорних хмар. Вiн неначе й тепер стояв тут перед нею в тiсному покоï й дивився на неï гострими палкими очима. Його голос, мiцний та рiзкий, неначе й тепер лунав в ïï душi. Вона неначе бачила перед собою його мiцну постать, пишний убiр, густi чорнi кучерi, чорнi рiвнi високi брови, що нiби зрослись докупи. Гризельда думала про його й неначе замерла на мiсцi. Дверi рипнули. В кiмнатку увiйшла ïï нянька, стара Ганна, проворна й смiлива баба. Гризельда, прибувши з батьком з Замостя до Варшави, взяла з собою й Ганну з кiлькома дiвчатами горнишними та швачками. — Панно Гризельдо! — промовила Ганна. Гризельда аж кинулась неначе спросоння. — Оце, як ти мене злякала, — тихо обiзвалась Гризельда. — Чого це ти, панно, сидиш i не роздягаєшся? Може ждеш до себе гостей? — сказала баба. — Нi, Ганно! Не жду я цього вечора нiкого до себе. Та коли б хто й одвiдав мене ввечерi, то я не вийду до свiтлицi: я дуже втомилась сьогоднi. Поклич горнишних. Я хочу роздягатись i пiду в садок. — Щось там та було в королiвському дворi, що ти вернулась така стурбована та задумана, як нiколи такою не верталась додому. Певно, бачила князя Домiнiка, — сказала Ганна з легеньким натяканням. — Дай менi покiй з тим Домiнiком. Я втомилась, аж тлiнна стала, — знехотя обiзвалась Гризельда. Двi молодi дiвчини, привезенi з Замостя, помогли Гризельдi роздягтися, поздiймали з неï золотi прикраси. Гризельда накинула на себе легенький лiтник-кунтуш i вийшла в садок. Вже сонце сховалось за лiси, вже й тiнь впала на Вiслу, на завiслянськi бори, а сиза iмла вкрила береги, неначе намiткою, а Гризельда все ходила по садку i не примiтила, як смерклось надворi, як вогкий туман обкропив ïï русявi важкi коси на головi срiбними крапельками. Вже пiзно вернулась вона в покоï, не сiла за стiл вечеряти й пiшла в свою кiмнатку, ховаючись од людей з своïми думами, з своïми солодкими потайними мрiями. Вразив мене цей чорнявий князь в самiсiньке серце. Багато бачила я славних молодих бiлявих та русявих нiмецьких князiв у Вiднi в цiсарському палацi, багато ïх майнуло перед моïми очима й у Варшавi, але нi один не припав менi до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремiя, — думала молода Гризельда. I вона до пiвночi не зачиняла вiкна, забитого залiзними Ґратками. До пiвночi дивилась вона на чорне небо, засiяне золотими зорями. Вранцi раненько Гризельда промовила до Ганни: — Принеси менi найкращi убори, знайди найдорожчi дiаманти. Сьогоднi буде коронацiя королеви. Хочу вбратись, як королева. Горнишнi поприносили найдорожчi убори, прибрали Гризельду, мов королеву до вiнця. Гризельда з батьком поïхала до собору, де пiсля служби божоï королева вiнчалась короною. Магнатiв зiбралась сила. При коронацiï був папський нунцiй Фiлонардi, був цiсарський посол граф Магнi, французький — де-Розе, бранденбурзький граф Бранденбург й iншi чужоземськi посланцi. Гризельда вглядiла Єремiю Вишневецького. Вiн уклонився, приступив до неï й привiтався так ласкаво й щиро, неначе знав ïï з давнiх-давен. Гризельдi ще бiльше припав вiн до вподоби. Чи не само небо призначило менi до пари цього смуглявого чорноокого козака? — думала Гризельда, вловивши ласкавий погляд гострих очей молодого князя. — Прибувай до мого батька в гостi, там ми поговоримо, бо тут на церемонiï не встигнеш i слова промовити. — Завтра доконешне прибуду до тебе зранку, — промовив тихо Єремiя й оступився. Другого дня раненько Гризельда, сидячи в своïй кiмнатцi, сказала до своєï давньоï няньки баби Ганни: — Перенеси, Ганно, мою роботу в ту кiмнатку, що виходить вiкнами в двiр. Там ми сядемо сьогоднi за роботу. — А чом же не тутечки? Було гарно тут, а тепер стало гарно там. Ой вередливi ж отi молодi панни! — обiзвалась весела баба. — Не жартуй та зараз перенось туди й свiй гребiнь та пряжу i моє шитво. Мене в цьому покоïчковi чогось нудьга бере. Там видко в двiр, по дворi вештаються люде: там менi буде веселiше сидiти за роботою, — сказала Гризельда. — Оце! Як коржа так коржа! Нехай буде й корж, — сказала Ганна й забрала робочi причандали. — Кинь, Ганно, своï замостянськi жарти та роби те, що я тобi кажу. — Та добре ж, добре! I Ганна з дiвчатами попереносила в ту кiмнатку усi робочi Гризельдинi причандали. Гризельда сiла вишивати золотом та срiблом шовковий блакитний кунтуш. Двi дiвчини, привченi до шиття, сiли коло порога й вишивали срiблом бережки до кунтуша. Баба Ганна сiла за кужiль прясти лляну куделю: вона дала обiтницю напрясти своïми руками на покрiвець для престола в костьол. I баба Ганна, i дiвчата з Замостя вже поприставали на католицьку вiру ще в Замостi. Панна Гризельда та ксьондзи приклали до цiєï справи своєï працi. Усей двiр Замойського в Замостi, уся челядь, набрата по украïнських селах в Холмщинi, була повернута на католицтво. Вже сонце височенько пiдбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вiкно на просторний двiр, серед котрого зеленiло здорове кружало, засаджене посерединi кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстiж. Чотири гранчастi мурованi стовпи брами бiлiли на сонцi. Замойський ждав до себе на одвiдини гостей, приïжджих з-за границi. В браму влiтали конi, запряженi впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючi карети магнатiв i ставали перед Ґанком, обставленим важкими бiлими колонами. Приïжджали з одвiдинами до коронного канцлера й заграничнi гостi з Вiдня, що наïхали з молодою королевою. Карети приïжджали й незабаром од'ïжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподiвалась, що от-от незабаром вскочить у двiр молодий Єремiя, щоб одвiдати i старого ïï батька, й ïï. — От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоïчок з своєï кiмнати, — обiзвалась баба Ганна. — Не з твоєю старою тямою в сивiй головi догадатись. Та й догадуватись нема чого: сiла я тутечки, щоб подивитись на приïжджих гостей, — сказала Гризельда. — Авжеж! Пiддури кого дурнiшого. А в Ганни, хвалить бога, таки є тямки в сивiй головi. — Нема там нiякiсiнькоï тями: була колись, та вже давно вилетiла з сивоï голови, — пожартувала Гризельда. Молодi дiвчата осмiхнулись коло порога й зирнули одна на одну. — От-от незабаром прилине якийсь орел i шугне крилами по дворi, — сказала баба Ганна. — Який же це орел? Про кого ти верзеш? — спитала Гризельда. — Про кого ж, як не про князя Домiнiка, — сказали баба. — Князь Домiнiк не пiдхожий до орла, — сказала Гризельда. — Ой пiдхожий! Ще й який пiдхожий, — обiзвалась з кутка горнишна Маруся. — Брешете ви обидвi. Вiн схожий на сизого голуба, а не на орла, — обiзвалась Гризельда. — А хiба ж ти, Гризельдо, не любиш голубiв? — спитала смiлива баба-нянька. — Не припали чомусь менi до вподоби отакi сизi голуби. Я люблю орлiв. Ото так птиця. I шугає високо аж пiд хмари, i просто очима дивиться на сонце, i падає наниз швидко, мов куля, й не випустить з своïх пазурiв дичини: орел то лицар мiж птаством, — сказала Гризельда й зирнула в вiкно. У вiдчиненi ворота влетiв баский кiнь, нiби шугнув кругом кружала, наче вихор, i спинивсь перед Ґанком, неначе укопаний. На конi сидiв князь Домiнiк, стрункий та рiвний станом, як очеретина, i такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вiтрi. Блакитна шапка синiла на русявих кучерях. Вiн був бiлий з лиця й русявий. Вуси були яснi, русявi, неначе ллянi. Домiнiк скочив миттю з коня додолу. Гризельдi здалось, що вiн переломиться надвоє, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня. — От i орел прилетiв у твiй двiр, — обiзвалась баба Ганна. — Ой гарний же, гарний, як мiсяць повний! — Та то не князь Домiнiк! Це, певно, якась панна одяглася в лицарськi шати й приïхала до нас в гостi. Це, напевно, якась нiмкеня з Вiдня, що прибула вкупi з королевою, — жартувала й собi Гризельда. — Ой гарний, як голуб сизий! — крикнули й собi дiвчата й повставали з мiсця та заглядали в невеличке вiкно. Князь Домiнiк увiйшов у невеличкi сiнцi, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетiв у свiтлицю. Свiтлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими вiконцями в садок. Вiкна були переплетенi залiзними Ґратками. З одчинених вiкон повiвало холодком. На Ґратках вiкон вчепилися нiжками двi ластiвки i щебетали на усю свiтлицю. На старомоднiй широкiй канапi, оббитiй жовтим сап'яном, сидiв старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сидiли два чужоземськi посланцi — австрiйський граф Магдi та бранденбургський граф Бранденбург, у широких бiлих комiрах з оборками, i балакали з Замойським. — Вiтаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! — промовив веселий Домiнiк i низенько вклонився Замойському та гостям. Замойський раптом пiдвiвся з канапи i швидкою ходою пiшов назустрiч Домiнiковi, дрiботячи куценькими маленькими нiжками. Вiн радо привiтався з князем, бо знав, що князь Домiнiк залицяється до його старшоï дочки i хоче ïï сватати. Про це вже пiшла поголоска по Варшавi. Домiнiк був з значного й славного роду князiв Острожських i тiльки по своïй маєтностi Заславовi звався Заславським. Вiн був i значний магнат, i багатий, хоч i не такий багатий, як князь Єремiя. Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собi за зятя. — Вiзьме тебе нудьга, молодий князю, од нашоï старечоï розмови. Я тобi знайду молодше й приємнiше товариство, нiж наше, — сказав Замойський. Вiн пiшов по кiмнатах, никав скрiзь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нiгде ïï не знайшов. — Не там, ваша ясновельможнiсть, шукаєте молодих панянок. Там ïх не знайдете, бо вони сидять у тому покоïчковi, що од двору. Там я вглядiв, як вони виглядали у вiкно в двiр, — сказав Домiнiк. — Ого! молодi почувають носом, де ховаються панни, — сказав Замойський i засмiявся, крутячи свого довгого сивого вуса. — Колись i я почував здалеки, де пробувають панни, а тепер вже цього не потраплю зробити. Старий Замойський так швидко почимчикував через свiтлицю до того покоïчку, котрий був од двору, що на ньому аж жовтi сап'янцi з халявами зарипiли й зашелестiли. Незабаром вiн вийшов до свiтлицi й вивiв за руку Гризельду. Вона вступила до свiтлицi поважно, але з неохотою, нiби опиналась позад батька. — Вiтаю од щирого серця панну Гризельду! — промовив князь Домiнiк i поклонився низенько Гризельдi. — Доброго здоров'я князевi! — тихо промовила Гризельда й ледве схилила свою важку од русих кiс голову. Вона окинула очима Домiнiка. Скочивши з коня й хапаючись, вiн розчервонiвсь. Делiкатний рум'янець виступив на бiлих щоках. Панна, зовсiм панна! Вiн аж надто вже бiлий та делiкатний. Коли б вiн був смуглявiший, то був би краший, i може б я його вподобала, — подумала Гризельда, пригадуючи смуглявого й рум'яного Вишневецького, — не люблю я дуже бiлих та бiлявих паничiв. — Йдiть же та тим часом погуляйте в садку, доки ми скiнчимо свою старечу розмову й пораду з чужоземськими посланцями, а потiм прошу князя Домiнiка на раннiй снiданок, бо я чогось вже голодний. Князь Домiнiк одчинив дверi в садок i оступивсь. Гризельда з неохотою вийшла на терасу, неначе боялась переступити високий порiг. Пiшли вони поплiч по старому садку i, ходячи по стежках, довгенько розмовляли про вчорашнiй приïзд королеви Цецiлiï Ренати та про деяких знайомих. — Мiж усiма двiрськими паннами при королевi панна Гризельда Замойська була найпоказнiша, — промовив Заславський. — Панна Гризельда була там нiби правдива королева серед того ясновельможного натовпу, серед блискучих пишних панiй. Нiби мiсяць мiж зорями! Панна Гризельда була й найкраща за всiх. — О, вибачайте, князю Домiнiку! не за всiх. Яка з мене красуня? Там було багато кращих за мене, — обiзвалась Гризельда. — Може були й кращi за вас, панно Гризельдо, але ви одна найбiльше менi сподобались. Я не люблю отих дрiбненьких та мiзерненьких паннiв, що роєм вилися кругом найяснiшоï нашоï королеви. Вас, тiльки вас одну я щиро люблю й любитиму довiку. I переднiше Гризельдi князь Домiнiк не дуже подобався. Пiсля вчорашнiх церемонiй, як вона углядiла Вишневенького, Домiнiк став ïй навiть неприємний. Вона глянула на його довгобразий вид, на делiкатнi панянськi рум'янцi на щоках, i вiн став тепер для неï навiть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потiм сказала: — Князю! я свого серця досi ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, iншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось iнше. Дивись, як пишно сьогоднi в нашому садку, як пишно розцвiлися квiтки. I Гризельда нахилилась, зiрвала двi гвоздички i заклала ïх за свою косу. — Коли ж той iнший час настане? Я тебе так люблю, що не дiждуся того iншого часу. Як ти не зохотишся стати княгинею Заславською, то князь Заславський i не буде шукати iншоï. — Ой буде шукати i знайде! Не зарiкайсь од цього, князю. Людське серце змiнне, як оте синє небо. Сьогоднi воно синє й ясне, а завтра вкриється хмарами. — Ти, панно Гризельдо, таке синє небо задля мене, котре нiколи не вкриється хмарами. До вiку — до суду воно буде яснiти для моïх очей, для моєï душi. Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котроï вона не мала. Вiн полюбив ïï за пишну постать, за поважнi, нiби в коронованоï особи, манери та за розум. Заславський любив i поважав розумних паннiв. А Гризельда була навiть письменна, вмiла читати й писати, прочитала деякi книги, що задля того часу було немалим дiлом. Вона побувала за границею, побувала при дворi австрiйського цiсаря, бачила багато усяких людей, була досвiдна. Знала двiрський етикет i двiрськi звичаï лiпше, нiж iншi дочки магнатiв. Князь Заславський знав це добре. Це постерiг i князь Вишневецький. — Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш менi просити твоєï руки в твого шановного ясновельможного панотця? — спитав згодом у неï Заславський. — Навiщо ти, князю, так хапаєшся? Ти ще молодий i я не така вже стара, щоб тобi хапатись з цiєю справою. Мене ще нiхто й не сватав, за мене й не б'ються молодi двiрськi лицарi, навiть не змагаються. Пiдождемо — побачимо, — смiливо обiзвалась Гризельда. Вони обоє йшли поруч i зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвiр'я. Неначе якась сила приманювала ïï очi до одчиненоï брами. Вона сподiвалась, що от-от незабаром шугне у двiр на конi князь Вишневецький. Не встигла Гризельда й подумати про це, як у браму i справдi влетiв на пишному чорному конi князь Вишневецький, шугнув орлом кругом двора, хапком зирнув очима в садок, вглядiв там Гризельду й на льоту здiйняв червону шапку з пером, обсипаним дiамантами, i пiдняв ïï високо над головою. Гризельда поклонилась йому похапцем i спахнула на виду. Єремiя так швидко майнув кругом двору i сховавсь за колонами Ґанку, неначе блискавка майнула на небi й впала одразу в хмари i зникла. Гризельда тiльки й прикмiтила його блискучi грiзнi очi та якесь сяєво од оксамитового кунтуша, од сiдла, обсипаного золотом та перлами. Вона повернулась i швиденько пiшла до палацу, неначе хапалась, простуючи до тераси. Заславський ледве поспiшав за нею. — Яка ти спiшна сьогоднi, Гризельдо! Погуляймо ще в садку, доки не од'ïде отой Вишневецький, — промовив Заславський, — не маю бажання стрiнутись з ним. Вчора я признався до його в королiвському палацi, як до давнього свого колеги, а вiн чи не впiзнав мене й справдi, чи тiльки вдавав так, бо не хотiв впiзнати. Надута, гордовита й неприємна людина. — Але менi нiяково не привiтатись з ним в нашому палацi, вiн же мене вглядiв у садку, знає, що я вдома, подумає, що я зумисне ховаюсь. I Гризельда по сходах вийшла на терасу й одчинила дверi в свiтлицю. З другого кiнця свiтлицi в одчиненi дверi вступив Вишневецький. Гризельда окинула його очима i знов почутила в серцi вчорашнє приємне вражiння. Чимсь палким, гарячим знов пахнуло на неï од його очей i навiть од його пишного убрання. Той огонь неначе обпалив ïï, впiк серце. I що за сила криється в цьому молодому князевi? I з лиця неначе й не дуже гарний, i смуглявий, а од його неначе пашить огнем, щось неначе поïдом ïсть моє серце од того часу, як я його вперше побачила, — подумала Гризельда, оглядаючи Єремiю. Єремiя привiтався до старого Замойського, почоломкався з чужоземцями, приступив до Гризельди i поцiлував ïï в руку. Гризельда почутила на руцi гарячi, як огонь, уста. Той поцiлунок неначе впiк ïï в руку. Привiтавшись до Гризельди, Вишневецький кинув очима на дверi. На порозi стояв Заславський i сердито поглядав на Єремiю. Єремiя знехотя й якось непривiтно привiтався до свого товариша й зараз одiйшов од його, навiть слова не промовивши, неначе його й у свiтлицi не було. — От я й радий, що ти, князю, одвiдав мене, — обiзвався старий Замойський, — у мене в палацi князь Домiнiк, певно, занудив свiтом без молодоï компанiï, а ти саме в добрий час оце на порiг! Вам обом буде веселiше в мене. Ви ж, здається, товаришi по школi; разом вчились у наших шановних патерiв єзуïтiв. — Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремiю, — сказав князь Домiнiк. Єремiï цi слова очевидячки не сподобались: вiн насупив брови. Заславський це примiтив i похопився поправити своï слова. — Я на лiта старший, але князь Єремiя старший став за мене на полi битв, бо вже гаразд вславився в битвах, чого я ще не сподобився на своє нещастя. — Прийде час, то й сподобишся, князю Заславський: кожному настане свiй час, — обiзвався Єремiя якось понуро й нiби сердито. — Але ти, князю Вишневецький, вже й дiстав вiнок побiди, бо недурно ж тебе продражнили в Московщинi й на Украïнi палiєм, — сказав Замойський. Вишневецький покрутив свого чорного довгого вуса й спiдлоба оглядав панну Гризельду. Вона стояла серед свiтлицi рiвна, поважна та струнка, неначе статуя побiди. — Шкода, що в нашiй Речi Посполитiй нема звичаю, щоб женщини водили вiйсько на ворогiв, — сказала Гризельда. — А ти б повела вiйсько на ворогiв Польщi, якби тобi довелося обороняти Польщу? — спитав Замойський. — Атож! Сiла б на коня та й махнула б рукою до вiйська: лети, вiйсько, в битву, а я перша поперед вiйська! — сказала Гризельда й простягла свою довгу руку на всю довжину з мигами такими смiливими та приказуючими, неначебто вона й справдi була напоготовi летiти в битву. Королева! Правдива лицарша! Вона одна варта бути княгинею Вишневецькою, — подумав Єремiя. I вона в той час ще бiльше сподобалась своєю смiливiстю й лицарськими рухами. Єремiя багато бачив паннiв, багато гарних, навiть красунь переглядiв вiн на своєму вiку, але жодна з них не припала йому до вподоби. Вiн вже боявсь, що в його серце холодне, нiкого не може любити правдивим коханням. Тепер вiн почував, що в його серцi й справдi заворушилось щось схоже на кохання. Але то була тiльки прихильнiсть та симпатiя до героïчноï панни, що була схожа видом на героïню, бо Єремiя щиро кохався тiльки в героïчних, лицарських справах. Така була його роджена вдача. Треба сватати Гризельду, бо цей князь Домiнiк очевидячки вхопить ïï перед самiсiньким моïм носом, — подумав Єремiя. — Мене пiднiмуть двiрськi на смiх. А менi лiпше смерть у битвi, нiж смiшки двiрських. — Вибачай, панно Гризельдо, що я одбив тебе од розмови з князем Домiнiком. Ти з ним ходила по садку й розмовляла, а я непроханий замiшався мiж вас, — промовив Єремiя. — А що менi до князя Домiнiка? Говоритиму, з ким схочу. Я на це не дуже то зважаю. — Як то — що тобi до князя Домiнiка? Вiн твiй давнiй знайомий i такий приємний на вдачу... Я чув, що панни так i липнуть до його. — Може й липнуть якiсь панни, але про себе цього не можу сказати. Я нi до кого не липну, бо теж маю свiй гонор i покладаю в тому свою шану, — смiливо обiзвалась Гризельда. — Але ж князь Домiнiк такий завзятий та смiливий. Скiльки в його було поєдинкiв з шляхтичами! Вiн вiщує з себе славного лицаря завзятця. — Може й вiщує, але нехай же переднiше справдиться те вiщування. А поєдинки ще не є доказ смiливостi. Кожний шляхтич певно проштрикнув на своєму вiку когось шаблею на поєдинках, як бусел своïм гострим носом штрикає жаби. Це ще не диво. От ти, князю, то вже виявив свою завзятiсть у битвах. Про це я добре знаю. Я цiную шляхтича по битвах та по героïчних вчинках. Така вже я на вдачу зроду. Такою я певно родилась й охрестилась. — I я, сказати по правдi, тiльки й цiную та люблю тих паннiв, що люблять усе героïчне, люблять лицарську славу. Не люблю я тих паннiв, тих швачок та сидух, шо тiльки сидять в кiмнатах та залюблюються в шитвi, та голкою тiльки шпортають, кохаються в кунтушах, та в жупанах, та в усяких уборах. — Ну, князю! в цьому вибачай нам, бо коли теперечки i нашi шляхтичi начiплюють на себе дорогi, трохи не панянськi шовковi та оксамитовi убори, то нам, паннам, вже не годиться зоставатись позаду, — сказала Гризельда з жартом, але поважно. — Часи простоти й простих звичаïв теперечки минули для шляхти. Минули тi часи, коли нашi шляхтичi ïздили на драбинчастих возах, спали надворi, на сiнi, просто неба на землi, ïли хлiб святий з сiллю. Це поганий знак. З цим впадає й давня лицарська завзятiсть. Це менi не до вподоби, хоч i я сам мушу виставлятись на показ, бо мене теперечки засмiяли б на смерть, якби я одягся в жупан з мужицького сукна та спав у полi, пiдмостивши сiдло пiд голову, як робив мiй дiд впервих, козацький гетьман Байда Вишневенький, та як роблять украïнськi козаки й досi. — Iншi часи — iншi люде, — обiзвалась, зiтхнувши, Гризельда. Заславський скоса поглядав, як Єремiя стояв серед свiтлицi й розмовляв з Гризельдою. Вiн примiтив по очах, що Гризельда стала якась жвавiша, проворнiша, що на ïï щоках заграли рум'янцi. Вiн стривожився, щоб часом Вишневецький не одбив од його Гризельди. Тим часом у свiтлицю вскочив двiрський слуга, убраний в багатий дорогий жупан, обшитий позументами, i промовив до Замойського: — Ясновельможний пане канцлеру! двiрська шляхта й вiйськова старшина твого вiйська просить подавати обiд, бо вже усi здорово виголодались. Вiйсько на задвiрках трохи вже не бунтується, що кухарi опiзнились з обiдом. — Накривать столи зараз! Я кухарям утру носа! — крикнув до слуг Замойський. — Скажiть двiрським шляхтичам, що обiд буде зараз. В одну мить з кiмнат посипались слуги, неначе кури з сiдала, i кинулись накривати столи. Для господаря й гостей накрили довгий стiл у свiтлицi, для старших двiрських шляхтичiв та вiйськових поставили ряди столiв на терасi й на задвiрку. Столи вкрились срiбною посудою, тарiлками, срiбними пляшками та пугарями, неначе на ïх випав срiбний снiг. Безлiч срiбного посуду була вдивовижу навiть цiсарцям. З тераси затрубили в рiг, з вiйськових казарм, з домкiв посипалась двiрська челядь, неначе комашня. Замойська, вже старенька, але ще здорова й кремезна людина, вийшла з свiтлицi до обiду й привiталась з гiстьми. Замойський попросив гостей сiдати за стiл. Вiн посадив Єремiю поруч з собою. Князь Домiнiк сiв мiж Замойською та Гризельдою. Старша шляхта, то була на службi при дворi Замойського, сiла за столи на терасi; меншi шляхтичi й вiйськовi старшини посiдали за столи на задвiрку в холодку. Простi двiрськi шляхтичi пишались багатими уборами, кунтушами, облямованими золотом, шовковими жупанами. На багатьох шляхтичах бряжчали срiбнi й золотi Ґудзики та ланцюжки. Розкiш i прилюбнiсть до дорогих уборiв пiшла вже, як пошесть, i мiж дрiбну шляхту. Всi грошi, усей заробiток вони бгали в дороге убрання. Чужоземцi тiльки поглядали скоса через одчиненi дверi на чубату дрiбну шляхту, так розкiшно прибрану, неначе в якесь свято, що ïï трудно було одрiзнити од високоï шляхти. Кухарi подавали прислужникам одну потраву за другою. Кравчi наливали вином пляшки та бутлi. Вина були недешевi, бiльше заморськi. Шляхтичi пили, скiльки хотiли. Обiд тягся цiлi години: цiлий вiл пiшов на усякi потрави для двiрськоï челядi й двiрського вiйська Замойського. Поросята та гуси полягли десятками пiд ножами кухарiв. Нагодованi й напоєнi з ласки й кишенi багатого канцлера, двiрськi шляхтичi й вiйськовi гомонiли, галасували, бряжчали шаблями в будень, неначе на якомусь бенкетi. — Чи це в вас, ясновельможний канцлеру, сьогоднi якийсь фамiльний празник, чи iменини, що ти даєш такий бенкет? — спитав у Замойського один австрiяк-нiмець. — Нi, пане! Це в нас теперечки повелись такi обiди повсякдень. Це наш буденний щоденний обiд, бо в нас кожний значний пан та магнат держить при своєму дворi сотню або й двi дрiбноï шляхти на службi, так... для пошани... держить i своє вiйсько. Треба ж ïх усiх i нагодувати, i напоïти, то бач... щоб на сеймиках вони подавали свiй голос за свого ментора, — сказав Замойський. — Ми, бачте, обставляємо нашi двори по-королiвськи, бо ми в Польщi правдивi королi, — говорив гордий Вишневецький, — в нас кожний шляхтич, кожний пан має сливе королiвськi права. Ми не платимо в державний скарб нiчого; тепер навiть ми скинули з своïх маєткiв плату за землi, — ланове, по два шаги з лану. А права нашi великi, яких не має жадна шляхта в вас за границею. Цим ми можемо i хвалитись, i гордитись перед вами: ми маємо право стинати голови й карати смертю наших хлопiв, маємо право будувати городи та твердинi на своïх землях, маємо право ïх руйнувати, не питаючись в короля. Кожний магнат держить своє вiйсько, скiльки спроможеться на свiй кошт його держати, може з своïм вiйськом, не питаючись в короля, вчиняти напади на сусiднi держави i воюватись з ними. Ми маємо право ïздити за границю, не питаючись в короля, держатись вiри, якоï схочемо. Ми правдивi державцi й королi в Польщi. Хiба ж не ходили воювати з своïм вiйськом Мнишки та Вишневецькi в Московське царство? Хiба ж не воювали Потоцькi та Корецькi з Молдавщиною? Пан Лiсовський гуляв досхочу з своïм вiльним вiйськом по Московщинi, ще й повiв туди украïнських козакiв. Князь Домiнiк, сидячи поруч з Гризельдою, балакав до неï, але вона його й не слухала. Вона не зводила очей з Вишневецького й милувалась його смiливими рухами, запалом та гострими очима. Озирнувшись через плече на Домiнiка, вона зблизька кинула очима на його русявi вуса, на тоненькi рожевi уста, схожi на листочки троянди. I князь Домiнiк став ïй навiть противний, навiть гидкий: ïй не припадали до вподоби делiкатнi та русявi паничi. Вона почувала, що од князя Домiнiка ладна хоч i зараз одкаснутись. Треба сказати татовi й мамi, що я за князя Заславського зроду-звiку не пiду. Нехай вiн i не ïздить до мене, й не топче дурнички нашого двору, — подумала Гризельда, скоса поглядаючи на князя Домiнiка. В садку й на терасi був ще бiльший гармидер. Дрiбна шляхта, що була на якiйсь нiбито службi в Замойського, пiдняла Ґвалт. Панки почали вередувати та коверзувати, що мало вина. Почувся крик. Замойський встав з-за столу i вийшов у садок, ïм викотили барило горiлки. Вже сонце звернуло з пiвдня, а гостi Замойського все сидiли за столами, доïдали обiд, спорожняли жбани з винами. Господар встав з-за столу й пiшов одпочивати. Встала й Гризельда й замiшалась мiж густим гуртом шляхтичiв. Домiнiк ледве держався на ногах i коливався на ходi. Один князь Єремiя був зовсiм тверезий, бо не пив нi горiлки, нi вина. Вiн приступив до Гризельди. Вони вийшли у сад, поминули столи, де пила та шумiла шляхта, й тихою ходою пiшли по садку до берега Вiсли. — Один ти, князю Вишневецький, тверезий, — сказала Гризельда. — На нещастя, один я. Твоя правда, Гризельдо. Усi п'ють та бенкетують напропале. Коли б часом вони не пропили та не прогуляли Польщi. Розкiш мiж панами пiшла неймовiрна. Самi отi чужоземцi нам дивуються. Це поганий знак. Гризельда замовкла i засмутилась, аж голову похилила. — Не потаюсь вiд тебе, що моя роль важка й небезпечна. Я думаю оселитись аж за Днiпром в Лубнах. Там буде моє царство й панство. Там моïм маєтностям i кiнця немає. I в тих пущах я вже оце заводжу села й городи, заведу силу вiйська й стану подужним князем, i для оборони границь од нападу чужоземцiв, i для своєï ролi в Польщi, ролi, вартоï честi давнiх удiлових князiв Русi. — Як менi твоï мрiï та думки припали до вподоби! Як там чудово, в тих далеких диких краях! Ти станеш лицарем у невiдомих краях, вславишся в битвах. Я б сама, бувши тобою, так би вчинила, — сказала Гризельда, й ïï яснi очi заблискали смiливiстю й чоловiчою завзятiстю. Вишневецький глянув на неï й вгадав те почування завзятостi та мiцностi, яке майнуло в ясних Гризельдиних очах. — Я люблю усе нове, усе незвичайне. Люблю навiть слухати про незвичайнi дивнi пригоди на вiйнi, в битвах. Часом здається менi, що я сама ладна б йти в свiти та шукати таких незвичайних пригод, шукати слави десь далеко в чужих краях. — Це в тобi промовляє той лицарський дух, що жив i потроху живе й досi в польськiй шляхтi. Це менi дуже подобається, бо я прикмiчаю, що той дух вже починає згасати в шляхтi серед розкошiв життя. — Але хто зо мною пiде в тi дикi степи? Хто зважиться стати моєю вiрною дружиною й жити зо мною в тих диких пущах та нетрах? — промовив Єремiя згодом i важко зiтхнув. Гризельда глянула на його скоса й сподiвалась, що вiн от-от скаже, що вибрав дiйсно ïï за подружжя, бо вона згодиться йти з ним i в пущi i в нетри, у край козацький, небезпечний. Але Єремiя мовчав i думав. Я ладна йти з тобою в тi пущi та нетри. Пiшла б з тобою й не жалкувала б, — думала Гризельда мовчки, i тi слова вертiлись в неï на думцi й не виходили з голови довго-довго. А Єремiя йшов мовчки, похиливши голову, i думу думав. У його мрiйнiй уявi заворушились давно викоханi мрiï панування в далеких маєтностях на правах удiлового незалежного князя. — Гризельдо! — аж крикнув Єремiя, несподiвано пiднявши голову, — ти одна варта слави давнього роду Вишневецьких. В тебе чоловiчий розум, i не видихалась давня лицарська завзятiсть. Ти одна варта бути княгинею Вишневецькою. Його слова, вимовленi з гордiстю на очах, навiть трохи сердито, вразили Гризельду. Його слова схожi на загад... Певно дуже привчився загадувати вiйську в битвах. Очi в його стали аж дикi. Але як цi дикi очi припали менi до серця! — Ти, князю, не просиш, а неначе менi даєш загад... Як тебе втямити, я й сама гаразд тому невiдома, — гордо промовила Гризельда. — Я хочу до тебе старостiв слати. Чи пiдеш ти за мене? — Шли, князю, старостiв! Нехай вони переднiше договорять з моïм панотцем. А я вже аж потiм скажу своє слово, — сказала Гризельда. Єремiя трохи насупив густi рiвнi брови. — Певно ждатимеш переднiше старостiв од князя Заславського, а потiм... — обiзвався перегодя Єремiя й не доказав. — Я, князю, не жду старостiв нi од кого. Про князя Заславського нехай не буде мови мiж нами, — сказала так само гордовито Гризельда i насупила й своï русявi брови. Чи любила вона його, чи нi, про це князь Єремiя навiть не спитав у неï. Гордий своïм славним родом та своïми незлiчними маєтностями, вiн був певний, що нi одна панянка в Польщi й на Украïнi не одкаснулась би од його, якби вiн ïï сватав. Але вiн наглядав за нею, поглядаючи скоса, й примiтив, що вiн ïй сподобався. Гризельда повернула стежкою до палацу. Єремiя мовчки йшов за нею. Обоє мовчали. Вже вони доходили до палацу, вже недалечке стояли столи коло палацу, де бенкетували двiрськi шляхтичi. — Так я, Гризельдо, пришлю до тебе старостiв, i старостiв великих, вартих твого й мого роду. Вони побалакають з паном канцлером, а потiм ти скажеш менi про свою думку, — сказав князь Єремiя, виходячи по сходах на широку низьку терасу. — Добре, князю! Присилай старостiв, а вже потiм я скажу тобi про свою думку, — обiзвалась гордо Гризельда й вступила в палац нешвидкою, але гордою ходою. Горда та пишна оця дочка славного Замойського! Але ця гордовитiсть менi подобається. Не люблю я тих смирних паннiв ягничок, — подумав Єремiя, вступаючи в свiтлицю. В покоях був гармидер, шум та галас. I Замойський, i нiмецькi посланцi, i усякi випадком зайшовшi гостi пили та голосно балакали, аж одляски йшли по залi. Князь Заславський бачив, як Гризельда вийшла в садок з Вишневецьким на прогуляння, й стривожився. Вiн пустився на хитрощi, на останнiй спосiб залучити собi панну Гризельду i одбити ïï в Єремiï. Йому прийшла думка намовити i загодити бабу Ганну та Гризельдиних швачок-дiвчат, щоб вони раз у раз хвалили його перед Гризельдою, одмовляли ïï йти замiж за Вишневецького та намовляли вийти замiж за його. Заславський вийшов iз свiтлицi непримiтно й заглянув через дверi в кiмнатку, де пряла баба Ганна, де сидiли за шиттям дiвчата. Вiн потаєнцi, тихою ходою увiйшов у кiмнатку, нiби крадькома. — Бабо Ганно! чи часто пак ïздить до пана Замойського князь Єремiя? — спитав вiн. — Навiдувавсь часом... нiгде правди дiти, — сказала баба. — А чи не думає вiн часом сватати панни Гризельди? Скажи по щирiй правдi. — А бог його святий знає, — обiзвалась баба. — От що, бабо, i ви, панни: я дам вам гостинця, а ви, сидячи оттутечки з панною Гризельдою, вихваляйте мене та ганьте князя Єремiю. Чуєте? I князь Заславський розшморгнув свiй гаманець i подав бабi Ганнi жменю талярiв, а дiвчатам дав по кiльки талярiв, ще й по парi золотих сережок. Вони поцiлували князя в руку. Дiвчата аж почервонiли од радощiв, а баба аж облизувалась. — I спасибi вашiй ясновельможностi, князю, i прости-бi вам! Вже ми хвалитимемо ясновельможного князя перед панною Гризельдою якмога, бо ваша ясновельможнiсть таки того варта, нiгде правди дiти. Будемо за тебе повiк бога молити, — сказала баба. — Як тiльки я оженюся з панною Замойською, тодi, бабо, i ти станеш справдiшньою панiєю. Дам тобi землю, одягну в оксамитовий кунтуш. Будеш тiльки походжати та посиденьки й походеньки панськi справляти, — сказав князь Домiнiк. — I справите менi шовкову намiтку? — аж крикнула баба Ганна. — Справлю й шовкову намiтку. А ви, дiвчата, хоч колись моркву пололи та картоплю пiдсапували, повиходите замiж за моïх двiрських шляхтичiв i станете шляхтянками. Чи чуєте? — сказав князь Домiнiк i вискочив з кiмнати. Князь Вишневецький увiйшов у свiтлицю задуманий, насуплений, один однiсiнький тверезий чоловiк серед канцлерових гостей, котрi усi були зусiм п'янi або були напiдпитку. Нi! зараз не скажу канцлеровi, що хочу сватати Гризельду. Попрошу за свата самого короля. Нехай сам король скаже. Це буде краще. Для старого магната королеве слово буде вартнiше, нiж моє. V Вишневецький щодня навiдувався в королiвський дворець, щоб вибрати добрий час, доступитись до короля та запросити його в старости. Але королевi не було часу: щодня йшли коронацiйнi бенкети, щодня короля одвiдували чужоземськi посланцi. Вишневецького брала досада. Вiн заïжджав у гостi до Замойського й все бачив, що князь Заславський виïжджає з двору канцлера на своєму чудовому конi. Вишневецький з досади вже й не здоровкався з ним. Заславський так само поминав його конем i навiть не здiймав перед ним шапки. Вони одразу зненавидiли один одного. А Гризельда все сидiла край вiконця за роботою та все виглядала князя Єремiю. Баба Ганна та дiвчата все вихваляли перед Гризельдою князя Заславського та гудили Єремiю. — Невже ти, панно Гризельдо, таки оце справдi думаєш iти замiж за князя Вишневецького? — питала баба Ганна в Гризельди. — А чому ж пак менi за його й не вийти? — одказувала Гризельда. — Та вiн же негарний! — аж крикнули обидвi дiвчини. — Кому негарний, а кому й гарний, — обiзвалась знехотя Гризельда. — Князь Заславський бiлий, як пан, а Вишневецький чорний, як циган, — сказала баба Ганна, — я б за його зроду-звiку не пiшла замiж, якби вiн мене сватав. — Якби ж пак тебе сватав. Але вiн тебе не сватає й не свататиме, — сказала Гризельда. — I що в йому за краса? очi страшнi, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три днi висiв у диму в коминi, — кепкувала баба Ганна. — Ото дався тобi взнаки князь Єремiя! Чорний та чорний! Хоч вiн чорний, та зате ж я дуже бiла: то вiн мене й не почорнить, а сам од мене може й побiлiшає, — казала Гризельда. — Князь Заславський бiлий, як панна, та русявий, та ясний, як повний мiсяць. А князь Вишневецький неначе три днi в болотi качався, — говорили дiвчата, пiднiмаючи на смiх Вишневецького. — Хоч би й в болотi качався, то все-таки вiн гарний, бо мужнiй i смiливий, не те, що князь Домiнiк, котрий скинувсь трохи на бабу Ганну. — Та князь Єремiя не поляк i недавно був схизматиком. Ще й тебе переверне на свою вiру. — Та й князi Заславськi й Збаражськi й усякi iншi недавно були схизматиками i украïнцями. I ти ж, бабо, трохи не позавчора перейшла з схизми на католицьку вiру. Я певна, що Вишневецький став вже щирим католиком i поляком. А коли в йому й нема щиростi, то я переверну його на щирого поляка, — говорила Гризельда. Тим часом Вишневецький, поïхавши до двору, застав короля самого. Король тiльки що розпрощався з папським нунцiєм i прийняв Вишневецького. — Що скажеш нам доброго, князю Вишневецький? — спитав у Єремiï король. — Приïхав просити найяснiшого короля за свата. Думаю сватати старшу дочку Замойського Гризельду, — сказав князь Єремiя. — Гризельду? Добре, добре! Зараз поïду з тобою. Я сам недавно оженився й ладен пересватати й поженити усiх шляхтичiв, усей свiт. Король встав i поцiлував князя Єремiю в обидвi щоки. — Ïдьмо! зараз ïдьмо! щоб ти часом не загаявся, щоб та пташка часом не вилинула з гнiздечка до нашого приïзду, — сказав король i зараз рушив з палацу вкупi з князем Єремiєю. Тим часом баба Ганна, сидячи з Гризельдою за роботою, усе намовляла ïï виходити замiж за князя Заславського, усе чiплялась, аж настиралась, аж просила та канючила, наче дитина гостинця. — Як ти, панно Гризельдо, не пiдеш замiж за князя Заславського, то я з горя та досади повiшусь в садку на грушi, — говорила баба Ганна, бо перед нею так i манячiли лави, луги, сiножатi та шовкова намiтка. — Як ясновельможна панна Гризельда пiде замiж за князя Вишневецького, то й ми пiдемо до Вiсли та й потопимось з горя, — говорили дiвчата. — Про мене й топiться й вiшайтесь, а я за князя Заславського зроду-звiку не пiду: вiн не панич, а певно панна, що перебралась за панича. Йди, Ганно, лiпше ти за його, коли вiн тобi так навис на очi, — сказала Гризельда. — А ти думаєш, я б не пiшла, якби вiн мене сватав? ïй-богу пiшла б! Була б княгинею, походжала б по золотих покоях у Заславлi та носила шовковi намiтки та оксамитовi кунтушi. — I вже! годi тобi думати про шовковi намiтки. А я за князя Заславського таки не пiду, вiн i бiлий, як панна, й гарний, але все неначе заспаний. А князь Вишневецький проворний, жвавий, говорючий, ще й до того чорнявий. Я люблю чорнявих та смуглявих, а не тих конопляних паничiв. — Та вiн же родом з козакiв, з тих страшних козакiв, що повстали на Польщу та виганяли польських панiв з Украïни; вiн для мене страшний, ïй-богу я його боюся! Щe й тебе, Гризельдо, або зарiже, або втопить там десь в Днiпрi, — сказала баба Ганна, важко зiтхнувши. — Ой, Єзус-Марiя! спаси тебе од напастi! — Ти вже стара, а ще й досi дурна: Вишневецькi роду княжого, а не козацького, ïх землям, селам, мiстам та грошам i лiку нема, — сказала Гризельда. Вона глянула у вiкно: в одчинену браму в дорогiй каретi в'ïжджав король, а коло карети басував кiнь князя Єремiï. Єремiя углядiв у вiкно Гризельду, в одну мить на скоку зняв шапку з пiрами, обсипаними брильянтами, i поклонився. В палацi Замойського схопилась бiганина. Старий Замойський хапком вийшов назустрiч королевi на Ґанок i привiтав його на порозi. — А що, мiй дорогий та коханий пане канцлеру! — сказав король, сiвши на канапi в свiтлицi. — Я оце приïхав до тебе з великою справою: приïхав за свата. Князь Єремiя хоче сватати твою дочку Гризельду, а я оце взявся бути за свата: як буде дiло? А може даси нам гарбуза? Чи нi? — Рiд i слава князiв Вишневецьких — це найдорожчий клейнод польськоï корони. Я, князю, незвичайно радий прийняти тебе за зятя, i лiпшого зятя для Гризельди немає на усю Польщу, Литву й Украïну, — сказав Замойський i подав князевi Єремiï руку, ще й тричi поцiлував його. — От я й радий, що не довелось менi ïхати од тебе, коханий дорогий пане канцлеру, з нiчим та ще й з почервонiлими щоками од сорому. А де ж твоя дочка Гризельда? Замойський покликав Гризельду. Вона увiйшла спокiйна й поважна й привiталась до високих гостей. — Приïхав я до тебе, Гризельдо, за свата. Сватає тебе князь Єремiя. Чи пiдеш ти за його замiж, чи, може, маєш на думцi кого iншого? Якого iншого князя? Га? — спитав у неï король. — Не маю на думцi нiкого iншого, окрiм князя Вишневецького. Я пiду за його, — сказала Гризельда смiливо й спокiйно. Замойський зараз звелiв подати кубки венгерського вина. Поналивали срiбнi пугарi. Король випив поперед усього за молоду княгиню та за молодого жениха. Потiм випили за здоров'я високого свата. Король, блiдий на виду й неначе заспаний та втомлений, розбалакавсь з старим Замойським. Єремiя сiв поруч з Гризельдою й почав говорити з нею. — Гризельдо, моя кохана! Я думаю оселитись назавсiди за Днiпром у Лубнах. Там заграничнi майстри вже певно збудували пишний палац, вартий роду Вишневецьких. Чи не побоïшся ти, Гризельдо, ïхати в той далекий край, далекий од Варшави, од королiвського двору, ще й до того дикий? Не лякає тебе пустиня, нудьга в пущах? Не боïшся? — Нi, не боюсь, нiтрiшечки, бо я з тобою вкупi й не зазнаю навiть нудьги, — сказала Гризельда. — Край той порожнiй, дикий, мало залюднений. По степах завсiди никають та нишпорять татари. Кожного часу треба там сподiватись нападу дикоï татарви. Козаки теперечки нам не страшнi, бо вже побитi нами. Ïх теперечки взяли в руки i приборкали так, що вже ïм не лiтати у вирiй, i не спроможуться вже вони бунтуватись проти i Польщi. Вони побитi й вбитi трохи не на смерть. Але татари — це народ вольний i дикий. Кожного часу вони ладнi напасти на моï села, на мiй палац. — Я не злякаюсь нiчого, коли ти будеш зо мною. А в небезпечнi часи я смiливо стану поруч з тобою до оборони. Я зроду не страхополох: мене, княже Єремiє, i не лякай, не злякаєш нi нудьгою, нi татарами, нi козаками, — сказала Гризельда. — Коли так, то я не помилився в тобi. Ти будеш менi вiрною й вартною дружиною, — сказав Єремiя й поцiлував Гризельду в руку. — Коли ж, коханий пане канцлеру, думаєш справляти заручини? Треба менi, як сватовi, це знати, бо й королева цiкава про це знати i спитає в мене, оце таки зараз, — сказав король. — Хоч завтра! — аж крикнув i схопився з мiсця старий Замойський. — Таки завтра! Чи так, коханий князю Вишневецький? Чи може в тебе iнша думка? Нехай буде наше празникування протягом двiрських празникiв нашого найяснiшого короля i отця. — Моя думка така ж сама! Завтра! Навiщо нам одкладати справу надалi? — сказав Єремiя. — Прошу ж на заручини до свого дому найяснiшого короля й ввесь двiр, коли я маю таку ласку в найяснiшого нашого добродiя й отця. Сам я поïду просити найяснiшу королеву i чужоземських посланцiв, — сказав на радощах старий Замойський. — От i добре! От i добре! Усе йде гаразд i з поспiхом. От i добре! — сказав король на прощаннi. Тiльки що король виïхав за ворота, тiльки що за його каретою вискочив на конi князь Єремiя, до двору Замойського летiв на конi князь Заславський i трохи не наткнувся на Єремiïного коня. — Опiзнився, князю Заславський! Повертай коня назад додому! — крикнув гордовито до Заславського Єремiя iз злим осмiхом на устах. Заславський спинив коня, вихопив шаблю й посварився нею навздогiнцi за Вишневецьким. Вишневецький оглянувся й собi вихопив шаблю з пiхви i посварився на Заславського. Князь Заславський, вглядiвши короля в каретi, догадавсь про все. З-за баркана саду виглянула на улицю баба Ганна з заплаканими очима й з якогось одчаю тiльки махнула рукою. — Повертай, князю, коня назад, бо вже ж тобi не топтати стежки до панни Гризельди: оце тiльки що князь Єремiя посватав ïï, а завтра будуть заручини. Сам король та королева прибудуть на заручини. Пропали лани й сiножатi! пропала й шовкова намiтка, — говорила баба Ганна плачучи. Другого дня Замойський справляв пишнi заручини своєï дочки. Гризельда приïхала з батьком та з подругами на службу божу в собор святого Яна. Приïхав i князь Єремiя разом з королем та королевою. Замойський запросив до себе на заручини короля й королеву, й чужоземських посланцiв, i усiх значних панiв коронних та литовських, що поз'ïздились до Варшави на весiлля короля та коронацiю королеви. Пiсля заручин вдарили з гармат в честь князя Єремiï, неначе якого удiлового князя. Двiрська шляхта палила без перестанку з рушниць. Заставили столами свiтлицю й половину садка. Викотили з льохiв бочки горiлки та венгерського. Цiлих шiсть день тяглися празники в домi старого канцлера; шiсть день пили та гуляли усi польськi та литовськi пани на заручинах панни Гризельди. У дворi перед палацом пани розпочали забавку турнiрами та поєдинками. Двiрськi шляхтичi силачi попросили господаря, щоб вiн дозволив ïм битись на поєдинках перед очима високих магнатiв. Замойський дав дозвiл. Усi високi гостi висипали на Ґанок, поставали на сходах. Панiï та панянки дивились в одчиненi вiкна. Двiрськi шляхтичi бились на шаблях та на списах. Потiм виступили здоровецькi силачi й розпочали битись навкулачки та боротись. Уся челядь Замойського позбiгалась дивитись на тi iграшки. Мурованi стiни кругом двору та штахети були неначе обнизанi людськими головами. Деякi челядинцi повилазили на дерева. Жиди позбiгались i дивились з-за двору, стовпившись у брамi, повилазили на покрiвлi хат, на баркани, дивились у вiкна, виглядаючи з своïх халуп, як мишi з борошна, неначе показували через вiкна своï довгi пейси. Битва двiрських шляхтичiв пiдбадьорила й панiв. Виступили й молодшi магнати з шаблями i почали бавитись на турнiри. Сам князь Єремiя не втерпiв: вихопив шаблю з пiхви i виступив на середину двора. — Я викликаю князя Заславського на iграшку в поєдинок! — крикнув вiн на все подвiр'я. Усi оглянулись кругом i ждали, що от-от вийде князь Заславський. Але його не було на заручинах. Канцлер Замойський запрошував його в гостi, але вiн не приïхав. — Чом же не виходить на турнiр князь Заславський? От тепер помiряємось, хто з нас дужчий, хто з нас зручнiший! — крикнув Єремiя, озираючись навкруги, i засмiявсь, зареготавсь на все подвiр'я. Усi засмiялись i оглядались на всi боки. Усiм хотiлось подивитись на такий цiкавий поєдинок. Але князь Заславський не з'явивсь. — Коли князь Заславський страхополох та полохливий зроду, то нехай виходить хто iнший, — крикнув Єремiя... Знайшлись значнi шляхтичi, охочi до битви. Багато ïх подужав Єремiя, орудуючи незвичайно зручно то шаблею, то списом. Вже Єремiя втомився й знемiгся i, пiднявши вгору шаблю, гордовито крикнув: — Ще не родився в Польщi той шляхтич, що переможе й подужає мене на шаблях та на списах. — Ну та й гордий же цей молодий князь, — гомонiли пани стиха. Усiм панам дуже не сподобалась така гордовита вихватка Вишневецького. Пани крутили вуси, скоса позираючи на Єремiю. А князь Єремiя все стояв, пiднявши шаблю вгору й ждав. — Чом же нiхто не виходить войдуватись зо мною? Невже нiхто не насмiлиться виступити проти мене? Пани образилися i мовчали, тiльки вуси крутили. Єремiя одiйшов на Ґанок i став поплiч з Гризельдою. Знов вийшли дрiбнi шляхтичi та силачi й почали боротись та битись навкулачки. Декотрi борцi порозбивали супротивникам кулаками носи, щоки й губи, аж мазка потекла по ïх кунтушах. Вже багато було розбитих щiк та роз'юшених носiв. На деяких шляхтичах борцi порвали кунтушi. Одiрванi й пошматованi поли й рукави волочились по землi в пилу та в пiску. А сiрачковi шляхтичi все виступали та виступали i забавляли високих панiй та панянок, для котрих ця бiйка, це грубе гульбище було, очевидячки, дуже й дуже приємне. На бойовищi валялись одiрванi рукава кунтушiв та поли жупанiв, валялись пояси та шапки в поросi. Панки втирали полами роз'юшенi види та носи, позамазували кров'ю кунтушi та жупани; декотрим шляхтичам довелось попадати й покачатись по пiску. Здавалось, нiби простi мужики одяглись в дорогi убори, в срiбло та золото й почали битись навкулачки та боротись по своєму сiльському звичаю, качаючи один одного по пiску. Шiсть день гуляли та пили пани на заручинах панни Гризельди i вже сьомого дня потомились i почали роз'ïздитись з Варшави по своïх маєтностях та по своïх палацах. Князь Заславський перечув через приятелiв, як глузував з його Вишневецький на iгрищi. Од того часу вони зненавидiли один одного й стали заклятими ворогами. Усi приятелi Заславського так само не полюбили гордого князя Вишневецького. Вони почали обговорювати князя Єремiю перед королем та королевою Цецiлiєю Ренатою. Замойський та Вишневецький постановили справляти весiлля зимою у Львовi. В мiсяцi декабрi першого дня 1638 року Вишневецький грав своє весiлля з такою пишнотою та розкiшшю, з якою не справляли своïх весiллiв i польськi королi. В його була думка заломити й затьмити своïм багатством усiх магнатiв i навiть самих королiв. Вишневецький запросив до себе на весiлля усiх своïх родичiв, усiх значних магнатiв з Польщi й Украïни. Просив вiн на весiлля й короля та королеву, але король не згодився. Вишневецький, палкий на вдачу та гордий, вже образив багатьох панiв, роздратував князя Заславського та його прихильникiв. Єремiю почали обговорювати та гудити перед королем. Король не любив польських магнатiв за ïх пиху, сваволю та непокiрливiсть. Вiн бiльше любив чужоземцiв, горнувся до ïх, високо пiдняв вгору Казановських, що були родом з iталiйцiв, походячи з роду Казанови, приятелював з ними, надарував ïх великими маєтностями. Єремiя був найбагатiший за всiх магнатiв, гордий та високодумний. Владислав IV боявся, щоб часом князь Вишневецький не почав верховодити в Польщi гiрше за усiх магнатiв. Вiн послав на весiлля двох своïх заступникiв: Григорiя Кнапського та каноника Матвiя Любинського. Єремiя догадувався, що магнати обговорили його перед королем, i дуже образився королiвською неласкою. Князь Єремiя виïхав до Львова в кiнцi ноября. Десять тисяч його двiрського вiйська проводило його поïзд до Львова. Тим часом до Львова з'ïхались князi, родичi Вишневецького, запроханi на весiлля магнати та шляхтичi. Двадцять дев'ятого ноября Єремiя з родичами князями, з магнатами та силою панiв виïхав з Львова назустрiч Гризельдi до Грудка. Звiдтiль пишний поïзд рушив до Львова. За мiстом стрiли поïзд музики. Вдарили з гармат. Вiйсько йшло попереду. Гризельда з матiр'ю та меншою сестрою Варварою сидiли в золотiй пишнiй каретi. Рядом з каретою ïхав на турецькому конi князь Єремiя. Уся зброя на конi була обнизана й обсипана перлами, брильянтами та обкована золотом та срiблом. Дорогий кунтуш на Єремiï лиснiв од золота. Пера на шапцi були всi обсипанi брильянтами. Золотi пiдкови й остроги сяли на червоних сап'янцях. Князь Єремiя по своïй природженiй вдачi не любив розкошi, не любив пишноти, але на своєму весiллi показав усе своє незлiченне багатство, щоб пiдiйти пiд смак попсованим магнатам i заломити, заслiпити й забити ïх своïм багатством. За каретою молодоï тягся довгий поïзд магнатiв у дорогих каретах: ïхав Замойський з жiнками Чарторийських, далi ïхали Чарторийськi, князi Збаражськi, Воронецькi, Корецькi, князi Острожськi, родичi Гризельдиноï матерi, котра була дочка князя Олександра Острожського, волинського воєводи. Для весiлля Вишневецький найняв у Львовi найбiльший дiм на ринку проти кафедрального собору. Поïзд рушив до того дому. На львiвськiй горi все палили з гармат. Молоду та ïï рiдню стрiли на порозi родичi Вишневецького й повели ïх в багато прибранi просторнi свiтлицi. Другого дня, першого числа мiсяця декабря в десятiй годинi вранцi знов вдарили з гармат, i князь Єремiя прибув за молодою в золотiй каретi. В карету було запряжено шестеро бiлих, як снiг, коней. Єремiю проводили шiсть родичiв князiв з своïми жiнками та дiтьми. Гетьман Конецпольський сидiв у однiй каретi з Єремiєю: вiн був в його за старосту. За дружка був Микола Потоцький, той самий, що недавно баблявся в козацькiй кровi, обтикав залiзнi палi козаками по всьому шляху од Нiжина до Києва. Єремiя повiз молоду до костьолу. На порозi костьолу стрiли молодих Гризельдинi батько й мати i поблагословили ïх до вiнця. Заграв орган, i молодi вступили в костьол. Ïх поставили на подушках, де вони простояли цiлу службу божу. Службу служив архiбiскуп львiвський Грохольський. Пiсля одправи молодих посадили на княжих крiслах, i вони слухали проповiдь про супружеськi обов'язки. Проповiдь говорив бiскуп кракiвський. Пiсля вiнчання князь Єремiя дав клятьбу в любовi та вiрi. Вiн забув на той час i про клятьбу перед недужою матiр'ю й перед Петром Могилою, забув, що вiн став одступником i зрадником Украïни. Нi одна думка, нi одна згадка про дитячi лiта, про матiр, про давню свою вiру не заворушила його закатованого серця. Усей костьол сповнили гостi князя Єремiï та Гризельди. Усе то були князi та магнати: князiвна Острожська, дочка воєводи волинського, ïï брат князь Острожський, князi Збаражськi, всi вони були унуки православного князя Костянтина Острожського, вже покатоличенi й споляченi; були й польськi гетьмани Станiслав Конецпольський, Лука Жолкевський та Микола Потоцький, котрi ще так недавнечко пролили рiки украïнськоï кровi вкупi з новим одступником князем Вишневецьким; були Корецькi, Воронецькi, Олександер Конецпольський, Мартин Калиновський, Криштоф Радзiвiлл; були замiсники короля Владислава посланцi венгерського короля Юрiя Ракочiя; було багато й Вишневецьких, ще православних, несполячених... Гостi рушили з костьолу. Орган загув. Органiст заспiвав Veni Creator, i гостi вийшли пiд той спiв з костьолу. За таку прислугу спiвака органiста Вишневецький подарував йому здорове село. Молодi пiшли пiшки на прощу в костьоли домiнiканiв, бернардинiв та кармелiтiв. За ними рушили усi гостi. На горi раз у раз палили з гармат. Молодi молились по костьолах i записували великi вкладки на католицькi монастирi. Аж надвечори молодi та гостi вернулись додому. На порозi дома знов стрiли ïх батько та мати i обсипали пшеницею та червiнцями. Гризельда вразила усiх пишними убраннями, золотими прикрасами та брильянтами, хоч сама судила значних панiй за незвичайну розкiш в убраннях та за навiжену розтратливiсть. Цiлих два тижнi грали Єремiïне весiлля у Львовi. Князь Єремiя витратив на своє весiлля двiстi п'ятдесят тисяч злотих, не лiчачи вкладок у католицькi монастирi та подарунка органiстовi. Ксьондзи говорили проповiдi в костьолах про шлюб князя Вишневенького, говорили навiть вже як минув рiк пiсля того незвичайного пишного шлюбу, пишнiшого й багатiшого за шлюб короля Владислава, в котрого часом не ставало грошей на обiд i для своïх двiрських i для самого себе. Багатi тогочаснi польськi магнати зовсiм заткнули за пояс своïх королiв. Королi стали нiби ïх попихачами та орудниками ïх сваволi. Молодi заïхали на малий час в Замостя до старого Замойського, а потiм поïхали на Волинь у Вишневсць, що був осередком незлiчних маєтностiв Вишневецького на Волинi. Там вони пробули зиму i вже лiтом постановили перебратись на завсiдне життя в Лубни, в новий палац князя Єремiï. Настало лiто. З Лубен дали знати Вишневецькому, що новий палац вже зовсiм готовий. Князь Єремiя почав лаштувати пiдводи в дорогу. Набентежили силу возiв усяким князiвським добром, скарбами та парчами. Гризельда задумала поновити й збiльшити в Лубнах католицький монастир i забрала з Вишневця десять ченцiв та двох патерiв єзуïтiв. Вона взяла на себе мiсiю розповсюднити за Днiпром католицьку вiру та унiю. Патери одправили молебiнь в костьолi. Пiсля раннiх обiдiв здоровий магнатський поïзд рушив у дорогу. Попереду викотила з двору золота карета, в котрiй ïхала Гризельда та князь Єремiя. За нею потяглися ридвани з домiнiканами та єзуïтами, вози з слугами та челядинцями. Кухарi навантажили хури харчами та куховарським посудом. В кучах на возах киркали годованi каплуни та кури, ҐеҐотали гуси, кахкали качки. На одному здоровому возi везли згорнутi дорогi намети та килими. За возами рушила сотня двiрських челядинцiв шляхтичiв з жiнками й дiтьми. Для безпечностi в дорозi од нападу хлопiв або й татар за поïздом ïхало на конях з пiвтори тисячi двiрського Єремiïного вiйська, узброєного, неначе на битву. За вiйськом йшли валками хури з харчами для великоï сили челядi й вiйська. Поïзд князя Вишневенького був схожий на якусь степову орду, що посовувалась у безмiрнi й безмежнi степи, шукаючи собi нових земель та здобутку. Поïзд перевезли через Днiпро i вiн рушив в безкрайнi лубенськi степи. Через кiльки день аж перед вечором Гризельда побачила, що серед степу десь далеко-далеко засизiла якась здорова купа, неначе незвичайно здорова могила, насипана на степу якимись велетнями. З сизого туману визначились чотири башти, неначе чотири стовпи, а мiж ними то чорнiла, то сизiла гостроверха висока покрiвля. — Ото видко наш палац, ген-ген, далеко в степах! Чи бачиш? — сказав Вишневецький до Гризельди. — Щось дуже здорове ти збудував в цих степах; цей палац неначе якийсь лицарський замок десь у Нiмеччинi, над Дунаєм, — обiзвалась Гризельда. Перед вечором заманячiли в степу Лубни, вирнули з туману стiни твердинi та верхи домiнiканського, заново одбудованого монастиря. На небокрузi виступили сизою смугою гори понад Сулою, а над тiєю смугою пiднiмався новий, напрочуд здоровий палац Вишневецького, неначе стримiла гора над горами. Поïзд наближався до Лубен. За цариною його стрiло три тисячi двiрського лубенського вiйська. Вiйсько випалило з рушниць. На твердинi вдарили з гармат. Народу зiбралось сила. В церквах i в кляшторi задзвонили в дзвони. Вишневецький вступав у свою дiдизну як самостiйний володар, як король Лубенщини. Коло замку зiбралась уся двiрська челядь, усi осадчi й старости лубенських маєтностiв. На широкому балконi на другому етажi палацу стояв оркестр i награвав якусь дрiбну та гучну мелодiю. Вишневецький увiв Гризельду у палац, як королеву. Палац i справдi був вартий славного роду князiв Вишневецьких. Вiн був схожий на лицарськi нiмецькi замки, але був далеко просторнiший. Знизу на другий етаж по обидва боки широкого балкона на колонах були поробленi некрутi пологi широкi сходи. По тих сходах можна було вийти з садка просто на другий етаж. В Польщi магнати для ефекту часом виïздили конем по таких сходах на балкон i тим лякали панiй та панянок. На другому етажi була здорова зала через усей палац з узенькими та довгими готицькими вiкнами. Закруглене склепiння, схоже на зiгнутий листок паперу, було все штучно облiплене виноградним листом та кетягами винограду. З того листя визирали головки амурiв з одутлуватими щоками. В декотрих амурiв в ротах стримiли дудки та сопiлки. Повноперсi Венери неначе були закутанi в винограднi паростки та в листя. Усi тi барельєфи були незвичайно грубоï роботи, неначе вирубанi долотом та обтесанi сокирою, ще й помальованi темними зеленими, синiми та червоними фарбами. По обидва боки зали стояли здоровi статуï на подовжастих високих п'єдесталах з бiлого та рожевого мармуру. Тi статуï Єремiя попривозив з Iталiï. Попiд стiнами стояли рядками дубовi стiльцi з високими спинками, вирiзаними в чудернацькi взорцi. Стiльцi були оббитi червоним сап'яном. Внизу в палацi були цiлi рядки тiснуватих покоïв. Високi стiльцi та канапи були обтягнутi червоним та жовтим сап'яном з золотими гербами князiв Вишневецьких. Скрiзь були розстеленi перськi килими. Над вiкнами висiли шовковi завiси. На баштах в невеличкi круглi вiконця виглядали невеличкi гармати гакiвницi. Вишневецький обвiв Гризельду по усiх покоях, показав ïй здорову залу. — От у цiй залi не стає тiльки королiвського трону, — сказала Гризельда, — твiй палац кращий, багатiший i бiльший за королевi палаци у Варшавi та в Краковi. — Може колись тут i справдi стане й королiвський трон, а ти сядеш на йому, як королева. Але краще було б, якби ти сiла на трон таки у Варшавi, — сказав гордовито Вишневецький. — Мiй палац вартий короля! Заломив я королiв Вазiв i самого короля Владислава. А хiба ж я тут в Лубенщинi й справдi не король? — Твоя правда, — обiзвалась Гризельда, — сюди не досягне й королiвська рука: так далеко твоï Лубни од короля. Вишневецький вивiв Гризельду на здоровий балкон, по другий бiк палацу, що виходив у садок по горах. Гризельда глянула наниз, на гори, на Сулу, на луки та сiножатi за Сулою i аж крикнула з того дива. — Ой яка краса! Яка пишнота! Який звiдсiль пишний вигляд на тi гори та лiси! Ти, серце, завiз мене неначе в якесь зачароване царство, — сказала Гризельда. Вигляд на береги Сули, на гори i справдi був пишний. Палац стояв над крутими горами. Од самого палацу гори неначе спадали наниз до Сули невеличкими поламаними крутими горбами, неначе схiдцями. Здавалось, нiби хтось зумисне понасипав здоровi сходи од палацу до самого берега й недбайливою рукою обкутав ïх зеленим оксамитом з старих дiбров. Зелене оксамитове убрання побгалось, позападало в узькi глибокi яри, пiднялося на горби, вкрило ïх кругом, бгаючись сотнями вередливих, незвичайно гарних складочок, фалдiв, западин. З одного горба на другий вилися широкi дорiжки, обсипанi жорствою та посипанi жовтим пiском. За Сулою поламанi гори, суспiль вкритi старим лiсом, то западали, то виступали кручами над самiсiньку Сулу. В одному яру височенько над берегом, де була криничовина, бiлiла недавно загачена гребля, блищав ставочок, неначе дзеркало, кинуте у яр серед розкiшноï дiброви. Через муровану греблю тихо лилася вода, булькотiла й шумiла по схiдцях i вливалась в Сулу. А там далi гори розступались, i понад берегами зеленiли розкiшнi луки та сiножатi, неначе закиданi купами та букетами верболозу та вiльхи. За лiсами лиснiли та блищали банi та хрести Мгарського монастиря. Кругом палацу були посадженi кущi бузку, троянд та усякого дерева, розкиданi квiтники. На терасах нанизу манячiли усякi гульбища, то хатки, вшитi черепицею, то маленькi гарненькi каплички з позолоченими хрестами. Вишневецький окинув оком усю ту пишну околицю, а потiм i не дивився на неï. Йому було байдуже до тiєï пишноï краси. Не вiн, а чужоземськi майстри та садовники пеклювались цим дивом, вироблюючи та заводячи те диво по своïй вподобi. Єремiя заводив те дивне диво тiльки задля того, щоб пiдiйти пiд смак випещених польських магнатiв. Вiн в душi навiть нехтував тими панськими цяцьками. Iншi думки, iншi замiри ворушились тодi в його головi: вiн поглядав на довгi рядки казарм для свого вiйська й мiркував, скiльки ще треба ïх набудувати, щоб збiльшити i без того вже здорове своє двiрське вiйсько; поглядав на широкий двiр, де стояли будинки та усякi забудування для двiрськоï челядi, для двiрськоï шляхти, i мiркував, чи змiститься вона уся в тих нових забудуваннях. — А чом же оце не вийшли привiтати нас схизматицькi ченцi та попи? — спитала Гризельда. — Мабуть злостують за те, що я перейшов на католицьку вiру. А може й мiй дядько Петро Могила, теперечки вже митрополит, дав ïм такий наказ. Але про це менi байдуже, — сказав Вишневецький. I вiн покинув Гризельду в палацi з двiрськими паннами та бабами, а сам скочив на коня й поскакав швиденько до казарм, щоб розмiстити своє волинське вiйсько, нагодувати й напоïти його. Надворi, в казармах з прибувшими челядинцями почулась польська мова, перевезена з Волинi та з Польщi в Лубни. Здавалось, нiби частка Польщi перебралась в Лубенщину й там оселилась. Мiж вiйськовими шляхтичами сливе половина була з православноï украïнськоï ходачковоï шляхти. Але усi вони слiдком за своïм приводцем князем швидко змiнили свою украïнську мову на польську. Вишневецький, ставши перевертнем, почав заводити в Лубнах Польщу. — Я князь i володар, — говорив Єремiя до Гризельди, вернувшись до палацу й стоячи на балконi. — На Украïнi й тутечки в Лубенщинi уся украïнська шляхта, челядь i хлопи повиннi брати з мене зразець, а не я з ïх. Нам треба перетворити Украïну на Польщу. Не нам, князям, йти слiпцем слiдком за тим бидлом, а ïм слiд перероблюватись на наш лад, от ми й заходимось перетворювати та перероблювати ïх, а ти, Гризельдо, станеш менi до помочi з твоïми бабами та паннами. — О, я готова стати тобi до помочi повсякчас! — сказала Гризельда. — Треба вбити на смерть оте, що виникає в козаччинi, отi ïх ради, отi давнi вiча, той дурний хлопський давнiй саморяд. Ми, пани, повиннi бути для ïх i саморядом i усякою управою, як вже сталося в Польщi. Ми, магнати, повиннi взяти до своïх рук увесь саморяд на Украïнi i не випускати його до загину, — сказав згодом Вишневецький з таким запалом, що аж крикнув i тим трохи злякав Гризельду своïми страшними чорними очима. Щось розбишацьке, хиже блиснуло в його очах i неначе пронизало Гризельдине серце. Серед тiєï пущi, на чужинi, в здоровому без мiри чужому палацi, далеко од Польщi, од родини Гризельда вперше почутила якусь тривогу в душi, вперше постерегла, яке мiцне й навiть нiби жорстоке серце заховане в персах князя Єремiï. — Ми вб'ємо на смерть отих козакiв з ïх хлопськими радами, ми знищимо ïх дотла. Отам приховалась наша згуба, прихистивсь наш ворог, що загрожує нам небезпечнiстю. А отих хлопiв та украïнських ходачкових дворян ми скрутимо в три погибелi й перетворимо ïх вроду, ïх вiру й мову на польський лад. От тодi буде усе гаразд на Украïнi! — крикнув уже несамовито Вишневецький на ввесь сад, аж луна пiшла з балкона понад горами, неначе вiн бачив перед собою уявки i лаяв в вiчi й тих украïнських дворян, i хлопiв. Гризельда злякалась, не вважаючи на своє мужнє серце. Очi в Єремiï блищали, смуглявi щоки почервонiли. Вид аж пашiв гнiвом. Єремiя став такий страшний, неначе стояв видом до своïх ворогiв i налагодився битись з ними. — Чого ж ти гнiваєшся та кричиш надаремно? Тут же перед тобою стою я, а не твоï лютi закатованi вороги, — тихо обiзвалась Гризельда. I Вишневецький одразу стямився й опам'ятався. Мiцний, твердий Гризельдин голос, незляканий, смiливий погляд очей зразу повернув його до стямку й свiдомостi. — Вибачай менi, моя дорога Гризельдо, що я розкричався. Але ж душа моя ненавидить отих козакiв, отих ïх гетьманiв. Нема мiри моєму серцю, моєï злостi проти ïх. Гризельда вперше побачила Єремiю роздратованого, сердитого й вперше постерегла його палку завзяту вдачу. Вона вийшла на балкон. Спершись лiктями на залiзнi штахети балкона, вона втупила очi в пишну околицю й задумалась. Яке ж то буде моє життя оттут, в цих пущах, з таким гарячим палким чоловiком! Вiн мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханнi такого гарячого почування, як у гнiвi. Любов його якась холодна, як залiзо. Нема палу в його твердому серцi, а є тiльки поважання та нiби спочування... — Чого ти, Гризельдо, так задумалась? — спитав у неï стиха Єремiя. — Може на тебе находить сум в цих пущах та нетрах? Може тобi не до вподоби, що я тебе завiз у цi степи, де пасуться дикi конi та никають дикi татари? — Нi, мiй дорогий Єремiє! Я милуюсь отими горами, бо я зросла на рiвних рiвнинах та низинi. Он дивись, мiж горами, вкритими лiсом, висовується над самою Сулою висока лиса гора. По нiй рiдко розкиданi старi дуби, неначе вийшли з лiсу на волю, щоб нагулятись та надивитись на Сулу. Менi здається, що взимку, коли та гора побiлiє од снiгу, вона буде незвичайно гарна серед чорних лiсiв. Оттодi поïдемо на ту гору санками на влови... — О, тут i в тих дiбровах повнiсiнько усякоï дичини. Будемо ïздити на влови i на татар, i на вовкiв та серн, — сказав Єремiя вже зовсiм спокiйним голосом. Вiн палкий, але й одхiдливий, як усi палкi люде, — подумала Гризельда й заспокоïлась. — Ти, Гризельдо, не думай, що ми оце заïхали аж на край свiта, куди й ворон не занесе костi твоïх знайомих. Я накличу до себе гостей з Варшави, накличу магнатiв i буду в цьому палацi справляти такi бенкети, яких i король Владислав не справляє у Варшавi. Вiр менi, що тут нудьги не зазнаєш. Будеш пишатись на бенкетах, танцювати, ïздити на влови. Тут же за Днiпром, недалеко од наших сiл, є маєтностi наших магнатiв: Конецпольського, Калиновського, королевого коханця Казановського. — Сказати по правдi, я не з такiвських, що припадають усею душею до бенкетiв i танцiв. Я люблю бiльше влови, — сказала Гризельда. — Люблю ходити до костьолу, а то й сидiти в покоях з своïми бабами та двiрськими панянками коло жiночоï роботи. Я богобояща людина: люблю молитись богу i в себе вдома. — Ото й добре! Нашi боги — Марс та Беллона, вашi жiноцькi боги повиннi бути домовi Пенати, — сказав Єремiя й обняв за стан Гризельду. VI Тим часом прибувшi католицькi ченцi-домiнiкани та два патери єзуïти розташовувались в кляшторi. Хлопи з великою огидою чистили та прибирали ïх просторнi покоï. Патрали кури та поросята на обiд. Мiж селянами та мiщанами пiшла чутка, що вже наïхали католицькi патери i будуть запроваджувати в Лубенщинi та в Чернiгiвщинi унiю. Недавно осадженi по селах та хуторах селяни стривожились i почали думати, чи не доведеться ïм знов знiматись з осад i тiкати за границю в Московщину. Через тиждень до Вишневецького вступили єзуïти: старий патер Вiнцентiй та його молодший товариш Гавденцiй. Ïх одрядили варшавськi єзуïти в Лубни, щоб наглядати за Єремiєю, настренчувати його до католицькоï пропаганди i про все подавати звiстки у Варшаву. Єремiя привiтав ïх привiтно, але побалакав з ними холодно й заборонив ïм заходжуватись коло католицькоï пропаганди в Лубенщинi. Вiн боявсь, щоб єзуïти не порозганяли часом людей з осель. — Князь, певно, пристав до нашоï святоï вiри не з щирим серцем, — промовив сумно патер Вiнцентiй. — Вiн став католиком, щоб протоптати стежку до двору, — сказав Гавденцiй ще смутнiше. — Треба пiти на пораду до княгинi Гризельди. Попросимо, нехай вона настренчить його. Може вiн послухає ïï як жiнки, — сказав патер Гавденцiй. I вони пiшли до Гризельди. Гризельда вийшла до патерiв. Вони розказали ïй усю розмову з князем i просили заступитись за ïх i вмовити князя, щоб вiн зараз розпочав заводити унiю та католицтво в Лубенщинi. Гризельда вислухала усе ласкаво, трохи розсердилась на князя й промовила: — Йдiть до кляштора, а я зараз пiду та побалакаю з князем. Єремiя ходив по здоровiй парадовiй залi, сердитий, роздратований. Гризельда вступила до зали. — Чого це ти, князю, такий невеселий, аж неначе сердитий? — спитала вона стиха. — Роздратували мене патери єзуïти. Намагаються, щоб я зараз повигонив ченцiв з монастирiв та запроваджував по мiстах та по селах унiю отут в Лубенщинi. — То й послухай ïх. Чом же не стати зараз до такого святого дiла? — спитала Гризельда. — А тим, що я саме оце заводжу осади в цих степах, а патери порозганяють ïх. Моï люде повтiкають у Московщину. От тобi й матимеш гарну справу. — Вони стануть до дiла так зручно, що не порозганяють нi ченцiв, нi хлопiв. — Говори до гори! Стануть зручно! Знаємо, як вони стають зручно до дiла! Вони так беруться за дiло, аж дiло трiщить та лущить, як старий, розхлябаний та розторсаний вiз. Вони поламають менi воза. Ще не час братись за це дiло. — Як не час? За це дiло братись час повсякчасно. Це ж наше велике дiло, це наша мiсiя, як кажуть святi патери. — Нехай вони пiдуть пiд три чорти, або й далi! Це гарна мiсiя? Я заводжу в себе осади, а вони розганятимуть! — крикнув Єремiя на всю залу. Гризельда вже постерегла палку Єремiïну вдачу. Вона й сама вже почувала, що гнiв пiдступає до ïï серця. Але розумна й здержлива зроду, вона здержала своє серце й тихо промовила, поклавши обидвi руки на його плечi. — Єремiє! Не сердься, мiй коханий, i послухай, що я буду казати: як ти не пустиш сюди в Лубенщину патерiв єзуïтiв, як одкладатимеш надалi святе дiло пропаганди, що скажуть у Варшавi бiскупи, пани, магнати? Що скаже сенат, король? — Нехай кажуть, що хотять! — крикнув Єремiя й повернувся од Гризельди так швидко, неначе вирвавсь з ïï рук. — Там то менi клопоту про бiскупiв, магнатiв та короля! Я тут i бiскуп, i сенат, i король! Я тутечки нi пiд чиïм загадом! Що схочу, те й зроблю. Моє дiло хапати землi, маєтностi, дбати про грошi та вiйсько. Он це моя сила й слава! З вiйськом я стану подужний, мiцносилий, подужнiший за всiх магнатiв, за самого короля! З вiйськом я зруйную Крим, завоюю Волощину, стану королем в Молдавщинi, скину з трону польського короля, зроблю, що схочу. З вiйськом я змелю усiх магнатiв на борошно! Єремiя став лютий. Його тонкi нiздрi дрижали. На випнутому високому чолi понабрякали жили й нiби стримiли, неначе синi попруги. Одначе Гризельда не злякалась його. — Єремiє! мiй коханий! опам'ятайся! схаменись! Пусти патерiв в Лубенщину! — Одчепись! I не говори, i не мороч мене! Я не люблю слухати суперечки нi од кого, навiть од тебе. Не мiшайся не в своє дiло! Гляди отам свого бабського дiла. Йди до баби Ганни, до своïх паннiв, сiдай та пряди чи ший, чи пори, чи гаптуй шовком. Ото твоє дiло. Домiнiкани нехай собi сидять в кляшторi. Вони не такi ревнi та кусливi. Нехай сидять i схизматики ченцi в монастирях до моєï ласки. А єзуïтiв я сюди не пущу! Нi за що в свiтi не пущу! Єремiя репетував, кричав не своïм голосом. Голос його дiйшов до найвищих нот. Вiн бiгав по свiтлицi, трохи не лiз на стiни, часом крутився на одному мiсцi. Очi блищали й крутились у вiках. Гризельда тепер пересвiдчилась, що нiчого не вдiє, що не з ïï хистом усмирити Єремiю, зломити його волю. Вона махнула рукою, важко зiтхнула й вийшла з зали. Патери єзуïти мусiли зараз виïхати з Лубен. Тим часом, трохи заспокоïвшись, Єремiя звелiв осiдлати коня й поïхав до казарм муштрувати своє вiйсько. Пiсля муштрiв вiн прохолов, вернувся в палац неозвiрений i сiв за обiд. — Оце я згадав про тих єзуïтiв, про ïх приставання до мене з пропагандою. Ти, Гризельдо, дурнiсiнько сердишся на мене. Менi не випадає напускати сюди єзуïтiв та бентежити хлопiв та ченцiв. А коли хоч, то ставай до цього дiла ти сама: запроваджуй польську мову в дворi, навертай двiрських бабiв та шляхтянок на католицьку вiру, запрошуй собi до помочi домiнiканiв, але робiть дiло тихо, безголосно, помаленьку, потихеньку, без галасу, щоб не сполохати людей. Ти пристаєш на це? — Де вже не пристати на це! Я давно на це пристала серцем, бо то дiло святе. Менi ще у Варшавi патери єзуïти дали таке напутництво, — сказала Гризельда вже зовсiм спокiйним голосом. — От i матимеш дiло й розвагу в цих пущах. А тим часом надходить день моïх iменин. Я запросив з Варшави багато високих гостей, щоб показати ïм свiй палац, своє оце житло. Час би вже готуватись до того празникування, — сказав Єремiя. — I справдi вже час, — сказала Гризельда. — До iменин зосталось кiльки тижнiв. — Треба привезти з Нiжина музики. Треба все налагодити на великi влови. Шляхта любить влови, а тут дiброви дивнi! Дичини сила! Налякаємо трохи схизматицьких ченцiв по монастирях рогами, трубами та мушкетами. — Чи бочок з вином й досi не приставили на пiдводах з Києва? — обiзвалась Гризельда. — Нi. А до нас же наïдуть такi, що ïм тiльки настачай вина. Приïде доконешне старий п'яниця гетьман Миколай Потоцький, а гетьман Конецпольський, певно, привезе розбишаку i завзятого п'янюгу Самiйла Лаща, свого любчика. На цього одного треба постачити барил зо двоє, — сказав Єремiя. А тим часом треба б встругнути якусь фацецiю для польських магнатiв, треба вигадати щось незвичайне й втiшне, щоб забавити та втiшити панiв. Вони люблять вражати своïх гостей якоюсь несподiванкою, чимсь незвичайним, фантастичним, та ще щоб воно незвичайно дорого коштувало i вимагало великих сил, великоï працi, i було показне, навiть чудернацьке, навiть страшне, яке от, примiром, вигадував Нерон, засипаючи квiтками до стелi гостей з головою за бенкетом за столами. Довго думав князь Єремiя, ходячи по залi. Вiн вийшов на балкон i кинув байдужними очима на гори. Йому впала в очi Лиса безлiса гора. Вiн пригадав, що колись Гризельда говорила йому, яка гарна буде та гора взимку серед чорних лiсiв, коли ïï вкриє бiлий снiг. — О! Це ж буде незвичайна панська фацецiя! Швидко буде спасiвка. Зроблю я в спасiвку зиму: обсиплю усю Лису гору сiллю, посиплю до неï й шлях сiллю й повезу магнатiв на санках на Лису гору у спасiвку. На санках у спасiвку на влови! Це ж буде диво, варте князя Вишневецького. Магнати повитрiщають очi з того дива. Але це все треба робити потай од Гризельди, щоб i ïï вразити несподiваним дивом, — подумав Єремiя. I вiн зараз скочив на коня, побiг до свого управителя, викликав його з хати i на самотi нишком звелiв йому розiслати слуг на усi чумацькi шляхи, переймати чумакiв з мажами солi, закуповувати в ïх сiль i зсипати ïï в здоровi комори та повiтки десь далеченько од палацу в мiстi, начебто задля вiйська. Настала спасiвка. Наближався день Єремiïних iменин. Вiйськовi розвiдчики, висланi Єремiєю в степи виглядати гостей, привезли звiстки, що гостi вже ïдуть. Єремiя звелiв пiдняти на баштах флаги. Музики стали на здоровому балконi, що виступав на подвiр'я, й ждали. На баштах звершечку сидiли виглядачi й виглядали гостей. Вони подавали звiстку з башти, махаючи флагами i крикнувши, що в степу пiднялася курява, що на шляху з'явилась карета якогось гостя. Тiльки яка карета в'ïжджала в двiр, музики зараз грали веселого марша, i магнат виходив з карети пiд музику маршу. На Ґанку стояв Єремiя поруч iз Гризельдою й вiтали своïх високих гостей. От у першiй каретi прибув гетьман Миколай Потоцький, отiлий та сивий з випнутими сiрими каламутними очима. Бiлий та спанiлий на виду, але дуже броватий та окатий, з грубим обводом лиця, з товстими насупленими рудими бровами, з товстими синюватими губами, Потоцький був схожий здалеки на здорового спанiлого хлопа, прибраного в дорогий кунтуш та в жовтi сап'янцi. Тiльки товстi та довгi здоровi вуси, що вкривали тiнню обголене бруснате пiдборiддя, та горда постава наддавали йому вид магната. По закривавлених червоних очах було знать, що вiн i в дорозi був на похмiллi. Шапка з червоним оксамитовим вершком, перо на шапцi, обсипане брильянтами, дорога крива шабля наддавали його поставнiй фiгурi смiливий лицарський вид. В червонуватих сiрих очах мигали iскорки i виявляли його лютi норови та жорстокiсть. — Вiтаю вельможного князя в його господi й поздоровляю з iменинами! — крикнув Миколай Потоцький, проворно вискакуючи з карети. — Спасибi, я дуже вдячний, ясновельможний гетьмане, за ласкавiсть до мене й до мого дому! — сказав Єремiя, подаючи руку Потоцькому, котрий прямував до його, поважно виходячи до дверей по широких схiдцях. Потоцький тричi поцiлувався навхрест з Єремiєю. — Ну та палац же в ясновельможного князя! Нi один магнат в Польщi та в Литвi не має такого палацу. Заломив княжий палац i королiвськi палаци, — сказав Потоцький. З карети вискочив небiж старого Потоцького Стефан Потоцький, той самий, що добивав козакiв в Лубенщинi пiсля виïзду дядька в Пруссiю. Це був молодий повновидий хлопець, жвавий та верткий, пишно убраний в кольорове убрання. — Просимо ж до покоïв та вип'ємо по кубковi вина пiсля важкоï та довгоï дороги до моєï господи, — просив господар Потоцького. Потоцькi привiтались з Гризельдою, поцiлували ïï в руку i пiшли в нижчий етаж. В покоях стояли столи рядками, понакриванi й прибратi. Столи аж захрясли пiд дорогими срiбними кубками, тарiлками, полумисками та вазами. Напитки й наïдки стояли три днi напоготовi для гостей, котрi з'ïжджались потiм цiлих три днi. — Ну, хвалить бога, що в князя є вино! — гукнув Потоцький, зирнувши на столи, заставленi бутлями з горiлкою та винами. — Я знав, що Бахус не твiй бог, i боявся, щоб ти часом не забувся про вина, бо Бахус мiй улюблений божок, сказати по щирiй правдi. Єремiя налив прездоровий срiбний кубок венгерського вина й подав Потоцькому. Старий вихилив нахильцi увесь кубок, в котрий влазило бiльше як пiвпляшки вина. Вiн гекнув, як мужик, що перерубав колодку сокирою, втер оксамитовим рукавом замоченi вуса, схожi на двi жменьки конопель, i кинувся на холодне м'ясо, на ковбаси, неначе вовк на ягня. Щось животинне, вовче було в його хижому виду, в хижих очах, в самому апетитi, як вiн кинувся уплiтати баранину та дичину. — Ну, князю! добули ми слави в Лубенщинi, взяли ми перевагу над Гунею, над Остряницею. А тепер вони пропали без слiду, i ми на ïх землях, облитих ïх таки кров'ю, п'ємо венгерське та бенкетуємо. Вiват, княже! Нехай панують магнати та ясна шляхта! — Вiват Польщi! Нехай гинуть козаки та хлопи! — крикнув Єремiя рiзким голосом, неначе ворон крякнув за вiкном. Знов затрубили виглядачi на баштах. Музики вдарили маршу. Єремiя поставив свiй кубок, в котрий вiн тiльки вмочив губи, i побiг на Ґанок. За ним вийшла i Гризельда. У двiр в'ïжджала цiла валка карет: то прибула Гризельдина рiдня з Волинi: князi Острожськi за Збаражськi. З ними приïхала й ïï менша сестра Варвара Замойська, а слiдком за ними прикотила карета молодого Олександра Конецпольського, гетьманського сина. Вiн вже давно залицявся до молодоï Замойськоï й пригнався за нею через степи аж до Лубен. Гризельда радо привiтала сестру й повела ïï в своï покоï. Княжата Острожськi посiдали за столи. Але знов несподiвано вдарив оркестр на балконi, а на баштах затрубили в труби. Єремiя вибiг на Ґанок. До Ґанку наближалась карета, запряжена впростяж. З карети вийшов Адам Казановський, королiв улюбленок. Король надарував йому маєтностi в Чернiгiвщинi, але вiн ще добувався захопити землi й у Лубенщинi. Казановський з роду iталiянця Казанови, був ще не старий на лiта, чорнявий та гарний, з чималою чорною бородою та з високими чорними, нiби намальованими бровами. Вiн скинув шапку i привiтався до Єремiï. Убраний в чорний жупан та в вишневий кунтуш, з чорним волоссям, зачесаним назад на тiм'я без продiлля, Адам Казановський був схожий на киïвського архiмандрита або на протопопа. Делiкатнi манери, тихий ласкавий голос виявляли в йому спанiлого чужоземця, людину просвiтнiшу й делiкатнiшу за польських панiв. Казановський ласкаво поздоровив Єремiю з новим житлом та з iменинами. Єремiя привiтався до його трохи надуто й неохоче: в ïх обох вже давно був недомисл за Ромни. Король Владислав подарував Ромни Казановському, а Єремiя вважав на роменську маєтнiсть як на свою батькiвщину й дiдизну, якось трохи неясно затверджену королем вкуто з Лубенщиною за родом Вишневецьких. Єремiя неласкава привiтався до Казановського. Казановський це примiтив. — Приïхав до вашоï ясновельможностi, князю, поздоровити ясновельможнiсть вашу з iменинами i привiтати як свого сусiда: хочу жити з вашою ясновельможнiстю в згодi, як сусiд, — сказав Казановський. — Коли ваша милость приïхали до мене, то будьте моïм шановним гостем. Я не маю на думцi змагатись з паном. Вступiть до моєï господи i ïжте мою хлiб-сiль, — припрошував Єремiя. — Спасибi, князю, за привiтнiсть, — сказав Казановський i тихою плавкою ходою вступив у свiтлицi й поклонився гостям таким поклоном, як архiєреï кланяються в церквi до парафiян. — Ну, князю Яремо! попрацювали ми в твоïй Лубенщинi коло козакiв, а от тепер одпочиваємо в твоєму палацi. Чи ти, князю, знаєш, що на цьому самому мiсцi, де тепер стоïть твiй палац, я посадив на палi два десятки козакiв, — гунув чваньковито Потоцький. — Ïй же богу посадив! Отам в тому кутку палацу корчилось на палях три козаки, а там коло твого порога стримiло п'ять паль з бидлом; та й тут, де стоять твоï столи тесовi, стояв рядок паль i висiли проткнутi наскрiзь аж до шиï здоровi козарлюги! Iй-богу правду говорю! — чванився Потоцький. Йому мало хто йняв вiри. Не йняв йому вiри i сам Єремiя, але пiдходячи пiд чваньковитiсть гетьмана, вiн сказав: — Де лилась кров отих душогубiв, отих наших ворогiв, там тепер ллється наше вино. Вiват польному гетьмановi Потоцькому! — Вiват, вiват! — крикнули гостi разом. — Вiват i князевi Єремiï, що допомiг менi задушити ту хлопську десятиголову гiдру! — крикнув Потоцький. Тим часом слуги почали подавати на столи обiд. Тiльки що гостi посiдали за столи, знов на баштах затрубили в труби, знов заграли музики. Гостi виглянули у вiкна. З карети вилазив старий гетьман Конецпольський, а за ним слiдком лiзло в дверцi якесь здорове опудало та одоробало, висунувши пiдголену голову, неначе макiтру, на котрiй телiпався чуб, неначе заткнутий в макiтру. — Самiйло Лащ! Самiйло Лащ з гетьманом Конецпольським! — загомонiли гостi. — I принесла таки лиха година отого Лаща, отого непросипленного п'янюгу, — зашепотiв Єремiя до Гризельди, — ой ненавиджу отих п'янюг! I тарабанить же з собою гетьман отого свого пiдчихвоста. Єремiя аж потилицю чухав, але мусив йти назустрiч новим гостям i просити ïх до обiду. Незабаром увiйшов у покоï Конецпольський, вже лiтнiй чоловiк, але ще кремезний i жвавий дiд, а за ним всурганився Лащ, неначе вiтряк знявся в степу й увiйшов у покоï. Здоровий, плечистий, кудлатий та пелехатий, з розкуйовдженою чуприною на пiдголенiй головi, з довгими кудлатими вусами, Лащ був схожий не на чоловiка, а на старого дуба серед степу, розбитого громом, з обламаними гiлками, кругом обтиканого товстими сучками. Здавалось, нiби такий обсмалений корчакуватий дуб, навiщось прибратий в кунтуш та жупан, втелепався в Єремiïнi свiтлицi. Убрання на Лащевi було потерте, засмальцьоване, позамазуване, неначе Лащ три днi й три ночi валявся в шинку, а четвертого дня, невмитий, незачесаний i замурзаний, просто ввiрвався в покоï князя Єремiï. Кудлатi товстi брови настовбурчились. Вирячкуватi сiрi, залитi кров'ю очi неначе повилазили з лоба наверх, як у жаби. Попруги пiд очима, товстi кудлатi вуси наддавали йому звiрячий вигляд. Здавалось, нiби мiж живими людьми з'явився серед дня або упир з товстими кривавими губищами, або мiфiчний гультяй i розбишака пан Твардовський. — Ну i принесла таки лиха година оцього п'янюгу Лаща, — зашепотiв Єремiя до Гризельди. — Ненавиджу отаких п'яниць. — Поздоровляю вашу ясновельможнiсть переднiше за все з тим днем, що сьогоднi, з iменинами i з новим палацом! — гукнув Лащ до Єремiï. — Спасибi, спасибi! — обiзвався якось знехотя Єремiя. — Хоч на моïй потилицi лежить тепер двiстi дев'ятнадцята банiцiя з Польщi, але я переднiше задумав побувати в ясновельможного князя, випити добрий пугар вина, а потiм вже хоч i у вигнання! Пiду вже потiм з гостей та просто кудись в свiти, — говорив Лащ. — Завiщо ж на пана Лаща спала ота двiстi дев'ятнадцята сенатська банiцiя? Я тим часом чув тiльки про двiстi вiсiмнадцять, — спитав Єремiя. — Нiзавiщо. Аж людям сором розказувати: йшов я оце з вiйськом через село Любомирського. Прийшли в село вночi. Стукаємо в палац Любомирського — нас не пускають. Стукаю я в дверi до одного мужика — не одчиняє. Я виламав дверi, ускочив у хату та зозла вирiзав усю сiм'ю, повикидав надвiр, а сам вгнiздився в хатi та й переночував. Любомирський здурiв та бух на мене позов у сенат за те, що я вирiзав його робiтникiв, його бидло. От тобi й банiцiя готова! Велика цяця — хлопська сiм'я. Швидко будуть давати шляхтичам банiцiю й за те, що вони вирiзують хлопськi кури та поросята. Ха, ха, ха! — зареготався Лащ i блиснув здоровими бiлими зубами. Гризельдi й Варварi здалося, що зареготався вiл або кiнь, випадком влiзши в свiтлицю. — Ну! ти, пане, таки погано робиш, що витинаєш у панiв робiтницький люд. I я не подякував би тобi, якби ти оце вирiзав у мене в дворi пiвсотнi волiв, коней або хлопiв, — сказав з досадою практичний князь. — От тобi й на! А знаєте, ясновельможний, що ваша милость повиннi бути менi вдячним, коли оттут стоïть оцей пишний палац! — сказав Лащ. — Я на цiй самiй горi посадив на палi аж три десятки козакiв! ïй же богу, посадив. Оттам у тому кутку од Сули наткнув на палi п'ять, а тут, де теперечки оцей порiг, припаде з десять паль з настромленими козаками, — сказав чваньковито Лащ. Потоцький зирнув на нього згорда каламутними очима й промовив: — Ти, пане, загарбуєш собi цю честь од когось iншого... — Нi не гарбаю! А хто вирiзав украïнськi села коло Лисянки, як було повстання Павлюка? Самiйло Лащ. А хто вирiзав у пень села коло Старицi? Самiйло Лащ. Чи правду я кажу? Га? — Усе Лащ та Лащ, а другим нiчого не припадає, — гордовито обiзвався Єремiя. — Усе Лащ на всю Польщу й Украïну. За цi славнi вчинки нехай пан вип'є оцей кубок венгерського, — сказав Єремiя й вилив у Лащiв кубок цiлу пляшку вина. Лащ допався до кубка й дудлив вино, неначе вiл воду. Довгi вуса влiзли в кубок i плавали по винi, неначе качки на ставку. Лащ випив кубок до дна й стукнув ним об стiл. З мокрих вусiв текли патьоки по грудях, по кунтушi. Вiн взяв край поли кунтуша й втер вуси. — Вигинули нашi вороги до ноги! а ми на ïх кiстках тепер мед-пиво попиваємо! Нехай живе князь ЄремiяI Нехай живе славний Лащ! — гукнув сам на свою славу Лащ. — Ну ти вже й геть-то розлащився, — обiзвався гетьман Конецпольський. — Якби не заступились за тебе Потоцький та я, то тебе б i справдi давно виперли з Польщi й Украïни; вже б давно й дух твiй не смердiв тутечки. — От i виперли б! Так то й виперти Самiйла Лаща, коли вiн де добре вчепиться пазурями. Ще не швидко Лащ пiде в Молдавщину. А коли вже пiде, то завоює ïï та й сяде на престолi господарiв. От що! — сказав чваньковито Лащ. — А ясновельможний пан господар оце погано робить, що не п'є з нами по кубковi, — обiзвався з-за стола гетьман Потоцький. — Бити козакiв, рiзати украïнських хлопiв та пити вино — це найбiльша наша справа, це наше щастя. — Бити козакiв я ладен, а пити неладен, — сказав тверезий Єремiя. — Погано, ясновельможний князю, погано! Одно повинно бути доконешне при другому, — загримiв Лащ вже п'яним хрипким голосом. — Шабля й вино — ото дiло шляхетське. — Шабля, вино та ще й жiноцтво! — додав гетьман Потоцький, котрий дуже любив i вино i гарних панянок. Довго ще гостi сидiли за столами, усе обiдали та пили. Гризельда, Варвара й iншi княгинi та шляхтянки нiтрошки не церемонились, що вони гостюють, неначе в шинку, серед грубоï й п'яноï шляхти: вони звикли до цього. Гультяйство й п'янство були звичайним з'явищем в Польщi. Делiкатнiшi й iдейнi на вдачу панiï того часу ховались в монастирях i оддавали себе на службу боговi. Другого дня ще над'ïжджали гостi з Польщi та Литви. Цiлий день було чути, як на баштах трубили в труби виглядачi, як на балконi грали музики назустрiч магнатам та панам. Прибули князi Воронецькi, Збаражськi, приïхав Любомирський та iншi. Цiлий день слуги настачали наïдкiв та напиткiв. Потрав не приймали з столiв. Аж третього дня в здоровiй залi нагорi пани розпочали танцi. Гризельда й Варвара Замойська вийшли до зали, прибранi в шовковi сукнi та в червонi черевички з золотими пiдкiвками. Iншi княгинi та шляхтянки були вбранi в старосвiтськi польськi кунтушi. Оксамит, шовк, золото й срiбло й брильянти заслiплювали очi. В той час пани й панi тратили скаженi грошi на дорогi убори. На шляхтичах бряжчали важкi золотi ланцюги на шиях. Князь Єремiя убрався в дорогий кунтуш. Комiр i береги обох пiл на персах були обсипанi брильянтами та перлами. Червонi сап'янцi з золотими острогами були обшитi на колiнах золотом та обнизанi перлами. — Грайте музики мазура! — закричав Єремiя. — Потанцюємо на кровi козакiв та хлопiв. — Гуляй, душе! Схизматики побитi й не встануть бiльше! Вдармо пiдкiвками краков'яка на тiм мiсцi, де корчились на палях козаки! — кричав навiжений Потоцький i, вхопивши за руку Гризельду, пiшов по залi вибивати краков'яка. — Гуляй, шляхта, на козацьких кiстках! — гукнув Лащ i собi пiшов у танець, але вiн був такий п'яний, що заточувався й трохи не звалився додолу. Музики грали. Паничi, пани й панiï танцювали мазура, аж помiст двигтiв пiд важкими ногами. Золотi пiдкови миготiли блискавкою. Перли й брильянти на убраннi блищали й лиснiли, неначе роса на сонцi. Варвара Замойська була найкраща за усiх панянок. Вона вдалася в князiв Острожських, бо ïï мати була Острожська. Чорнi тонкi брови були нiби намальованi на матовому бiлому чолi. Довгобразий вид, карi яснi очi, тонкий нiс, повнi рожевi уста дуже нагадували украïнську вроду князiв Острожських. Гетьман Потоцький зараз примiтив ïï красу i пристав до неï реп'яхом. Вiн усе просив ïï танцювати з ним мазура й вже трохи обрид молодiй паннi. Вона бажала танцювати з молодим Олександром Конецпольським, а старий гетьман неначе зумисне не випускав ïï з своïх здоровецьких ручищ. — Ох, панно Замойська! — зiтхав старий Потоцький. — Танцював би з тобою з вечора до ранку, а з ранку до вечора. Ти найкраща за усiх паннiв на усю Польщу й Украïну. — Ба не буде ясновельможний гетьман танцювати зо мною з вечора до ранку, бо в вас нiг не стане: ясновельможний вже пiдтоптався, — сказала Варвара й зареготалась. — В мене в ногах i сила десь береться, як тiльки, князiвно, пiду з тобою у танець. Так би танцював, танцював з тобою до кiнця мого вiку. — Так довго! От тодi б i в мене ноги заболiли, — сказала панна Варвара й блиснула дрiбними зубками. — Але я бiльше не танцюватиму з ясновельможним. Он мiй жених Конецпольський вже скоса поглядає на нас: певно вже сердиться. — А що? його вже трясця трясе, що ти, панно Варваро, зо мною так довго танцюєш? Нехай трясе, а ми ходiм у садок та побалакаємо любенько на самотi. Он подивись на стелю, якi гарнi вилiпленi венери та дiяни, а ти краща вдесятеро за тих богинь. Ходiм у садок! — говорив Потоцький. — Не хочу! не пiду! Не ходи, не люби, не залицяйся! Не люблю, не пiду! Не сподобався! — тихо заспiвала проворна панна на саме вухо п'яному Потоцькому й втiкла од його, побiгла до Конецпольського й сiла з ним рядочком. П'яний Потоцький посварився на неï пальцем i заточився. Вiн наткнувсь на п'яного Лаща й трохи не звалив його з нiг. Лащ вирячив баньки i нiчого вже не розумiв i не бачив. Вiн дочвалав до балкона, звалився з нiг i впав у куточку балкона та й захрiп, поклавши свою важку голову на товсту лиштву балкона внизу штахетiв. Йому здалося, що вiн спить у степу, пiдмостивши пiд голову сiдло. Тим часом князь Єремiя оповiстив, щоб гостi йшла спати, бо завтра свiтом усi поïдуть на влови в дiброву до Лисоï гори. — На влови! На влови! — гукнули пани. — О, тут будуть пишнi влови. Лiси старi, густi, луки болотянi, очерети густi! — гукала шляхта. — Завтра, свiтом, як тiльки почуєте, що затрублять в труби, схвачуйтесь з постелiв i не гайтесь! — сказав Єремiя до гостей. Гостi пiшли спати, а Єремiя покликав своïх старост: Сiножацького, Коляду та iнших i звелiв ïм набрати селян з возами, вивезти усю складену в коморах сiль i обсипати сiллю усю Лису гору з верху до низу, ще й посипати шлях через лiс до самоï Лисоï гори. Старости осмiхнулись i миттю кинулись вчиняти волю князя. В той час як шляхта спала та хропла, трохи не усi Лубни заворушились: набирали сiль на вози, вивозили на Лису гору, посипали по нiй товстими шарами сiль, ще й замостили дрiбками солi усей шлях од ворiт палацу через лiс до самiсiнькоï Лисоï гори. Єремiя прокинувся ще вдосвiта. Вiн не пив нiчого, був звечора зовсiм тверезий i не заспав вловiв. Як добрий i дуже клопотливий господар, вiн повсякдень вставав рано, разом з слугами. Єремiя звелiв трубачам трубити на влови, а сам пiшов будити Гризельду, Варвару та iнших панiй. — Вставайте швидше! — гукнув у дверi Єремiя до панiй. — Несподiвано сталось велике диво: на Лисих горах випав снiг. Ми поïдемо на влови на санках у спасiвку. — Невже снiг! Це диво та й годi! — обзивались панiï за дверима. — Вночi несподiвано захмарило небо, вдарив мороз, а к свiту випав снiг та град. Я звелiв лаштувати санки, — обiзвався з-за дверей Єремiя, — град та снiг чималий. — Що це ти говориш? Може то такий сон тобi приснився? — гукала Гризельда з своєï опочивальнi. — Який там сон! От устань та подивись на гори з балкона, — говорив Єремiя. Чутка про той спасiвчаний снiг розiйшлася по усiх покоях, де валялись п'янi пани на турецьких софах i долi. Усi в одну мить повскакували з постелiв i хапком понатягали на себе убрання. — Снiг у спасiвку! Це якесь боже диво, або може божий попуст! Ще цього нiколи не було за нашоï пам'ятi! Чи на добро воно, чи на якесь лихолiття? — гомонiла шляхтичi, вибiгаючи з покоïв i протираючи заспанi очi. — Снiг з градом пополовинi випав та ще й чималий. Оттеперечки поïдемо на влови на санках! Менi подали звiстку лiсовики, що в лiсi добра санна дорога. Вже слуги запрягають конi в санки, — говорив голосно Єремiя. У дворi пiднявся шум та гам. Слуги лагодились в дорогу, запрягали конi. Собаки на налигачах гавкали, стрибали i метушились в руках доïжджачих. Єремiя покликав. усiх гостей на верхнiй етаж до зали. Вiн одчинив дверi на балкон, узяв Гризельду за руку й вивiв ïï на самий краєчок балкона. За ними рушили натовпом пани й панiï, невмитi, розкудланi й непозачiсуванi. Соннота ще не спливла з ïх очей. Усi позiхали на всi застави. Надворi вже добре розвиднiлось. На сходi за лiсами, за горами червонiло смугою рожеве небо. Легесенький спасiвчаний туманець оповивав гори й лiси неначе тонким серпанком. Сула, широкi плеса та мочарi на низинi парували, неначе лiтепло в холодку. По долинi понад водою стояв туман густими пасмами, подекуди вже розiрваними, неначе над рiчкою плавали в повiтрi шматки прозороï тонiсiнькоï намiтки. — Чи пам'ятаєш, моя кохана Гризельдо, як ми перший раз вийшли на цей балкон, а ти тодi сказала, який тутечки буде чудовий вигляд зимою, коли отi лисi гори та горби понад Сулою вкриє снiг? От тепер i сталося чудо: снiг не ждав зими i для тебе вкрив гори зачасу, ще в спасiвку! — говорив Єремiя до Гризельди i показав рукою на Лису гору, що висовувалась з дiброви над самiсiньку Сулу. Гризельда глянула i плеснула в долонi. — I справдi уся гора бiла! Ото диво! I справдi випав снiг чи град! — аж крикнула з того дива Гризельда. — Уся гора бiла! i справдi бiла! Це там випав або снiг, або великий град, — загомонiли пани й панiï. — Це бог посилає чудо... на лихо козакам, на добро нам, — промовив Конецпольський. — От тепер будемо полювати по снiгу! По снiгу в спасiвку! Га! — гукнув Єремiя. — Для нас сам бог устелив гори та шляхи снiгом у спасiвку для вловiв. — Сам бог нас тiшить, — промовили декотрi надутi й легкодухi пани: вони й справдi з сонних очей пойняли вiри, що само небо поклюється про панськi шляхетськi втiхи та забавки. Надворi все виднiшало, все потроху бiльше розвиднювалось. На сходi неначе якась велетенська сила одчиняла вiкно в небi. Вiкно все ширшало та ширшало. Свiт полився на гори й на долину понад Сулою. Далекi пригорки й лiси нiби тонули в туманi, неначе залитi молоком; ближчi гори вже виринали з туману i неначе були заставленi тонесеньким матово-бiлим склом, як буває в степах в час марева. Близькi гори й лiси стояли, нiби по колiна в туманi, що ним парувала Сула, неначе пiдтопленi знизу водою в повiддя. А мiж ними бiлiла лиса гола гора, неначе бiлий велетенський вiл висунувся з чорних гiр та лiсiв до самоï рiчки, нахилив товсту шию над Сулою i нiби смоктав воду. Гора була бiла, нiби вкрита снiгом та градом, а на горi чорнiло кiльки дубiв та кущикiв, нiби занесених снiгом навкруги. Зверху гора лиснiла рожевим одлиском, таким делiкатним, як рум'янець на щоках молоденькоï панни. — Диво дивне! Гора дiйсно вкрита снiгом! — шепотiла шляхта, а декотрi панiï зашепотiли молитву i хрестились, здивованi тiєю незвичайною проявою у спасiвку. — Господи Iiсусе! Це не на добро! — обiзвалась одна немолода княгиня. — Це або на голод, або на чуму. Це не на добро! Це на якийсь попуст божий. — Це на чуму в Украïнi, а на здоров'я Польщi, — сказав Потоцький. — Ця з'явина в натурi певно якийсь знак божий, знак з неба проти чогось. Пани й панiï стояли й дивувались. Тим часом сонце виглянуло з-за дiброви, неначе висунуло золоте чоло з пучком золотих кучерiв навкруги. Потiм одразу промiння, нiби стрiли, шугнули, розтяглися й впилися в блакитне небо. А за тими золотими стрiлами викотилось пишне сонце й помаленьку пiднiмалось над дiбровою, неначе огняста казкова птиця розпустила золотi крила й пiднiмалась стиха, помаленьку. Гора залиснiла зверху чудовим, рiзким бiлим блиском, i на боки впали делiкатнi бiлi сутiнки, неначе на полах бiлого шовкового убрання. Сонце покотилось вгору, пiднiмалось все вище та вище, i гора заблищала, залиснiла й замиготiла усiма кольорами ясноï веселки, неначе вона була обсипана битим кришталем, в котрому грали й миготiли промiння сонця. Здавалось, нiби з неба впала веселка, поламалась, подробилась i покришилась, i обсипала тими пишними кольоровими окрушками усю гору з верху до низу. Тiм'я гори бiлiло, неначе снiг, аж рiзало в вiчi. Усей подiл гори сяв оранжевими, жовтими та ясно-зеленими огнями, неначе чиясь рука оповила гору пишними парчевими торочками та позументами. По усiй горi суспiль миготiли брильянтовi пучки бiлого свiта, переливаючись то зеленими, то жовтими делiкатними одлисками. А тим часом санки готовi: час ïхати на влови, бо припече сонце, то й снiг розтане. А нумо, в дорогу! Рушаймо! Усi рушили з палацу i вийшли за двiр. Недалечке од двору починався лiс. В лiсi уся дорога бiлiла, неначе дiйсно була вкрита снiгом та градом. За двором на битому шляху стояв рядок санок. Пани й панiï повскакували в санки. Конi ледве тягли санки по землi, поки довезли до лiсу. Пани й панiï спохвату навiть не придивились до того снiгу. Полозки запищали, пiдрiзи завищали. Сiль хрущала, неначе кричала. Аж тодi пани, прочумавшись, почали додивлятись до дороги. — Це не снiг i не лiд! Це щось iнше! — гомонiли панiï. — Та це потовчено скло чи... сiль... — заговорив Конецпольський до Єремiï. — Що воно за проява! — Що воно за проява! Нiби сiль! Князю Єремiє! та це ж обсипано шлях сiллю, чи селiтрою, чи що! — гукав до Єремiï з санок Потоцький. А конi летiли, як навiженi, й незабаром вискочили з лiсу на лису бiлу гору. Єремiя скочив з санок. Пани й панiï повскакували й собi, понахилялись i полапали руками той дивний снiг; крижинки були теплi. Лащ лизнув язиком i крикнув: — Ясновельможнi панове! Та це ж омана! Це мана! Це не град i не снiг, а справдiшня солона сiль! Князь нас пiддурив! Навiв на нас ману! — Ага-га! це князiвська фацецiйка! Це жарт ясновельможного князя Єремiï! — загукав Потоцький. — А що! добре пiддурив вас? — обiзвався Єремiя. — То, бачте, моïй коханiй Гризельдi, як ще тiльки ми сюди прибули, заманулось побачити цi гарнi гори взимку пiд снiгом. От я й обсипав ïх своïм князiвським снiгом у спасiвку, не дожидаючись, поки бог потрусить ïх своïм справдiшнiм снiгом. Правда, що мiй снiг вийшов солоний, але все-таки Гризельда заздалегiдь вже влiтку намилувалась здалеки зимовим виглядом на цi лисi гори. — Зимовим виглядом у спасiвку! От це так фацецiя, варта князiв Вишневецьких, — сказав чорнявий Воронецький. — Про це диво заговорить уся Польща й Украïна i Литва, — сказав Потоцький. — Навiть славнi Потоцькi не вмiли вигадати фацецiï, вдатнiшоï й кращоï за цю. — А я ще й хрестилась i богу молилась, неначе сподiваючись якоïсь пошестi або напастi! Оце гаразд! — сказала регочучись панна Варвара. — Молилась од солi i до солi! I це добра фацецiйка! Смiх та й годi! — сказав Лащ i зареготався на усю свою здорову пельку. Усi пани й панiï реготались так, аж луна залунала по горах та дiбровах. — Коли тут зима в спасiвку, то ми посiдаємо на снiгу та й поснiдаємо оттут пiд дубом. Гей, слуги! напинайте намети! — гукнув Єремiя до наймитiв шляхтичiв. — Але хоч ми теперечки стоïмо й на снiгу, то все-таки нехай напинають намети в холодку, бо на цьому снiгу ми нiзащо в свiтi не змерзнемо: не буде холодно, — обiзвалась Гризельда. Слуги понапинали пишнi парадовi князiвськi бiлi намети, облямованi на бильцях та бережках золотою парчею та червоними шовковими смугами. На землi, вкритiй сiллю, розiслали килими. З санок позносили напоï та наïдки. Слуги поналивали в кубки венгерського. Пани випили по кубковi й крикнули: — Вiват ясновельможному князевi Єремiï! вiват князiвськiй фацецiï! I дикi гори i кущi та нетри обiзвались з усiх бокiв троïстою луною: вiват, вiват, вiват! — А чи знає ваша милость, князю Єремiє, що на цiй самiй Лисiй горi я настромив на палi два десятки козакiв, ондечки там на самому краєчку кручi! — крикнув гетьман Потоцький. — А чи знає ваша милость, князю, що на цьому самому мiсцi, де ми сидимо, я настромив на палi три десятки козакiв i два десятки ïх дiтей! Може, не ймете вiри? ïй же богу, кажу правду! ïх кров отут пiд нами присипана сiллю! — крикнув чваньковитий Лащ. Усi знали про Лащеву чваньковитiсть, одначе усi були такi ймовiрнi, що пойняли йому вiри. — А ми потрусили сiллю це мiсце, полите кров'ю схизматикiв i тепер поливаємо його венгерським. Нехай живе висока вольна шляхта! Нехай гине Украïна з козаками! — крикнув князь Єремiя. — Нехай згине Украïна! Нехай живе вольна шляхта! Нехай Украïна згине! згине! згине! — крикнули пани, i знов гори й нетри неначе тричi обiзвались: згине, згине, згине! Тим часом в далечiнi, за Мгарським монастирем у дiбровi почувся гук труб. Труби гули то в одному мiсцi, то в другому, неначе перегукувались, неначе блукаючi по лiсi пастухи. Ще вдосвiта Єремiïнi старости вигнали на влови, на облаву усiх панщанних мужикiв з села. Облава наближалась i гнала до Лисоï гори звiра. Труби трубили в дiбровi безперестанку. Гук ставав виразнiший i все наближався до наметiв, неначе кликав панiв у дiброву. Пани вискакували з наметiв, хапали рушницi, накидали ïх на плечi, причеплювали до поясiв ножi та шаблi, неначе готувались на битву з ворогами. — Час, панове, в дiброву! Рушаймо! Звiр набiгає! — крикнув Єремiя. Пани похапцем кинулись в дiброву, стали довгим рядком i рушили в гущавину. Панiï висипали з наметiв. — Ой лишечко! а що як сюди набiжать вовки та кабани?— крикнула сполохана панна Варвара. — То ми ïх будемо стрiляти, — промовила Гризельда й вхопила в руки рушницю, набиту набоєм. — Берiть про всякий випадок рушницi в руки i ставайте коло наметiв, — крикнула вона до панiй та паннiв. Декотрi панiï забрали рушницi в руки, декотрi, боязкiшi, поховались в намети i з цiкавiстю виглядали звiдтiль. Незабаром в лiсi почулося стрiляння, неначе дерево ламалось i падало од бурi. Лiс затрiщав, залущав, загув. Труби гули та ревли, неначе воли на ревищi, зачувши товарячу кров чи сирiсть. Над дiбровою звiдусiль вилося та шугало сполохане лiсове птаство. А рушницi бахкали та трiщали то в однiй мiсцинi, то в другiй. Дiброви неначе стали живi; столiтнi дуби нiби закричали й заохали чи од болiстi, чи з дива. Незабаром на Лису гору повискакували з гущавини зайцi й стрiлами замиготiли по бiлiй горi. Десь з гущавини продерлась серна й нiби покотилась вздовж гори. Гризельда нацiлилась в неï, стрельнула й влучила в неï. Серна пiдскочила високо вгору, забрикала ногами на повiтрi й беркицнула на землю. За серною виплигнули двi лисицi, а за ними нiби слiдком гнався вовк. Панiï стрiляли навмання, не нацiлюючись, i не потрапляли в дичину. Згодом через лiщину продерся дикий кабан i, заслiплений переляком, прямував просто на намети. Панiï ойкнули й крикнули. Гризельда випалила на кабана, але не влучила в його. Куля зачепила за iкла, засвистiла i покотилась, черкаючись об дрiбки солi. Панни вискочили з наметiв i, вглядiвши, що кабан живий, знов поховались. — Стрiляйте йому в бiк! — крикнула Гризельда. Панiï вистрелили. Кабан перелякався й повернув у лiс. Слiдком за ним зачервонiли червонi смужки й патьоки по бiлому грунтi. Кабан сховався в гущавинi, але зараз впав i задриҐав ногами. Згодом трубнi гуки замовкли. Бахкання з рушниць затихло. Дiброва притихла, неначе втомлена лепетлива та говорюча молодиця. На гальовину з лiсу висипались пани та вловчi. Вони волокли в руках зайцiв, лисиць, вовкiв. За ними слiдком з'явились старости та хлопи й несли на дрючках пострелянi серни та дикi кабани. Безлiч набитоï дичини здивувала панiв. Пiсля усiх придибав молодий Конецпольський, вiн нiс в руках два молодi бобри. Сiвши на засiдки у верболозi та в осоцi над Сулою, вiн пiдстерiг у березi два бобри й застрелив ïх. В тi часи ще не зникла в рiчках в Чернiгiвщинi та в Полтавщинi ця дорога животина. — Оце один для дорогоï панни Варвари, а другий для княгинi Гризельди, — сказав молодий Конецпольський i подав одного бобра своïй молодiй, а другого Гризельдi. Лащ та Потоцький почiпляли за заднi позв'язуванi лапки зайцi та лисицi та вовки на гiлках кругом наметiв. Дичина гойдалась, неначе повiшана на шибеницях. — Ото навiшали дичини! неначе козакiв на шибеницях! — кричав Лащ. — Чисто нiби козаки телiпаються на шибеницях та на гiллi. Чоловiки, вийшовши з дiброви, з облави, та старости стояли лавами оддалiк, поздiймавши шапки, i дивились на той дурницький бенкет свавольноï гулячоï шляхти. — Чи ти ба! чисто неначе вiдьми та упирi злетiлись на коцюбах на Лису гору. Понапивались людськоï кровi, а оце тепер питимуть звiрячу кров. А солi скiльки збавили! Ото збитки! Ото збитки! Збиткуються на Украïнi гiрше за татар, ще й знущаються над нами! — шепотiли тихенько панщаннi люде. — А ви, хлопи, за те, що гнали добре звiра на облавi, заберiть собi оцю сiль. Та збирайте до дрiбочки, бо як часом лине ливцем тучний дощ, то щезне уся риба в Сулi, зникнуть i моï бобровi лови, — крикнув Єремiя до селян. — Спасибi за ласку, ясновельможний князю! — говорили селяни й поклонились своєму дiдичевi в пояс. — Ну, тепер хоч би й до господи! — промовила Гризельда. Дичину склали на вози, на розстеленi зеленi гiлки, прикрасили вози, понатикали за полудрабки зеленого гiлля й повезли дичину попереду. За тими возами рушили на санках п'янi пани. Один князь Єремiя був тверезий i, сидячи в санках, думу думав. Вiн був байдужнiсiнький до тiєï дорогоï фацецiï, яку вiн стругнув для панiв, навiть нищечком смiявся, що вчинив ту великопанську дурiсть. Вчинив я оцю шляхетську дурiсть, збавив багато солi. Хлопи змарнували багацько часу надаремно... але... але за мене загомонить уся Польща, Литва й Украïна. Ймення князя Єремiï Вишневецького облетить Польщу, загляне в усi закутки, i про мене стане слава скрiзь мiж гордою шляхтою, — думав Єремiя, i гордiсть i чваньковитiсть засвiтились в його чорних блискучих очах. Ще тиждень гуляли та пили пани в Єремiïному палацi. Тиждень гуло в палацi, неначе в здоровому улику бджоли, доки пани не потомились од гульнi i постерегли, що треба ж i честь знати. Тодi ще не було приказки, що гiсть на перший день — золото, на другий день — срiбло, а на третiй — мiдь та й к чорту ïдь. До мiдi в ïх дiйшло, у великих тодiшнiх панiв, аж через десяток днiв. VII Гризельда швидко звикла до нового краю. Поважна та розумна, вона не любила забавок, не любила веселого шумливого товариства, хоч була ще й молода. Єремiя ïздив по своïх далеких маєтностях, наглядав за новими осадами, дбав про господарство, а ввесь свiй вiльний час оддавав своєму укоханому вiйськовi. Часом цiлi днi й тижнi Єремiя не показував очей в своïй господi, ïздячи по своïх маєтностях. Гризельда була добра господиня: вона наглядала за домовим господарством, обсадила своï покоï робiтницями, швачками, пряхами та ткалями. Серед своïх покоïвок та швачок вона не зазнавала нудьги. А тим часом Гризельда пам'ятала про мiсiю, яку завдали ïй єзуïти, од'ïжджаючи з Лубен. Не згадуючи й словом за пропаганду католицькоï вiри перед Єремiєю, вона потаєнцi од його заходилась вкупi з домiнiканами розповсюджувати католицьку вiру в Лубнах. Побивши козакiв, обгородивши та захистивши себе од Москви та Швецiï, польська шляхта за короля Владислава IV кинулась на розкiш. Не один Вишневецький справляв бенкети в Лубнах та тiшив магнатiв, обсипаючи сiллю гори та шляхи та справляючи поïзди в спасiвку на санках. Шляхта наче забулась про битви та вiйськовi справи. Гульня без мiри, вино, танцi, гультяйство, залицяння, пьянство, розсипання грошей — стало неначе поважним дiлом для усiєï шляхти, од найбагатiшого магната до найдрiбнiшого дiдича. Про козакiв i татар шляхта неначе й забулась. Татари добре знали, що козаки побитi й розiгнанi по селах, що реєстрових козакiв зосталось дуже мало, знали, що вже не було кому стерегти границi од степiв. Через рiк пiсля того, як Вишневецький перебрався в своє завсiдне житло в Лубни, 1640 року зимою несподiвано велика сила татар напала на Украïну й на Московське царство. Татари кинулись на Поросся, на Корсун, влетiли в Лубенщину, забiгли в Московське царство, забрали сто тисяч людей, забрали силу товару та коней i погнали в Крим. Багато Єремiïних сiл попалили й сплюндрували татари. Впала козацька сила, не стало й оборони i для украïнськоï границi, i для самоï Польщi. Але Єремiï Вишневецькому не в думцi були татари. Вiн хапав землi, хапав маєтностi, де тiльки можна було хапати. Збирав грошi й заводив велику силу двiрського вiйська, щоб стати найвище за всiх магнатiв i верховодити над панами на всю Польщу, Литву й Украïну. В той час i iншi польськi магнати захоплювали собi землi в полтавських вольних степах, а потiм випрошували, а часом i вимагали в короля привiлейнi грамоти на тi маєтностi. Вони вважали на короля Владислава тiльки як на короля, потрiбного для ïх задля того, щоб вiн роздавав ïм староства та затверджував за ними вольнi землi своïми грамотами. Єремiя захопив Хорольщину, котру вже давно королi подарували Станiславовi Жолкевському, i вже там хазяйнував. Несподiвано старости заповiстили Єремiï, що Олександер Конецпольський вже оселився в Гадячi, вже господарює на всiх гадяцьких землях. Єремiя стривожився. Вишневецький пiд приводом своïх старостiв послав до Гадяча своє вiйсько. Вiйсько несподiвано напало на Гадяч i обгорнуло його навкруги, неначе вороже мiсто. Невеликий палац, стайнi, загороди, надвiрнi хати запалали заразом i згорiли в одну годину. Лубенськi старости зiгнали з села хлопiв з плугами, звелiли виорати увесь двiр, усю оселю, де стояло забудування Конецпольського, й засiяли житом. Єремiя зараз посадив своïх старостiв на господарство в Хоролi та в Гадячi. Вигнавши одного сусiда з Посулля, Єремiя зараз напався на другого. Король оддав Ромни своєму приятелевi Адамовi Казановському. Але Вишневецький вважав на Ромни як на Посулля, належаче до його маєтностiв. В той час в Лубнах пiшла чутка, що Казановський помер. Не вважаючи на волю королiвську, Єремiя зараз послав вчинити заïзд на Ромни. Заïзд вчинив в Ромнах те саме, що в Гадячi. Магнати у Варшавi пiдняли Ґвалт, що Єремiя свавiльно хапає та присвоює собi чужi маєтностi. Казановський зараз розпочав позов на Єремiю. За свавольнi вчинки король засудив Єремiю на банiцiю, себто на вигнання з Польщi. — Ну, не заподiє менi король лиха! — крикнув Вишневецький до Гризельди. — Хто насмiлиться вигнати князя Вишневецького з Польщi та з Украïни? Ще не родився на свiт той, хто мав би силу вигнати за границю князя Вишневецького. Я мабуть швидше випру самого короля з Польщi вкупi з його улюблеником Казановським. Саме в той час збиралися сеймики, щоб вибирати посланцiв до варшавського сейму. Вишневецький приïхав до Луцька на сеймик, справляв для дрiбноï шляхти бенкети, поïв та пiдкуповував панкiв i видурив у шляхтичiв такий наказ для своïх посланцiв у Варшаву, що сеймик дає право своïм посланцям встоювати за право Вишневецького на Ромни. Сеймик вибрав самого ж таки Вишневецького за посланця од волинськоï шляхти у варшавський сейм. Не вважаючи на те, що Єремiя був вже засуджений на вигнання, вiн прибув до Варшави як сеймовий посол, неначе задля того, щоб насмiятись з короля. Король добре знав, що Єремiя буде стояти проти його на сеймi й зiрве сейм, як тiльки король не верне йому Ромнiв. I справдi, король зняв з Єремiï банiцiю й вернув йому Ромни, тiльки присудив Єремiï заплатити Казановському сто тисяч злотих. Забравши Ромни, Єремiя думав вдержати й Гадяч i потоптати своïми магнатськими ногами усякий закон, усяке право. Магнати в тi часи дiйшли до такоï сили, так забрали в руки короля, що король, давши грамоту на скарбовi маєтностi одному пановi, часом мусив одбирати ту грамоту в його й давати маєтностi другому, дужчому й багатiшому магнатовi. Конецпольський подав позов у суд на Вишневецького, так само як i Казановськнй. Варшавський сейм покликав Вишневецького на суд, але Вишневецький заповiстив, що вiн нездужає й з тiєï причини не може прибути на сейм. Через рiк знов зiбрався сейм, знов покликали Єремiю на суд. Конецпольський вимагав у Єремiï, щоб вiн присягнув, що був i справдi тодi слабий. — Покажу ж я i сеймовi, й швагровi, який я слабий, — сказав Єремiя i, прибувши на Волинь, зiбрав чотири тисячi свого вiйська й поïхав до Варшави. Тiльки що пани засiли в сеймi, Єремiя обступив з вiйськом сеймову iзбу i, розлютований, крикнув до сеймовикiв: Як не присудите менi Гадяча й Хорола, то я дамся вам взнаки: я порубаю на шматки i Конецпольського, i усiх панiв, що встоюватимуть за його, й самого короля. Єремiя крикнув цi слова, махнув кривою шаблею, посварився на сеймових посланцiв i вискочив з сейма, як навiжений. Пани загомонiли. Король сполохався. Усi знали, що Єремiï нема впину, нема закону, нема права, коли вiн розлютується: усi були добре вiдомi тому, що навiсний Єремiя може вчинити здорову зам'ятню та збити бучу зо зла й зопалу через своï палкi й нездержливi норови. Король i сенатори ублагали Конецпольського хоч не вимагати в Єремiï присяги, доки вiн вийде з вiйськом з Варшави. Єремiï обiцяли переглядiти позов Конецпольського на окремному судi. Але згодом суд все-таки дав такий присуд, щоб Єремiя вернув Конецпольському i Гадяч, i навiть Хорол, як належачий з давнiх-давен до скарбових королiвських земель, а не до Посулля князiв Вишневецьких. Од того часу пани й король зненавидiли Вишневецького за його гордовитiсть i нахабнiсть. Король почав заздрiвати Єремiю, чи не має вiн часом на думцi одбити його рiд од польськоï корони i його самого скинути з престолу. Гордий з панами та магнатами, Єремiя не гордував з тими панками, що були меншi за його i корились йому. З тими панками, що йому корились, запобiгали його ласки, кланялись йому, Єремiя ставив себе запанiбрата. Єремiя часто ïздив до своïх управителiв на хрестини, навiть держав до хреста ïх дiтей, ïздив на похорон одного свого управителя Закревського, з своïми жовнiрами обходився просто, був дуже ласкавий до ïх. Магнати ненавидiли його, а дрiбна шляхта й вiйсько любили його. Раз в кiнцi лiта Єремiя й Гризельда, перебуваючи в Лохвицi, поïхали в Сенчу до одного свого управителя Суфщинського на хрестини. Суфщинський просив князя Єремiю в куми. Гризельда поïхала з Єремiєю з нудьги, щоб розважити себе. Поприïжджали на хрестини деякi Єремiïнi управителi й дрiбнi шляхтичi, i католики, i православнi. Гостi стояли коло порога й щулились перед таким значним кумом, неначе поприлипали до стiни та до дверей. Єремiя та Гризельда сидiли на старосвiтськiй високiй канапi, закритiй злинялим недорогим килимом. З другоï кiмнати вийшла породiлля, блiда та схудла пiсля родива, i привiтала високих гостей. Вона була православноï вiри, але чоловiк ïï був поляк i католик. Вiн звелiв охрестити дитину на католицьку вiру. Привiтавшись до високого кума, господиня сiла на стiльцi. Тодi Єремiя сам попросив шляхтичiв сiдати. Гостi посiдали рядочками на довгих простих ослонах. З дверей виглянуло кiлька жiночих голiв, щоб подивитись на князя й княгиню. Управителева оселя була давня, заведена ще за Єремiïного батька Михайла. Стара хата вже осiла, увiйшла в землю й перехнябилась на один бiк. В малесенькi вiконечка заглядав старий та густий, як лiс, садок. Сволоки в низеньких кiмнатках неначе понависали над головами гостей. Ця стара оселя чогось нагадала Єремiï старий батькiвський палац в Києвi та в Вишневцi. Перед його очима виникла, нiби з туману, схудла та блiда постать його матерi Раïни в киïвському палацi, тодi як вона виряджала його в далеку дорогу. Але цi згадки молодих лiт тiльки на одну мить майнули й згасли, як у туманi. Черстве князеве серце не потеплiшало од тих дитячих згадок. Незабаром з Лубен приïхав старий ксьондз чернець, бiлявий, лисий та сiроокий. Куми стали перед столом. Винесли дитину i старий ксьондз перехрестив ïï, взяв на руки i подав Єремiï. Шляхтичi стали позад кумiв. Ксьондз розпочав хрестити дитину. В одчинених дверях стовпились жiнки й старi баби сусiди, запрошенi Суфщинською на хрестини. Мiж ними були й жiнки прибувших на хрестини шляхтичiв, були й козачки. Позад ïх з-за плечей визирали наймички та усяка челядь. Єремiя скоса поглянув на той жiночий натовп в дверях. На самому порозi стояла вже немолода жiнка в намiтцi, в шовковiй юбцi й в плахтi, а позад неï серед усяких намiток та хусток виглядала молода козачка незвичайноï краси. Та красуня була молоденька удова Тодозя Свiтайлiвна, а поперед неï стояла ïï тiтка Мавра. Жiнки дуже пильно оглядали Гризельду, зиркали очима на Єремiю, роздивлялись на гостей з великою цiкавiстю. Очi з дверей зорили та бiгали по свiтлицi, по гостях, примiчали усякi дрiб'язки, розглядали, якi в князя очi, якi в княгинi брови, як вона була убрана, якi в кого вуса, чи довгi, чи короткi. Все це вони примiчали i неначе записували в довгi записи, щоб потiм читати з ïх цi новинки своïм кумам та сусiдам тиждень, мiсяць, а то й рiк. Єремiя зирнув орлиними гострими очима на той жiночий натовп. I його очi якось несамохiть впали на Тодозю Свiтайлiвну, впали й спинились. Вiн примiтив лице бiле, неначе виточене з слоновоï костi рiзцем якогось великого майстра, а на круглому чолi високi брови, а пiд бровами такi пишнi карi яснi очi, яких Єремiя ще нiгде не бачив на своєму вiку. Повненькi уста були випнутi й обведенi так виразно, так гарно, неначе вони були намальованi. На шиï червонiли разки доброго намиста та блищали золотi дукачi. Чорний горсет неначе влип в тонкий стан i спадав на ясну шовкову квiтчасту плахту. На бiлому чолi лиснiв пружок од парчевого очiпка, що висунувся з-пiд бiлоï низенькоï намiтки. Єремiя вирячив очi на Тодозю, неначе вглядiв якесь диво. Тодозя почутила, що його чорнi гострi очi неначе рiзнули ïï по душi: рiзнули якось неприємно, нiби погляд хижого недоброго чоловiка. Вона одхилила голову за широкi плечi та за намiтку своєï тiтки Маври, бо не видержала того гострого блискучого погляду. Господи, якi в його гарнi, аж чорнi, але й страшнi очi, — подумала Тодозя. — Цей князь не дивиться, а буцiм тебе рiже очима, як ножем. Але цiкавiй Тодозi знов заманулось глянути на тi очi, що рiжуть, мов ножем. Вона не втерпiла, висунула голову з-за тiтчиних плечей i знов зирнула на смуглявий Єремiïн вид. Єремiя став поважний. Вiн спустив вiка з довгими чорними вiями i неначе думу думав. Але незабаром вiка в одну мить розплющились, пiднялися вгору, й знов на Тодозине лице впали пекучi гарячi очi. Вона не видержала того погляду i знов одхилила голову за тiтчину намiтку. Та й красуня ж ото стоïть в дверях! Якi в неï пишнi очi, неначе аж лащаться до серця, аж гладять по душi шовком. Певно якась козачка. Аж треба буде довiдатись, хто вона така. Яка краса! Якi уста, неначе калина в зеленому листi! Яке личко делiкатне, неначе в якоïсь королiвни. Це якась перлина, що випадком закотилась в цi пущi, в це бескеття. I Єремiя почував, що не може одвести очей од тiєï перлини, неначе перед його очима з'явилось якесь невидане й нечуване диво, неначе з раю прилинув херувим з нетутешньою красою. А в кiмнатах було тихо-тихо. Усi стояли непорушне, неначе подоби людей, виробленi з каменя. Один ксьондз тихо бубонiв молитви, вряди-годи ворушивсь i наводив на всiх ще бiльший спокiй, ще бiльшу непорушнiсть та нiби скаменiлiсть своïм рiвним голосом. Єремiя не зводив очей в пишного личка гарноï козачки. В йому запалилось серце одразу, неначе якимись чарами. Тепер тiльки вiн постерiг, що й досi ще не любив щирим коханням нiкого, навiть Гризельди. В його дужiй залiзнiй вродi неначе спахнуло одразу полум'я, як це буває в дуже палких, але мiцних i жорстоких на серце людей. Тодозя вже оговталась з гострим позиром Єремiïних очей i оглядала його з цiкавiстю молодоï удови, оглядала його невисоку, сухорляву, але широкоплечу постать, його довгобразий вид з випнутим, круглим високим чолом, облямованим навкруги стрiмкими чорними, буцiм трохи посiченими кучерями. Диво та й годi! Чи князь гарний, чи чудний на виду, чи вiн страшний, цього я нiяк не вгадаю; аж треба буде в тiтки Маври спитати, — думала Тодозя, придивляючись до князя. А тим часом Єремiя зирнув на Гризельду, що стояла коло самiсiньких дверей в кiмнату, зирнув на Тодозю, котра нiби щулилась позад неï коло одвiрка. I Гризельда здалась йому негарною, навiть простою на обличчя, з грубими бровами, навiть остаркуватою. Ксьондз скiнчив молитви. Єремiя оддав дитину кумi, поклавши на дитину на повивач жменю червiнцiв. Усi гостi в свiтлицi заворушились, неначе несподiвано ожили кам'янi подоби людей i заворушились. Гризельда попросила несмiливих шляхтянок та козачок сiдати. Жiнки посiдали рядочком на ослонi i стиснули себе, неначе в тiсноï баби грали. Єремiя та ксьондз сiли на канапi. Гризельда почала балакати з декотрими жiнками. Шляхтянки на велику силу ледве насмiлювались обзиватись словом до княгинi на ïï усякi запитання. — А ти чия, молода молодице? Чи шляхтянка, чи городянка з Лубен? — спитав Єремiя в Тодозi. — А чия ж я? Свiтайлова! — смiливо обiзвалась говорюча Тодозя. — А хто ж то Свiтайло? Я щось не чув в Лубнах нi про якого Свiтайла, — сказав Єремiя. — Не чув, князю, бо мого Свiтайла вже й на свiтi нема; то й не диво, що ти про нього не чув. — А де ж вiн дiвся? — спитала Гризельда, осмiхаючись, що Тодозя одмовляла князевi й надто вже смiливо, i нiби трохи жартовливо. — Мiй Свiтайло полiг в битвi, — сказала Тодозя. — Вiн козакував. — То ти козачка? — спитав Єремiя. — Може то я i вбив твого Свiтайла десь пiд Лукомлем або над Старицею, коли вiн був там з Остряницею або з Гунею? — Нi, ясновельможний князю, не княжа рука його вбила: вiн був реєстровий козак, його вбили татари тодi, як набiгли на Посулля та Поросся, а я зосталась удовою й живу при братовi та при тiтцi в Лубнах, — сказала Тодозя. — То ти лубенська? — спитав Єремiя. — Ми живемо в Лубнах; маємо там леваду й хату, — обiзвалась Мавра. — Щось ви менi невтямки, хоч я знаю багато людей в Лубнах, — сказав Єремiя. — Бо ми маленькi людцi, то тим вашiй милостi, князю, i не далися втямки, — сказала Тодозя й засмiялась. Ïï верхня губа, трошечки бiльша за спiдню, пiднялася вгору, i з-пiд неï блиснули чудовi дрiбнi бiлi зубки. На повних щоках мигнули ямочки i знов сховались. Ну та й пишна ж ця молода удова! гарна, як говорить, гарна, як мовчить, а ще краща, як засмiється! — подумав Єремiя й почував, що його обiймає якийсь огонь, приливає до серця й запалює душу, запалює раптово, як суху солому влiтку у велику спеку запалює пожежа. Йому одразу заманулось обняти той тонкий стан i цiлувати повненькi червонi уста, цiлувати без мiри, без кiнця чорнi високi брови i пишнi карi очi. Єремiя почервонiв. Його чорнi очi зайнялися й блиснули, як у хижого вовка в той час, як вiн кидається на ягницю. Увiйшов господар, а за ним вступили наймички i почали ставити столи та застеляти ïх скатертями для обiду. Жiнки пiдвелися з ослона разом в одну мить i вийшли в кiмнату, неначе ïм хтось скомандував виходити. — Куди ж це ви йдете? Сiдайте з нами обiдати, бо менi самiй без жiноцтва буде й нiяково, i нудьга мене братиме за столом, — сказала Гризельда. — Сядемо з вашою милостю, ясновельможна княгине, i розважатимемо, як господиня скаже, а як не звелить господиня, то ми обiдатимемо будлi-де, хоч i в садку пiд яблунями просто неба на землi, — обiзвалась з-за дверей весела Тодозя. — Отже ж ти, Тодозю, навела мене на думку, що тепер в садку краще обiдати, нiж в хатi. В свiтлицi стало надто вже душно. Звели, панi господине, повиносити столи в садок. Оттам сядемо за столи в затiнку в холодочку пiд старими яблунями, — промовила Гризельда до господинi. — Коли княгиня цього бажає, то й справдi ходiм обiдати в садок, — сказав Єремiя. В низенькiй свiтлицi стало душно. Товстий ксьондз все втирав пiт на лобi рукавом сутани. Гладкi шляхтичi та старости почервонiли i аж сопли од духоти. Зачувши загад од Гризельди, вони повставали з лавок, в одну мить повиносили столи в садок за хату на причiлок i поставили пiд старими вiковiчними яблунями. Надворi було не так душно, як у свiтлицi, легенький вiтрець повiвав, неначе подихував од заходу i шелестiв листом. Господар попросив сiдати князя й княгиню за столи. Гризельда посадила поруч з собою Мавру, а проти себе ïï небогу Тодозю. Дрiбнi шляхтичi посiдали насупроти князя й княгинi. Єремiя балакав з своïми управителями та старостами про господарство, про новi осади то над Сулою, то над Удаєм. Шляхтичi спочатку вели розмову несмiливо, але потiм згодом, випивши по чарцi — по другiй, набрались смiливостi, стали балакати голосно й поводились з князем запанiбрата. Кожний шляхтич в душi та в думцi вважав на себе, як на рiвню князевi. — Як же ти, Мавро, господарюєш з своєю небогою, коли у вас обох чоловiкiв нема? — спитала в тiтки Гризельда. — Є в нас господар, мiй брат Панас, хоч цей господар ще молодий i нежонатий, — сказала Тодозя. — Та й цього господаря нема тепер вдома: десь поïхав за Днiпро, — обiзвалась Мавра. — Ми вдвох з тiткою справимось таки за одного чоловiка: тiтка коло худоби, а я коло коней; тiтка дiжу мiсить, а я обiд готую. Тiтка корови доïть, а я жену конi до води, часом тiтка коло роботи, а я вивернусь боком та лежу. Скласти докупи двi жiнки, то з ïх i вийде або один, або пiвтора поганеньких чоловiка. Оттак якось i живемо на свiтi, — сказала Тодозя. — Чи достачає ж вам левада хлiба? — спитав Єремiя. — А чом же! Хвалить бога, є що ïсти. Нам з тiткою небагато й треба, ми ïмо потрошку: тiтка за обiдом з'ïсть горщик вареноï бараболi, а я вкладу в копи макiтерку вареникiв, то нам i не багато треба, та так якось удови i перебиваються, — сказала Тодозя й зареготалась. — Та то Тодозя вигадує вигадки, бо весела на вдачу. Так вже ïй бог дав: а в нас, хвалить бога, є й корiвки, є доволi й молока й сира. I хлiб в нас довiльний, бо в нас держава давня: та, що над Сулою левада, то таки наша батькiвщина й дiдизна. Ми з давнього козацького роду, — сказала Мавра. Єремiя насупив брови i почав крутити довгого чорного вуса. Згадка про козакiв, про ïх дiдизну, очевидячки, була йому неприємна. Вiн почав заздрiвати, що жiнка й небога великi прихильницi козакiв. — А ти ж, Тодозю, дуже плакала, як татари вбили твого чоловiка? — спитав Єремiя. — Поплакала та й забула. Не вiк же вiчний менi сльози лити, бо сльозами не вернеш нiкого з того свiту. Колись плакала, а тепер вже й од смiшкiв не цураюся, бо я зроду весела на вдачу. — Погано зробила, що й тодi плакала: за козаками неварт плакати, бо вони спротивились та пiшли на суперечку з шляхтичами, — обiзвався один вусатий панок. — Чи спротивились, чи нi, це вже до нас, бабiв, не стосується, бо баби на сейми не ïздять i на вiйну не ходять, — сказала Тодозя. — А ти б поïхала на сейм? — спитав Єремiя й засмiявся. — Атож! якби тiльки мене пустили туди, то й пiшки пiшла б, не те що поïхала б, та тiльки горенько, що нас туди не просять, — сказала Тодозя. Шляхтичi пили й гомонiли. Вони й забулись, що за столом сидять князь та княгиня. Вiтер шелестiв листом, гойдав гiллям, але шум та гомiн перемагав i заглушував той шелест листу. В кiнцi обiду баба-повитуха винесла на однiй тарiлцi жбан варенухи, а на другiй — купу пучкiв з червоноï калини та з василькiв. Вона налила два кубки варенухи i подала поперед усього князевi та княгинi, поклавши на тарiлку два найбiльшi пучки калини та квiток. Єремiя й Гризельда кинули на тарiлку по золотому таляровi й взяли кубки. Баба поклонилась ïм у пояс i обнесла усiх гостей кубками варенухи та подавала пучки калини. Гостi кидали бабi на тарiлку хто по злотому, хто по п'ятаку, хто й по шагу. Довго сидiли гостi за столами. Очевидячки, ïм не хотiлось вставати з-за столiв, де над головами шумiли яблунi, а вiтер повiвав прохолодою. Вже надворi сутенiло, вже й череда прибiгла з поля, а гостi все сидiли, балакали та попивали варенуху, заïдаючи обiд макiвниками, яблуками та грушами. — Чи ти пак, Тодозю, вмiєш килими ткати? — спиталась в Тодозi Гризельда. — Атож! Ще б пак не вмiла, — сказала Тодозя. — В мене покоïвки челядницi розпочали ткати здоровий килим, та ми йому нiяк ладу не дамо. Козачки до цього дiла здатнi, ще й дуже здатнi. Може б ти прийшла до мене та допомогла менi хоч порадою в цiй делiкатнiй роботi, — сказала Гризельда. — А чом же! То й прийду й допоможу не тiльки порадою, а й руками, коли я там потрiбна. А може буду так потрiбна, як п'яте колесо в возi. Там вже, ясновельможна княгине, самi побачите, — сказала Тодозя. Сонце стояло на заходi, було вже напоготовi впасти десь у степах i сховатись в зеленiй травi. Шляхтичi все пили i голосно балакали. Гризельда встала з-за стола й подякувала господинi за обiд. Слiдком за нею встали й жiнки. Гризельда пiшла по садку на прогуляння, а за нею пiшло усе жiноцтво. Єремiя не зводив очей з Тодозi. Вона неначе причарувала його якимись чарами, його позир слiдкував за нею, доки манячiла через рiдке гiлля ïï червона запаска та квiтчаста плахта, доки бiлiла крiзь зелений лист ïï тонка намiтка. Це якась чарiвниця. Чимсь вона мене чарує, коли я не можу одвести од неï очей, — подумав Єремiя, — i голос у неï дивний, дзвiнкий, як струна, i очi пишнi, аж голова од ïх морочиться. Це така краса, якоï менi нiколи на вiку не доводилось бачити. I Єремiя почував, що якась сила тягла його слiдком за Тодозею, тягла його, як вiн дивився через рiдке гiлля на ïï височеньку рiвну постать, як ловив очима мигаючi червонястi та бiлi хвильки свiта од ïï убору. Вiн ледве всидiв на ослонi, ледве вдержався, щоб не побiгти слiдком за Тодозею, не засiсти в гущавинi й не кинутись на неï, як кидається вовк на ягницю, але вiн знав, що з нею гуляє Гризельда. — Ну та й гарна ж оця Тодозя, враг ïï матерi! — не втерпiв i якось несамохiть прохопився Єремiя. — Це якесь диво, а не молодиця, — обiзвався пан Суфщинський. — Гарна, як писанка, дiдько б ïï взяв, — промовив Єремiя. — Схочете, князю, то вона буде ваша, — сказав один управитель, — тiльки дайте нам загад, то ми вчинимо княжу волю, i Тодозя буде ваша. — Цур ïй! Не зачiпайте ïï, — сказав Єремiя, не дуже охочий до жiноцтва по своïй вдачi. Але це так тiльки говорилось. Єремiя почував, що Тодозя стала задля його потрiбна, як повiтря, без котрого не можна нi дихати, нi животiти. Вона буде моя, повинна бути моєю, хоч би менi довелось змести з землi й ïï хату, i ïï оселю, i тiтку Мавру, i брата, хоч би довелось кров'ю залити ïï леваду, — думав Єремiя, стискаючи кулаки од огню, що наливав його серце. Сонце впало десь в степу, неначе золота птиця пiрнула в зелену траву. Густа тiнь лягла пiд яблунями. А гостi усе сидiли та пили. Господиня звелiла принести на столи свiтло i подавати вечерю. Гризельда, нагулявшись з жiнками, знов вернулась з ними до столу. Тодозя сiла проти Єремiï. Вона примiтила, що в князя очi горять i блищать, неначе двi жарини, примiтила, що тi очi впились п'явками в ïï очi. Вона вгадала, що не вино та варенуха запалили тi очi, бо князь не пив вина. Вона вгадала, що то ïï краса запалила тi страшнi й гарнi чорнi очi, запалила небезпечним для неï огнем. Молодiй удовi стало чогось так страшно, неначе коло неï десь недалечке, десь в гущавинi яблунь заворушилась нечиста сила, втирила в неï своï страшнi баньки й насторочилась або згубити ïï з свiту, або заподiяти якесь велике лихо. Ой лякає мене цей князь своïми чорними очима, лякає мене страшним поглядом, неначе хоче кинутись на мене, як кидався в битвах на козакiв. I навiщо було менi ïхати на цi хрестини? Ой не добро вiщують його страшнi й пишнi очi! Тодозя почувала якусь тривогу в душi, яку певно почувають серни, коли углядять рушницю вловчого, нацiлену на ïх серце. Господиня звелiла подавати на столи вечерю. Не вважаючи на те, що обiд був багатий i тривний, гостi з жадобою кинулись на печеню з дикоï кози, наче вовки, аж кiсточки хрущали. Собаки збiглися з усiєï економiï i, посiдавши недалечке од стола, дивились на гостей жадiбними очима та ловили зубами кiстки, що гостi шпурляли на ïх гурт. Пiсля вечерi знов принесли горiлки та жбани меду й варенухи. Гостi пили, доки зовсiм не попились усi, окрiм одного князя Вишневецького. Вiн встав з-за стола тверезiсiнький. Надворi схопився вiтер. Яблунi загойдали гiлками, неначе затрiпотiли й замахали руками. На стiл посипались яблука i влучали гостей то по головi, то по руках. Одне яблуко потрапило в жбан з медом, i бризки розсипались по скатертi. — Час би вже й на одпочинок. Нiч темна, ще й вiтер схопився. Ми, панi Суфщинська, переночуємо в тебе, — сказала Гризельда. — То й переночуйте i справдi. До Прилуки дорога погана й небезпечна. Я вашiй ясновельможностi, княгине, постелю постiль в свiтлицi, — сказала Суфщинська. — А я приляжу та передрiмаю недовгу нiченьку оттутечки на тапчанi, — промовив Єремiя, вставши з-за стола й подякувавши за хлiб за сiль господаревi та господинi. Шляхтичi, п'янi, як осiння нiч, насилу доплентались до повiтки i попадали хто на сiно, хто на солому, а хто просто долi. Жiноцтво полягало покотом долi в кiмнатi господинi. Єремiя лiг на тапчанi, але довго не мiг заснути. Перед його очима манячiла чудова рiвна Тодозина постать, неначе яке диво, котре одганяло сон од його очей. Вiн заплющив очi й все-таки неначе бачив пишнi виразнi червонi уста. Тi уста нiби осмiхались, розтулювались, а з-пiд повноï верхньоï губи блищали рiвнi бiлi зубки i дражнили його, i смiялись з його, що вiн, ясновельможний князь, мусить задивлятись на тi уста. Єремiя повернувсь на другий бiк, розплющив очi, а перед ним, неначе серед темноï горницi, знов блиснули такi пишнi палкi очi, про якi тiльки в казках розказують, а за очима знов мигнули бiлi-бiлi зубки, неначе перли, а там далi, десь коло другого засторонка неначе стала перед його очима уся постать гарноï козачки в червоному намистi. Он блищать на шиï золотi дукачi, ондечки червонiє картата плахта, он стоïть вона сама й дивиться на його, i дратує його своïми очами, своïм посмiхом. Єремiя пiдвiвся й сiв на килимi, йому раптом схотiлось обняти той тонкий стан, пригорнути до серця ту чаруючу постать. Кохання неначе одразу запалило усе його сухорляве тiло. Голова стала гаряча. Серце кидалось, неначе пташка трiпала крильцями в клiтцi. Вiн був ладен бiгти до хати, застукати у вiконце, викликати Тодозю до себе. Але в свiтлицi опочивала Гризельда... Єремiя знов упав на лiжко й закутався укривалом з головою, щоб сховатись од того чарiвного виду, а те пишне диво знов не давало йому спати, одгонило дрiмоту од очей. Єремiя силкувавсь думати про своï походи, про своï битви з козаками, уявляв собi, як вiн ввiрвався в козацький табiр, як кришив козакiв шаблею, як лилася аж дзюрчала людська кров. Вiн сподiвався, що тi улюбленi згадки, тi улюбленi картини битв вгамують гаряче серце, затуплять пишний Тодозин вид. Але в його думках серед того крику i стогону, серед блискучих кривих щабель знов виникав пишний образ з червоними калиновими устами, з палкими чорними очима, а над очима чорнiли чорнi високi, нiби оксамитовi брови. — Боже мiй! Що це зо мною сталося? Невже й тi образи людського бойовища, тi пролитi мною калюжi людськоï кровi не заллють тiєï пишноï жiночоï краси! Це чари! Це певно якась чарiвниця, що причарувала моє серце чимсь непереможним, чимсь страшним. Не маю сили, не маю змоги вгамувати своє серце. Єремiя почав сердитись на тi настирливi мрiï, а мари лiзли в голову силомiць, неначе дужi вороги йшли на приступ, вривались в твердиню, лiзли на вали, ламали частокiл i безупинно наступали, все далi та далi, не оступаючись назад нi на один ступiнь. Єремiя лягав горiлиць, перекидався то на один бiк, то на другий, йому стало душно, неначе вiн лежав в дуже натопленiй хатi. Вiн розкривсь, скотив ногами укривало, заплющив очi. А пишна мана все манячiла перед його очима й на одну хвилину не давала йому спокою. Це якась нечиста сила наважилась мучити мою душу, намоглася нiвечити моє серце цiлу нiченьку. Це напався на мене якийсь ворог, i битися з ним не маю сили, i нема чим побити його й оборонитись. Вже в глупу нiч соннота найшла на Єремiïнi очi. Але то не був сон мiцний та здоровий, що змiцнює тiло й пiдсвiжує душу. Єремiя дрiмав дрiмотою важкого досвiта i як тiльки почало на свiт благословитись, вiн схопився й вийшов з горницi. Вiн був добрий господар. Йому спало на думку пiти та оглядiти фольварк: подивитись на табуни коней, на товар у загородах, на отари овець в кошарах. Надворi тiльки що починало розвиднюватись. Уся оселя стояла, нiби замерша. Усе спало в оселi. Нiде не було чути нi найменшого гуку, нi шелесту. Навiть собаки дрiмали, поскручувались на соломi, нiби калачi, i лежали, неначе мертвi. Єремiя одiйшов за тiк i заглянув в здорову загороду. Воли лежали суспiль, неначе розкиданi здоровi камiнюки, i ремиҐали, нiби спросоння. Здоровий табун коней пасся за загородою. Конi вглядiли чоловiка й насторочили вуха. Єремiя задивився на табун степових здорових коней, але згодом почутив, що й конi не цiкавлять його. В його з думки не сходив чудовий Тодозин вид. Що це зо мною сталося? Що це зо мною дiється? Тнуть моє серце отi очi, неначе стрiли, неначе обступили мене кругом татари й сиплють стрiлами на мене, i не дають менi спокою. Пху на твоï пишнi очi, на твоï чорнi брови, лукава молодице! А очi усе дражнили його, усе миготiли перед ним, неначе зорi темноï ночi. Єремiя почав сердитись та лаятись. Коли б швидше вставали жiнки. Хоч би подивився на тi проклятi очi, на тi каторжнi брови; може б менi полегшало на серцi, — подумав Єремiя, вертаючись проз садок. Єремiя дуже стривожив i Тодозю за столом своïми чорними очима. Вона вгадала, що князь недурно так пильно придивлявсь на неï й не зводив з неï очей цiлiсiнький вечiр. Тодозю лякали тi страшнi очi й тривожили. Вона лягла спати, а сон ïï не брав. В хатi було душно. Важке й гаряче повiтря душило ïï, неначе руками за шию. А князiв гострий погляд усе манячiв у неï в очах i не давав ïй заснути. Вона тричi перехрестилась i почала нишком молитись богу, але й молитва не йшла ïй на думку. Страшнi очi неначе зорили десь по кiмнатi й все дивились на неï, нiби жалили ïï, неначе сердитi бджоли, i все одганяли сон од ïï очей. Це якась чортяча спокуса наводить на мене ману; це не князь, а певно сам сатана, коли вiн так тривожить мою душу, — думала Тодозя й схопилася з мiсця. Важкий дух в хатi забивав дух, давив ïï в грудях так, що й дихати було важко. Тодозя накинула на плечi жупан, вийшла в садок. Тричi перехрестившись на схiд сонця, Тодозя почала промовляти молитви. Але вона швидко зауважила, що промовляє молитви тiльки устами, що молитва не доходить до серця. Якась нiби сила не пускала молитви в душу, заступала ïй стежку до серця. I стривожене серце не могло заспокоïтись. — I iзбави нас од лукавого. Яко твоє єсть царство й сила... — домолювалась Тодозя, але ïй знов заважали домолить гострi палкi Єремiïнi очi, неначе вони визирали десь з-помiж гiлля яблунi, знов нiби вигулькнув Єремiïн смуглявий вид з-помiж листя й запаморочив ïй тяму. Ïй на думку несамохiть спадав мужнiй, бадьористий князiв вид, його жвавiсть в рухах, рiвна сухорлява й мужня постать. I вона почувала, що тi гострi чорнi очi чомусь нiби припали ïй до вподоби. Боже мiй милий! Що це зо мною сталось? Чому молитва не йде менi на думку? Може це нечиста сила спокушає мене. Щось нечисте, нахабне було в князевих гострих очах... Оце нахаба! Оце яка халепа трапилась от тутечки! — вертiлась в Тодозi думка, мiшаючись з словами святих молитов. Никаючи по дворi, йдучи коло садка, Єремiя вглядiв проти бiлого причiлку якусь темну постать i стиха спитав: — Хто то там стоïть? Чого тобi тут треба? Тодозя мовчала. Вона не впiзнала князя. — Хто то такий? Чи то ви, господине? — спитав князь вдруге. — Нi, це я, — тихо обiзвалась Тодозя. — Хто ж ти така? Як тебе на ймення? — спитав Єремiя й почав наближатись помаленьку до Тодозi. Тодозя впiзнала князя, жахнулась i нiби охолола. Єремiя, очевидячки, зацiкавився дiзнатись, хто то стовбиче пiд хатою. Вiн приступив до Тодозi й впiзнав ïï. — Це ти, Свiтайлихо? — спитав князь стиха. — Та я ж! — через силу обiзвалась Тодозя. — Чого це ти так рано встала? — спитав князь. — Бо я звикла... дуже рано вставати. В покоях така духота, що й сон в мене одiбрала, — нишком говорила Тодозя, неначе вона шепотiла на вухо князевi. — Ця духота й од мене одiбрала сон. I я цю нiч спав — як не спав. Але не одна духота не давала менi спати. Твоï очi, сотничихо, одiбрали од мене сон. Я злий оце на твоï очi. — Моï очi нiкому нiколи не шкодили й нiкому не пошкодять, ясновельможний князю! Ви певно жартуєте або й глузуєте з мене, — говорила Тодозя, а тим часом почувала, що в неï затрусились руки й ноги, неначе вона сподiвалась чогось дуже небезпечного од князя. Вона злякалась князя й якось несвiдомо оступилась од причiлка за яблуню. Єремiя пiшов слiдком за нею. — Не оступайсь од мене. Не бiйся мене. Я ж тобi не заподiю лиха, — тихо сказав Єремiя. Тодозя пiдвела очi й липнула ними на Єремiю. На сходi вже лиснiло небо. Проти сходу залиснiли Єремiïнi очi. Тодозя вловила той страшний блиск i ще бiльше заметушилась. В неï блискавкою майнула думка тiкати, але природжена гордовитiсть i почування своєï шаноби вдержало ïï на мiсцi. Вона наважилась стояти i слухати князя, що вiн казатиме ïй. — Не бiйся мене й не тiкай од мене. Маю щось тобi сказати. Твоï пишнi очi одiбрали в мене сон цiєï ночi. В твоïх очах певно є якась сила, якiсь чари. Нiхто мене не чарував так очима на моєму вiку, як ти мене вчора причарувала, — тихо шепотiв князь. Тодозя примiтила, що його тихий голос затрусивсь на останнiх словах. — Я, князю, не чарiвниця й, хвалить бога, нiкому не нашкодила будлi-якими чарами, — ще тихше обiзвалась Тодозя. — Нi! ти чарiвниця! Жоднi жiноцькi очi нiколи ще не мали надо мною такоï сили, як твоï. А хiба ж я мало бачив тих пишних очей на своєму вiку! Ти вчора кинула неначе iскру на мене, як на сухi ллянi пачоси. I одразу в мене спахнуло полум'я. — То, князю, певно ви такий на вдачу. Це не чари моï. Я тутечки нi в чому не винна, — сказала Тодозя. Тодозя своєю жiночою вродою та почуванням вгадала, що в князя була й справдi вдача незвичайно палка, нервова, навiть психопатична, не здатна до помiркування, до людськоï мiри як в марнуваннi грошей ради пихи перед польськими випещеними магнатами, так i в жорстокостi й... у коханнi. Холодна, рiвна помiркованiсть не була властива його палкiй, нервовiй вдачi. Його вдача була гаряча, як присок, палка, як порох, i часом спахувала, як порох. — Ой то чари, чари твоï, сотничихо! Я вчора чомусь не мiг одвести очей од твоïх червоних уст, од твоïх високих брiв. Не сила моя, не воля моя — тебе не кохати, — тихесенько промовив Єремiя. Обережна Тодозя зирнула на двi вiкнi причiлка. Маленькi вiконечка чорнiли на бiлiй стiнi, неначе заслоненi чорним оксамитом. Нiде не було чути нi найменшого шелесту. Все в покоях i в оселi спало, неначе вимерло. Єремiя несподiвано вхопив Тодозю за руки й стиснув своïми гарячими сухорлявими пальцями, неначе залiзними давильцями. Тодозя ледве витерпiла й трохи не крикнула. — Князю, голубоньку сизий! Та про мене ж пiде опорока в Лубнах помiж козаками. Не вводьте надаремно мене, удову, в славу! — почала благати князя Тодозя, почуваючи, що огонь в руках князя, пал його кохання нiби пошестю пiшов в ïï серце. Ласкавi слова благання ще бiльше роздратували князя, неначе пiдкинули вогню. — От бачиш! Ти мене назвала голубоньком та лебедоньком. Ти мене кохаєш? Еге? Правда, кохаєш, та не хочеш сказати? — шепотiв якось навiжено Єремiя й все не пускав ïï рук та наближавсь своïм видом до ïï вида. Тодозя почувала гарячий дух од його вида й одхилилась. Але Єремiя вхопив ïï за плечi й почав навiжено цiлувати в уста, в чоло, в брови, а потiм пригорнув до себе й нiби зомлiв, похиливши голову на ïï плече. Цей нахабний вчинок Єремiïн збурив Тодозю i образив ïï; Тодозя раптом висмикнула своï руки, випручалась i ще далi оступилась за яблуню, неначе закуталась в густе зелене гiлля. Єремiя наздогнав ïï й знов вхопив за руку. — Кохай мене до живоття, до самоï смертi! Мене i нiкого бiльше, — вже не зашепотiв, а неначе зашипiв князь, як жар, поприсканий окропом. — Не можу! не буду! Пустiть мене, князю. Не вводьте мене в славу, — ще тихiше сказала Тодозя. — Не знущайтесь надо мною, сиротою. Я не далась вам, високо-вельможним, на смiшки, на поталу, не дамся на знущання. I я тямлю, що то є честь та шаноба. Тодозя випручалась i тихою ходою, гордовито пiднявши голову, пiшла помiж яблунями, прямуючи до дому. Ïй чомусь здавалось, що то не князь Єремiя, а якийсь напасник татарин застукав ïï на причiлку в садку i вже ладен накинути на ïï шию аркан, щоб забрати ïï з собою й одвести в Крим в неволю. Вона почутила, що в неï вже забиває дух i памороки, що ïï тяма туманiє, голова заморочується, i вона от-от впаде на землю. Єремiя розлютувавсь, наздогнав ïï. Вона почутила, що ïï за плечi знов вхопили нiби залiзнi руки. — Ти, сотничихо, будеш моєю. Нiкуди не втечеш од мене! Нiде не сховаєшся од мене! Коли я тобi не уподобний i ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тiло, пошматую на дрiбнi часточки, — вже не шепотiв, а неначе шипiв князь. — Я п'яний од тебе, як од хмелю, як од мiцного вина. Я п'яний од твоïх чарiв, од твоïх пишних очей, — говорив, визвiрившись на неï, князь. Тодозя озирнулась на Єремiю, глянула на його переляканими очима й одразу охолола й пополотнiла. Вiн посатанiв i стояв блiдий, аж жовтий, неначе мрець встав з домовини, широко вирячив очi й дививсь на неï. Очi блищали, неначе спахнули огнем. Тодозi здалось, нiби сам сатана виник десь нiби з-пiд землi i нападом напався на неï. Єремiя перепинив Тодозю, знов обхопив ïï плечi знестямки так мiцно, неначе хтось стиснув ïй плечi обценьками. Вона тiльки почувала, що довгi сухорлявi пальцi нiби вп'ялись в ïï плечi, а гарячi, як жар, уста все цiлували ïï, неначе пекли, в щоки, в уста, в брiвки та в чоло. — Гляди ж менi, сотничихо, щоб про моє кохання та женихання нi сном — нi духом не дознавсь через тебе нiхто в Лубнах, нiхто в усьому свiтi. Небо бачить, садок бачить, але ж вони нi до кого не промовляють i нiкому не скажуть. Од мене не втечеш нiкуди. Я знайду тебе й на твоïй левадi над Сулою, знайду тебе в степах i в пущах та нетрах, де б ти не сховалась, бо я тебе кохаю без тями, без мiри. Од мене нiде не сховається той, кого я люблю або ненавиджу. Пам'ятай про це й нiколи не забувайсь про це i вдень i вночi. Пам'ятай — i бувай здорова, козачко чорноброва! I князь швидкою ходою майнув мiж яблунями i зник з ïï очей в гущавинi. VIII Тодозя стояла на травi пiд густою гiллястою яблунею й нiяк не могла опам'ятатись. Вона дивилась безтямними очима на садок, на зелене гiлля яблунь i не бачила нi садка, нi зеленого гiлля. Надворi вже добре розвиднилось. На селi спiвали пiвнi, ревли корови. Десь у дворi недалеко за садком скрипiв журавель: хтось витягав воду з криницi. Село прокидалось i нiби загомонiло стиха. Але Тодозя нiчого не чула, нiчого не бачила. Ïй здавалось, що надворi схопилась страшна буря, закрутився в садку вихор. Ïй здавалось, що буря гойдала на небi густi хмари, гойдала дерево, здавалось, що вдарив несподiвано страшний грiм i розбив ïï, неначе дерево, ïï думки десь розсипались, як посiяна на рiллi пшениця, i вона не могла позбирати своïх думок, звести ïх докупи i опам'ятатись. А небо все яснiшало та заливалось свiтом. Трохи згодом Тодозя пiдвела очi вгору i примiтила, що на небi й хмар нема. Небо синiло й лиснiло. Сонце викотилось i освiтило садок. Тодозя почала примiчати яблунi, квiтки, почула пташине щебетання. Вона встала i, коливаючись, як п'яна, тихою ходою попленталась через сад. Йдучи стежкою, вона нiби помаленьку збирала розкиданi думки, неначе збирала розкиданi по садку квiтки i складала ïх докупи. Збезчестив мене князь, кинувся на мене, наче хижий звiр, — думала Тодозя й почутила, що гнiв на князя приливає до ïï серця, прибуває, неначе вода весною в Сулi. Вона глянула на своï руки. На руках синiли смуги, де вхопився Єремiя своïми нiби залiзними пальцями. А все то тiтка винна. Це вона намоглася ïхати на хрестини, ïдьмо та й ïдьмо в Сенчу! Заманулось пак побачити княгиню, подивитись, яке на нiй дороге убрання, i який кунтуш, i з якоï матерiï, якi на нiй перли та дорогi дiаманти. Мабуть тiтцi припав до вподоби вусатий та лобатий Єремiя. А на менi все лихо окошилось. От тобi й набралася сорому на ввесь свiй вiк! Що то для тих польських та й цих наших спольщених панiв жiноча честь? А вiн же не мовчатиме, ще й почваниться перед своïми приятелями дуками, дарма що заборонив менi говорити про його огидливий вчинок. Тепер же мене ославлять, осудять усi добрi люде. Тодозя увiйшла в кiмнату. В покоях вже усi повставали, повмивались i причепурились. — Де це ти, Тодозю, спала? — спитала в неï тiтка. — Ти лягла спати в кiмнатi, а йдеш звiдкiльсь з двору. — Менi було душно в хатi, а я вийшла вночi з покоïв та й переночувала на возi на травi, — сказала Тодозя, вмиваючись. Господиня встала дуже рано й наготувала вже снiдання. Князь чогось нiби хапався з од'ïздом. Зiйшлися заспанi та похмурi на похмiллi гостi й посiдали за столами снiдати. Погоничi лаштували в дорогу повозки, вже запрягали конi в князiвську карету. Єремiя сидiв за столом поруч з Гризельдою й все скоса поглядав на дверi в кiмнату: йому бажалось ще раз побачити Тодозю. Але жiноцтво не вийшло снiдати до панiв, бо сiло за снiдання в окромнiй кiмнатi. Гостi недовго снiдали, а бiльше похмелялись, лигаючи та дудлячи здоровими чарками горiлку та заïдаючи солоними огiрками. Єремiя хапком встав i почав прощатись з господарем та господинею. Гризельда пiшла в кiмнату, щоб попрощатись з жiноцтвом. — Гляди ж, Тодозю, не одмовляйся, як я покличу тебе в палац на роботу. Ми розпочали вироблювати чудернацький килим i нiяк не дамо ради цiй роботi; чомусь виробка не вдається нам та й не вдається; а ти може й зарятуєш нас i станеш нам до помочi, бо козачки з давнiх-давен дуже здатнi до цього ремества, — сказала Гризельда до Тодозi на прощаннi. — Добре, ясновельможна княгине, добре! Прийду та допоможу тобi, хоч i з мене певно буде користi, як з торiшнього снiгу, або як й цапа — молока, — обiзвалась Тодозя жартами. На розставаннi управитель Суфщинський сказав до князя промову, неначе на сеймовому зборi; вiн дякував князевi за честь, дякував, що князь i княгиня не погордували хлiбом-сiллю свого вiрного слуги i сподобили його господу й господарiв своïми одвiдинами. Панки на розставаннi уклонились князевi та княгинi. Єремiя окинув очима Гризельду, котра стояла коло дверей i забалакалась з жiноцтвом. Княгиня стояла коло порога висока на зрiст та поставна, рiвна станом, в довгому блакитному шовковому лiтнику. Гризельда поважна, як королева, i ще й теперечки менi приємна, але не таке почування оце несподiвано розворушила в моєму серцi палка Тодозина краса!.. Гризельдина холодна поважна краса, ïï розум, ïï поважнiсть, помiркованiсть та розсудливiсть i досi вчиняють на мою душу щось приємне, але тiльки приємне. Гризельда й досi для мене тiльки дама серця та й годi. Але Тодозя! це щось зовсiм iнше, нове задля мене. Щось гостре, палке, пекуче й разом з тим незвичайно солодке та принадне ллється од неï й сповнює моє серце вщерть, i палить мене якимсь дивним огнем... — думав Єремiя, сiдаючи в карету. Панки вийшли надвiр, жiноцтво стовпилось в сiнях i несмiливо визирало через дверi на пишну князiвську карету. Єремiя окинув очима жiноцькi голови, що повитикались з дверей, i мiж ними вглядiв Тодозю. Ïх очi, неначе од спочування, стрiлися, i Тодозя раптом одхилила голову за одвiрок. Але Єремiя почутив, що його серце стало спокiйнiше. Вiн неначе тiльки що зiрвав з великою труднотою пишну квiтку, що росла десь високо на небезпечних скелях, намилувався нею досхочу, випив з неï пахощi i — потiм кинув ïï на стежку, як зiв'ялу й непотрiбну. Конi летiли битим шляхом просто до Лубен, а князь оглядав безкраï степи, розмовляв з Гризельдою про господарство i навiть не думав про Тодозю. Його серце спалахнуло раптом, як це буває в людей дуже мiцних, мужнiх та палких, раптом i одiйшло. Степовий вiтер неначе розвiяв по степу чари пишних очей, пишноï краси. Прибувши в Лубни, Єремiя кинувся до господарства, почав ходити в казарми, муштрувати своє вiйсько. Робочий та ворушкий зроду, вiн не любив байдикувати та походеньки справляти, як справляли ïх тодiшнi польськi пани-дiдичi. Єремiя не мiг всидiти на мiсцi без якогось дiла. В тому клопотi вiн швидко зовсiм забувся про Тодозю. Часом вряди-годи ïï пишний вид несподiвано виникав в його пам'ятi, але Єремiя тiльки осмiхався з тiєï своєï несподiваноï дуростi, i милий вид зникав в його серцi, неначе розвiяний вiтром. Незабаром пiсля того Гризельда з робiтницями заходилась вироблювати розпочатий здоровий килим. Дiвчата, незугарнi до тiєï роботи, понаплутували усякоï нiсенiтницi у взiрцях, Гризельда згадала про Тодозю i покликала ïï й кiлькох козачок, котрi були зугарнi виробляти килими. Це промислiвство було тодi широко розповсюджене на Заднiпрянськiй Украïнi. Килими на Украïнi закуповували тодi навiть в Москву i до двору московських царiв. Тодозя згадала про князя Єремiю, i ïй стало страшно йти до палацу. Вона й досi не забула про несподiваний Єремiïн напад на неï в садку в Сенчi. Вернувшись з Сенчi з гостей, Тодозя й словом не прохопилась перед тiткою Маврою про чудернацький випадок з князем Єремiєю. Вона хотiла забути про Єремiю, одганяла од себе думки про його. Але тi думки усе вертались до неï, чи вона робила роботу, чи одпочивала. Усе вставав перед нею поважний, аж суворий смуглявий вид князя, а в душi десь глибоко, глибоко неначе миготiли його здоровi блискучi чорнi очi. Вона, приïхавши з хрестин додому, ще довго неначе почувала на своïх руках слiди його дужих рук, почувала на щоках слiди його гарячих уст, гарячий дух од його дихання. Страх минув, але той пал гарячого кохання ще довго неначе обвiвав ïï вид, обвiвав усе тiло. Вона неначе заметалась якоюсь хоробою од Єремiï, i та хороба довго не давала ïй спокою, нападом нападала, неначе пропасниця. — Чи йти менi до палацу, чи не йти? — спитала Тодозя неначе випадком в тiтки Маври. — Атож! Авжеж iди! Княгиня буде на тебе гнiватись, а вона людина дуже добра й розсудлива, ще й до того негорда. Як вона любенько розмовляла зо мною i з тобою на хрестинах! Йди, небого, та поможи в роботi, бо там в палацi мабуть зовсiм таки незугарнi до цього дiла, — сказала тiтка. — Чогось я боюся отого палацу, неначе в йому вгнiздилась якась нечиста сила. Ще там навернуть мене на католицьку вiру та на польщизну, як навернули вже чимало двiрських панянок. — То ти не навертайся й не слухай, що буде тобi теревенити княгиня. Нехай собi говорить, а ти ïï не слухай, — сказала Мавра. Але Тодозю неначе якась сила тягла до палацу, ïй чогось дуже забажалось побачити князя, вловити гарячий позир чорних очей, хоч раз знов побачити його зблизька. Чудне моє серце! i боюсь князя, i боюсь навiть стрiнутись з ним, i бажаю побачити його. Щось чудне дiється оце зо мною, — подумала Тодозя i, прибравшись гарненько та причепурившись, пiшла до палацу. Гризельда сидiла в просторнiй свiтлицi з своïми покоïвками з роботою коло килима. Уся ïï свiтлиця була схожа на робiтню, де за роботою сидiли двiрськi панни та баби. Коло стiни стояли здоровi п'яльцi з напнутою основою для килима. В кутку одна баба мотала на ветушцi мотовилник з бiлоï вовни. Другi панни розмотували клубки вовняних ниток i червоних, i зелених, i рожевих. Зо три панни сидiли коло п'ялець i затикали килим взорцями. Частка витканого килима яснiла проти вiкон чудернацькими квiтками та мудрими перськими кучерявими взорцями. В другому покоï крутилась снiвниця. Ветушка скрипiла, качки на ветушках манячiли, аж мигали в очах. Гризельда сидiла коло вiкна i розмотувала пасма пофарбованоï вовни. В свiтлицi було чути шум, якесь легеньке шарудiння, тихий гомiн од розмови, здержливоï, несмiлоï. Одна Гризельда гомонiла голосно на усю кiмнату. Тодозя й двi покликанi козачки увiйшли в свiтлицю й поздоровкались. В узенькi та високi готицькi вiкна з круглими маленькими шибочками, вправленими в олив'янi, нiби переплетенi рами, свiтило сонце. Жовто-гарячi промiння неначе висiли на повiтрi через усю кiмнату, обважнiлi од густого вовняного пороху. Тодозя зорила очима по робiтнi й насилу знайшла очима Гризельду на стiльцi коло вiкна. Вона поцiлувала ïï в руку. — От i добре, що ти, серце Тодозю, оце прийшла до мене на оденки! — сказала ласкаво Гризельда. — Чогось у нас робота йде дляво, як мокре горить: моï килимницi, здається, таки не дуже зручнi та здатнi до цього дiла. Ставай, Тодозю, та помагай ткати, а ви сiдайте за гребенi та допрядайте пiвмiтка, — сказала Гризельда до двох немолодих козачок, що стояли коло порога. — Хотiла б я, ясновельможна княгине, допомогти, але знаю добре, що й з мене буде тобi невелика помiч. Якби спiвати, або танцювати, або ïсти, то я б таки добре допомогла! Нема де правди дiти, а до роботи я не дуже то здатна та зугарна таки зроду, — жартувала Тодозя. — Жартуй, жартуй собi на здоров'я, а до роботи ставай: ось тобi клубки вовняних ниток усякого кольору. Добирай, як знаєш, — сказала Гризельда. Тодозя стала коло п'яльцiв i почала затикати основу. В проворноï досвiдноï козачки дiло пiшло гаразд. В горницях було тихо, тiльки було чути, як за стiною рипiла снiвниця, неначе скреготала сорока, та тихо гула ветушка в жвавих Ганниних руках. Декотрi покоïвки пряли, iншi мотали з починкiв пряжу на мотовилники. — Чом це в вас нi спiвають, нi балакають? Менi аж чудно, бо я з своєю тiткою говорю з ранку до вечора та й не наговоримось вдвох за ввесь день, — сказала смiливо Тодозя до Гризельди. — Хiба вже ти розважиш нас своïми веселими пiснями та розмовою, бо ти зроду весела на вдачу. I моя баба Ганна колись була весела, а тепер все або хникає, або лається. Це я покликала тебе i задля того, щоб ти i помогла нам, i трохи розвеселила мою сумну робiтню, — сказала Гризельда, котрiй i справдi припала до вподоби весела Тодозя. — Якi вже там з мене веселощi? Од моïх веселощiв молоко кисне в глечиках, — промовила Тодозя. — Моï веселощi такi смачнi, як кислицi. Он баба Ганна вже й скривилась од ïх, як середа на п'ятницю. Баба Ганна образилась i надула губи. Усi засмiялись. Саме в той час князь Єремiя вернувся з муштрiв i переходив через свiтлицi. Вiн зирнув через одчиненi дверi в кiмнату i його очi впали на Тодозю. Тодозя вглядiла князя й ледве не зомлiла. В неï забило дух, руки з нитками задрижали. Вона й злякалась, i чогось зрадiла. Гострий позир чорних Єремiïних очей пройняв ïï наскрiзь, неначе меч. Випнуте Єремiïне чоло залиснiло в сутiнку свiтлицi, освiчене одлиском сонця. Довгi чорнi вуси замиготiли. Єремiя спинився на ходi й нiби придивлявся на Тодозю. Вiн впiзнав ïï. Неначе якась сила потягла його до одчинених дверей. Тодозя стояла найближче до дверей i ввiчливо та звичайненько поклонилась князевi. — О! весела козачка в тебе, княгине, на роботi. Впiзнаю, впiзнаю. Бачив тебе в Сенчi. — Либонь буде тижнiв зо три, як ви, ясновельможний князю, бачили мене в Сенчi, як я з тiткою була там на хрестинах, — сказала Тодозя. — Еге! Либонь буде тижнiв зо три, — говорив князь, стоячи в дверях, а його хижi очi так i зорили на Тодозю, неначе вiн хотiв ïï проглинути або й вбити. Не радiсть, не осмiх виявлялись в його блискучих очах, а бiльш неначе злiсть i гнiв. Вiн злостував, що Тодозя знов стривожила його душу, навернувшись йому на очi. — В Тодозi руки звичнi до цiєï роботи; вона справиться за двох коло килима. Он, глянь, князю, скiльки вже вона наткала! — сказала Гризельда. — Чи наткала, чи, може, й назбавляла, цього я вже не вгадаю, — обiзвалась Тодозя. Ïï тривожнiсть одразу вгамувалась. Вона скоса зирнула на Єремiю i впiзнала в його очах ту хижiсть кохання, котра ïï недавнечко так страшно налякала в садку в Сенчi. I тi хижi зорянi та палкi очi чогось тепер припали ïй до вподоби. Тi очi тягли ïï, неначе безодня, i вона почувала, що в неï не стає сили перемогти своє серце. А Єремiя все стояв на порозi й нiби оглядав килим, але вiн дивився не на чудернацькi квiтки, що нiби розпукувались пiд Тодозиними руками, а на пишне Тодозине личко. В кiмнатi стало тихо. Усi мовчали. Тiльки веретена журчали та десь за стiною скреготала снiвниця. Князь оступивсь од дверей якось нехотя, але йому не хотiлось йти до своєï кiмнати. Якась сила неначе руками держала його на мiсцi. Вiн почав ходити по свiтлицi, никав од кутка до кутка, як вовк, зачинений в клiтцi, i все позирав через одчиненi дверi на Тодозин вид, на ïï тонкий стан в тiсному чорному горсетi, на одлиск червоного намиста на делiкатних щоках. Єремiю брала i любов, i злiсть. I принiс же дiдько оту красуню в мiй палац! Я вже був забувся про неï, а вона знов роздратувала мене своïми очима. Оце ж то тi стрiли купiдоновi, про котрi торочать латинськi поети! Бодай нечистий узяв отi купiдоновi стрiли! Оджеж доведеться знов вчинити заïзд на леваду й хату цiєï красунi! — подумав Єремiя i пiшов до своєï кiмнати. Але тi проклятi купiдоновi стрiли i тут не давали йому спокою i ще гiрше надокучали серед тишi й спокою просторного палацу. Єремiя тiєï ночi спав, як не спав. Другого дня Тодозя з сусiдами знов прийшла в палац на роботу. Єремiя ходив, як неприкаяний, i навiть забув про своє вiйсько. Вiн не втерпiв, знов зирнув через одчиненi дверi, щоб подивитись на Тодозю, i почав ходити по свiтлицi. Його брала досада й нетерплячка. Щоб вгамувати своє серце, Єремiя звелiв осiдлати коня, скочив на його й полетiв у степ оглядати своє добро, а потiм блукав по дiбровi без дiла, без думок в головi, блукав, як блукають хижi звiрi, шукаючи поживку. А пишнi очi все нiби визирали то з зеленого гiлля, то з зеленого листу, то лиснiли в блискучих росинках на квiтках i не давали йому спокою. Вiн виïхав на край крутоï гори, глянув на Засулля й знайшов очима Тодозину леваду в вербах. Бiла хатка манячiла мiж вербами, неначе бiла овечка паслася на зеленiй левадi. Доберусь я таки до твоєï левади, лукава красуне! Хоч би довелось вбити тебе, але я таки натiшусь ще раз тобою, натiшусь твоєю красою, — подумав Єремiя, повертаючи коня додому. Другого дня була недiля. Тодозя прийшла з церкви, пообiдала з тiткою, сiла край вiконця й задумалась. Вона згадала про палац, про княгиню Гризельду, про роботу в Гризельдинiй кiмнатi, i ïй заманулось побувати в палацi. Вона шкодувала, що тодi була недiля, що не треба було йти до княгинi на роботу. I несподiвано став перед нею князь Єремiя, неначе вона побачила його своïми очима на порозi Гризельдиноï робiтнi. Вона неначе вглядiла його чорнi кучерi, палкi очi i пригадала його гарячi уста на своïх устах. Неначе якась невiдома сила потягла ïï до палацу. Ïй заманулось побачити Єремiю, подивитись на його хоч ненароком через одчиненi дверi. Невже це я починаю любити того страшного князя, того Єремiю, що вбивав та нiвечив козакiв, проливав рiками украïнську кров? Невже це моє серце заразилось од його гарячих уст, од палкого кохання? — думала Тодозя, поглядаючи у вiконце на високi гори, де за лiсом манячiли башти княжого замка. Тодозя окинула очима свою невеличку хатину. Тiтка Мавра лягла одпочивати на полу i дрiмала. В хатинi було тихо. На старих образах святi неначе дивились на Тодозю усi разом з докором в очах, неначе знали про ïï грiшнi потайнi думи. А вид князiв не зникав з Тодозиних думок, неначе навратливий причепливий чоловiк, Тодозю брала нудьга, ïï тягло до палацу, неначе дiвчину на музики або на улицю. Сама думка про князiв палац неначе веселила ïï. Пiду хоч на прогуляння до сусiд, може забудусь про палац, може весела розмова прожене з моïх думок оту сатану. Або... пiду в дiброву по опеньки, назбираю опенькiв на вечерю, — подумала Тодозя. Вона застромила за пояс пiстолет, не так од хижого звiра в дiбровi, як од Єремiïних жовнiрiв. Мiж тiєю наволоччю було чимало усяких лиходiïв i злодiïв, i душогубiв, i розбишак. Тодозя, вхопивши в руки кошик, побiгла на гору в дiброву. Не довго блукала Тодозя по дiбровi й набрала опенькiв повний кошик вщерть. Вона верталась додому узькою, ледве протертою стежкою. Думи в неï все снувались про палац, про Гризельду. Вона йшла похнюпившись. Коли несподiвано проти неï залупотiли кiнськi копити. Тодозя пiдвела голову, зблiдла й охолола: на конi сидiв Єремiя в вишневому кунтушi, в жовтих чоботах. Кiнь летiв, як стрiла. Єремiя катав через дiброву, скiльки було в коневi сили, аж жовтi чоботи тiльки миготiли. Вглядiвши Тодозю, Єремiя раптом спинив коня. Кiнь вглядiв Тодозю, схарапудився, захрiп i став гопки. Тодозя одскочила набiк в лiщину. — Це ти, козачко, схарапудила мого коня? — крикнув Єремiя. — А ти оце збираєш опеньки в моєму лiсi, мене не питаючись? Га? Тепер давай менi одсипного з твого кошика. I Єремiя в одну мить скочив з сiдла й прив'язав коня до молоденького граба, а сам приступив до Тодозi. Тодозя од такоï несподiванки впустила кошик на землю. Опеньки розсипались по травi. Чи битиме, чи стрiлятиме, чи цiлуватиме оцей страшний князь? — майнула в Тодозi думка. — Чи ти пак не забулась про садок в Сенчi, про той проклятий ранок, про ту пекельну нiч, що ти менi не давала спати? — промовив Єремiя. — Хотiла б забути, та нiяк не можу забути, — несмiливо обiзвалась Тодозя. — Чого ти так зблiдла? Навiщо ти застромила за пояс оту рушничку? Чи ти мене боïшся, чи так мене ненавидиш? — спитав князь. — I боюся тебе, i... Тодозя запикнулась i не промовила далi й слова. — Оддай менi оту рушничку, або кинь ïï оттуди в кущi! Навiщо ти носиш при собi оту зброю? — На хижого звiра й на лихого чоловiка, — одказала Тодозя. Вона почувала, що трохи втихомирилась, що серце знов почало кидатись в грудях рiвнiше й тихiше. — Кинь оту зброю додолу! Вона молодицi не личить, — сказав князь вже сердито. Єремiя не зносив суперечностi, i в душi його вже закипiло. Тодозя примiтила, що нiздрi його гострого тонкого носа злегка iздригувались, а очi одразу заблискали. — Киньте, ясновельможний, свою шаблю в кущi, тодi й я кину свою рушничку, тодi, князю, ладна побалакати з вами. — Ти навiжена. Я й гадки не маю тебе рубати шаблею, — сказав Єремiя i, вихопивши шаблю з пiхви, швиргонув ïï в кущi. Тодозя вихопила рушничку з-за пояса й собi кинула ïï додолу. Єремiя приступив до Тодозi й взяв ïï за руку. — Чого ти жахаєшся? Невже я такий страшний? — сказав Єремiя. — Мабуть, князю, страшний, коли про вас пiшла така поголоска, коли так люде гомонять. — А ти не дуже йми вiри людям. Я страшний тiльки для ворогiв. — А може, князю, й для мене ви ворог, коли князь загубив мою честь i може знов має на думцi недобрий замiр, — тихо обiзвалась Тодозя. Князь мовчав i дивився на неï, неначе ïв ïï вид гострими очима. Тодозя почувала, що тi очi чарують ïï, неначе гадючi очi чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей. В дiбровi було тихо, тiльки десь в кущах безупинно свистiла омелга, неначе заiграшки перебирала мелодiï на гучнiй сопiлцi. Тодозя не зводила очей з смуглявого князя, неначе придивлялась до його й уважливо слiдкувала за кожним рухом лютого ворога, сподiваючись нападу щохвилини. — Чого ти мовчиш та тiльки поглядаєш з-пiд лоба на мене? — спитав Єремiя. — Доти стоятиму й мовчатиму, доки й ясновельможний стоятиме. Нам нема про що балакати: ми не рiвня, — тихо обiзвалась Тодозя. — Прощайте, князю! Час менi додому! Не встигла Тодозя промовити цi слова, i Єремiя кинувся на неï, як вовк на ягницю, вхопив за стан, пригорнув до себе i почав цiлувати в уста, в щоки, в очi. Тодозя не спротивилась i не справдовувалась, але нi одним рухом не одповiдала на гаряче кохання. — Чи ти мене не любиш, чи може зненавидiла мене ще в Сенчi? — спитав князь. — Ви князь, а я безоборонна, безприхильна удова. Князю! що вийде з нашого кохання? Ви, князi, про це й гадки не маєте. Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий i не будете ж мене сватати. Вам iграшки, а менi неслава, а менi безчестя. Князевi про це байдуже, а менi не байдуже, як люде почнуть мене судити та неславити. — Вийде тiльки те, що й вийшло; я тебе люблю i хочу натiшитись твоєю красою досхочу. Як тiльки ти будеш справдовуватись, будеш менi суперечити, я тебе порубаю отiєю шаблею, що я закинув в гущавину, чи тут, чи деiнде. Я знаю, що й ти вже мене любиш, хоч не признаєшся менi; може ти тiльки в мене правди вивiряєш. — I правди в князя не вивiряю, бо бачу, що ви мене любите. Але я почуваю й добре тому вiдома, що ясновельможний принiс менi в оцю дiброву одне нещастя, одну муку, бо за вами, князю, слiдком тiльки течуть кривавi рiчки та плине морем пожежа. Я князя люблю i лякаюсь, i сама не вгадаю чого. — Не лякайся мене! Будеш мене любити, будеш до мене ходити, я тебе обсиплю золотом та перлами. Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нiкому не дiсталась по вiки вiчнi, до вiку — до суду. Чуєш, Тодозю, чи тобi не позакладало вуха? Чуєш? Нi од кого, нi од чого нема й не буде менi впину на свiтi! — Ба не скрiзь вашоï ясновельможностi воля волить. Є й ясновельможному впин, i не князева сила й воля проти його стати. Ясновельможний мусить вволити чиюсь непереможну волю! — сказала Тодозя. — Який же це i од кого може бути для мене такий впин? — крикнув Єремiя, i його очi одразу запалились. Вiн вже спахнув гнiвом. — Смерть, — сказала тихо Тодозя i показала пальцем на покинутий пiстолет, що валявся долi на травi. — Твоя чи моя? — спитав Єремiя, прикусивши губи й насупивши брови так, що вони зiйшлись докупи. — Переднiше за все певно моя, а потiм може й ваша, князю, i навiть князiвська рука не встигне мене пошматувати i пошаткувати, бо коли вже на те пiшлося, я можу й сама собi заподiяти смерть в одну мить. Тодозя смiливо дивилась на князя, навиглядала i оком не змигнула. Єремiя вловив в тих очах козацьку завзятiсть, незгiршу за свою. — То ти, бачу, не бiла голубка? Ти натуриста й опришкувата, й уперта, як усей ваш козацький рiд, ще й куслива, як мухи в спасiвку. А я вважав на тебе, як на голубку. — Я не бiла голубка. Я, коли хоч, стану вовчицею, i тодi князевi буде трудно й небезпечно навiть справдовуватись та войдуватись зо мною. — Бачу, що ти козацького запеклого кодла, але я тебе кохаю, як нiкого не кохав нiколи переднiше, чи будеш ти голубкою, чи вовчицею. Я, сказати по правдi, голубок не люблю; я передвважаю голубкам гарних вовчиць. Такий вже я на вдачу зроду! — сказав Єремiя i пригорнув до своïх мiцних персiв Тодозю. Тодозя i сама незчулась, як обняла Єремiю i мiцно та щiльно пригорнулась до його. Недалечке од того мiсця, де вони стояли, валялась стара липа, зламана й повалена бурею, вже спорохнявiла й трухлява, поточена шашлями. Колода неначе пiрнула в папороть, вже подекуди пожовклу, неначе побризкану золотом. Єремiя повiв Тодозю до тiєï колоди. — Може, князю, маєте на думцi оце покласти мою голову до цiєï колоди та й стяти по плечi? — спитала Тодозя. — I думки такоï не мав! Сядемо та побалакаємо трохи, бо ти мене втомила своєю красою та суперечками. Я знов неначе стаю п'яний од твоïх брiв, од твоïх очей. Ти нiби напоïла мене якоюсь отрутою. Єремiя сiв на колоду i потяг до себе за руку Тодозю. Струхлявiла та спорохнявiла колода завалилась пiд ним. З осередка спахнула порохня, неначе дим. З-пiд колоди шмигонуло двi переляканi ящiрки i пошились в папороть, а за ними виплазувала гадюка й собi пошилась слiдком за ними помiж листом. Тодозя одскочила набiк од колоди i крикнула, як несамовита. — Не лякайся! я зачавлю закаблуком i гадюку, й ящiрок, i усяку гадину. Сiдай зо мною поруч оттут на товстому стовбурi на краєчку. Тут ми не завалимось. — Поганий знак, князю, оцi ящiрки та гадюки! Недобрий знак задля нашого грiшного кохання. Погана прикмета: вона вiщує лихо! Єремiя посадив коло себе Тодозю й обняв ïï за стан. — А бач, ти полохливiша за мене! — сказав Єремiя й осмiхнувся. — От я не злякавсь гадюк. З-пiд чорних кудлатих вусiв блиснули мiцнi бiлi рiвнi, неначе пiдрiзанi, зуби. Тодозя вперше побачила його осмiх, i той веселий радiсний знак кохання силомiць потяг ïï всю душу до смуглявого й завзятого Єремiï. Довго вони сидiли та милувались в дiбровi. Коня брала нетерплячка. Вiн пирхкав, бив копитами землю, неначе натякав князевi, що вiн занадто вже загаявся в дiбровi. А Єремiя все милувався Тодозею, неначе грався цяцькою, не випускав ïï з рук. — Час, князю, додому. Вже затого й вечiр буде. Моя тiтка лягла по обiдi одпочивати i певно вже давно прокинулась та шукає мене по всiх усюдах. — Гляди ж менi, козачко! Як тiльки я з'явлюся в палацi на дверях в кiмнатi, де ти майструєш коло килима, то це буде знак, що я прибуду ввечерi до тебе. Тодi випроваджуй свою тiтку з хати, як знаєш, бо як тiльки твоя тiтка стане менi на дорозi, на перешкодi, то моя шабля не жартуватиме з нею. Чуєш? Коли в тебе є тяма в головi, то ти це втямиш. Як свисну я коло двору, коло хати, то виходь до мене зараз i не гайся довго. Я i княжого, але й козацького роду i люблю кохатись, як козак i по-козацьки. Я князь i простак-козак. Такий вже я зроду на вдачу. — Чую, князю. Але лiпше було б, якби князь не топтав до мене стежки. Люде довiдаються, осудять мене. Треба менi ховатись з своïм коханням од людського ока, од людського осуду. — Прощай, красо! — промовив князь i, скочивши на коня, свиснув i зник в дiбровi миттю, неначе вихор у степу. Тодозя довго стояла, похиливши голову, i про опеньки забула. Думи снувались в ïï головi, наче хмари перед бурею на небi. Це не любов моя, це лихо моє! Це якийсь ворог, i ворог лютий, причепився до моє! душi, вп'явся п'явкою в моє серце i ссе моє безжурне життя, хмарами хмарить мою веселу душу. I пiснi й жарти вже не йдуть менi на душу. Усе бачу перед собою його одного, навiть увi снi уявляється менi його смуглявий вид, привиджуються його чорнi очi, неначе вiн одiбрав у мене памороки, одiбрав серце й душу; це причепилась до мене якась причепа, якесь нещастя, — думала Тодозя, похнюпивши голову. Довго вона стояла пiд дубом i забулась i за себе, i за тiтку. В дiбровi вже почало сутенiти. Тодозя кинула ненароком очима по дiбровi й тiльки тодi запримiтила свiй кошик на травi, примiтила розкиданi опеньки. Вона опам'яталась, позбирала опеньки в кошик i вернулась додому смутна та задумана. Другого дня вранцi вона побiгла на роботу до палацу, стала коло роботи i не зводила очей з одчинених дверей... Єремiя вернувся додому на обiд заклопотаний та змучений на муштрах, пройшов через свiтлицю й навiть не обернувся, не глянув у дверi на Тодозю. Вiн випадком натiшився ïï красою, i в його неспокiйнiй клопотливiй головi вже й зник ïï пишний вид. Цiлий тиждень ходила Тодозя на роботу, i тiльки раз-разом Єремiя зирнув скоса на неï через дверi. Аж у суботу якось на одну хвилину заглянув вiн у кiмнату i пильно подивився на Тодозю. Вона й сама не знала, як зрозумiти той нiби випадковий недбайливий позир, але вона сподiвалась, що князь незабаром прийде до неï. Тодозя вже постерегла вередливе князiвське серце, що тiшиться жiночою красою заiграшки, на льоту i нездатне покохати щиро, навiки. Вернувшись додому смерком, Тодозя заходилась готувати вечерю. Задзвонили на вечерню. Тiтка Мавра завертiла голову намiткою й пiшла до церкви. Надворi вже зовсiм смеркло. В печi палало полум'я й миготiло по бiлих стiнах. Каганець ледве блимав на коминi. Несподiвано надворi загавкали собаки i кинулись за двiр. Хтось чужий йде в двiр. Це не тiтка: на тiтку собаки б не кинулись, як скаженi, — подумала Тодозя, мовчки стоячи коло печi й прислухаючись. А собаки аж вили, неначе когось за поли хапали. Несподiвано рипнули сiнешнi дверi. Тодозя одчинила дверi в сiни. Дверi неначе побiгли самi й одчинились навстiж. Свiт од печi полився широкою хвилею в темнi сiни. Тодозя примiтила, що коло сiнешнього порога стоïть хтось смуглявий i блискає на неï очима. Довгобразий вид, тонкий гострий нiс, довгi чорнi вуси ледве мрiли, а гострi очi свiтились пiд яломком, неначе в вовка. Тодозя не одразу впiзнала Єремiю, хоч догадувалась, що то стояв вiн. Але в той час ïй чогось здалось, що то до неï прилетiв перелесник, увiйшла нечиста сила. Вона трохи не зомлiла. Чи князь, чи ... дух святий при хатi ... нечиста сила, — подумала Тодозя й перехрестилась, ïй чогось здавалось, що з тiєï мари посипляться iскри, пiде клубками дим по сiнях, з очей запашить полум'я. Князь раптом переступив порiг i неначе вскочив у хату. — Не хрестись, бо це я: мене не проженеш хрестом та своïми схизматицькими молитвами. Я углядiв тiтку Мавру на улицi, бачив, як вона пiшла до церкви, i зайшов до тебе. Доки тiтка достоïть до кiнця в заутренi, я натiшусь тобою. Оттут посидимо — поговоримо вдвох! — Оджеж ви, князю, непомiркована людина. Тiтка може вернутись iз церкви щохвилини. Що тодi буде? Як менi дивитись ïй в вiчi? Та вона ж лепетлива i сама ж таки рознесе по сусiдах недобру славу про мене. Пiде поголоска по Лубнах. Боюсь своєï слизькоязикоï тiтки! — А чорт ïï матерi! Нехай лепече язиком, коли довгий язик має. А менi що до того? — Князевi може й нiчого, але я поговору боюсь. Пiдуть недобрi слихи про мене по Лубнах. Я удова, i слава про мене мiж людьми добра. — Коли я сподобив тебе своєï ласки, то слава твоя стане ще лiпша. Од цього нiчого не втратиш, а багато дечого придбаєш, — сказав Єремiя. Вiн сiв кiнець стола, вхопив за руку Тодозю й посадив поруч з собою. Вона й незчулась, як його гарячi уста впилися в щоку. — Слухай, Тодозю! ти небагата. Хатина твоя вбога. Моïх скарбiв i не злiчити. В мене є багато палацiв, багато в мене по всiх усюдах здорових хат. Я дам тобi й тiтцi чималий дiм чи в Лубнах, чи в Прилуках, а ти ставай з тiткою на службу за килимниць у Гризельди. Будете майструвати, будете ткати для мого двору килими, а я вряди-годи буду заïжджати до тебе, коли моя душа забажає тебе. А коли не хочеш, дам тобi золота й срiбла, i збудуй оттут на левадi новий здоровий дiм. Тiльки люби мене i бiльш нiкого. Як тiльки я довiдаюсь про зраду, я тебе задушу, — сказав князь i при тих словах обхопив ïï за стан i справдi трохи не задушив. — Не хочу, князю, я вашого срiбла й золота. Мого кохання не купиш золотом, бо я його не продаю. Я вашу ясновельможнiсть щиро покохала, i з мене цього доволi. Я й сама не вiдома тому, як я вас покохала. — То й добре зробила, що покохала! — Та й любите якось чудно, не по-козацькому! Любите, коли спахне в вас нiби якесь полум'я в серцi, а потiм раптом холонете й не дивитесь на мене. В князя серце нiби присок. Сипне серце нiби приском та й згасне. Але що з того вийде? Що буде зо мною, бiдною? А як та блискавка розiб'є моє серце, розiб'є моє життя, знiвечить мене на смерть? Ясновельможному про це байдуже, а менi не однаково, що з того вийде, — сказала Тодозя й похилила голову. — Все це дурниця! Ти верзеш нiсенiтницю. Iнша мала б за честь, за велику славу мою любов, а ти показуєш якiсь вереди: що буде... що вийде з того... Переходь менi зараз в той дiм за палацом, де колись жив мiй економ, i ставай з тiткою до роботи коло килимiв. Чи чуєш? Ви будете на службi в княгинi. Так усi й знатимуть. — Ой не перейду я туди нiзащо в свiтi, та ще з тiткою. Тiтка, здається, не з такiвських, щоб в цьому менi сприяти. Про це нема чого й говорити. — Як нема чого говорити? — сказав Єремiя й вже спахнув. — Як нема чого балакати, коли така моя воля? Зараз менi перебирайся з цiєï халупи! — крикнув Єремiя й схопився з лави. — Не кричiть, князю, бо я князевi не панщанна людина, навiть не наймичка. Я — вольна козачка, — промовила стиха Тодозя. — Яка там вольна козачка! Схочу, зараз звелю зруйнувати оцю твою хатку, заберу твою леваду, твою оселю, заорю й засiю гречкою, i слiд ïï замету, як помелом. Перебирайся зараз! — Нi, не переберусь. I не говорiть менi, княже, про це! Хочете мене любити, любiть мене й ходiть до мене, бо я князя вже й сама не знаю, коли й як полюбила. А оповiстити себе вселюдно вашою полюбовницею я не хочу. Вбийте мене оттутечки на мiсцi, а я з своєï хати не пiду! — Не дратуй мене, навiжена, бо я й сам знавiснiв од кохання! В Тодозi очi запалились, аж стали злi. Вона пiдняла голос i смiливо дивилась князевi в вiчi. Єремiя стояв серед хати лютий, як сатана. Тонкi нiздрi трусились. Але несподiвано загавкали собаки i кинулись за двiр. Єремiя притих, насторочив вуха i став прислухатись. — Тiтка Мавра вертається з церкви, — промовив Єремiя. — Нi, це не тiтка. На тiтку собаки не гавкатимуть i не кидатимуться. Це йде хтось чужий. Тiкайте, князю! Бога ради, тiкайте! Змилосердьтесь надо мною, над моïм бiдним серцем! Тiкайте через задвiрковi дверi в сiнях на задвiрок, — говорила Тодозя, а в неï аж дух забивало. Вона в той час сподiвалась брата й догадувалась, що то брат вертається додому, та ще й не сам. А собаки аж скавучали та все наближались до хати, неначе вели когось за поли. Єремiя вихопив шаблю i вискочив у сiни. Тодозя посвiтила йому з порога. Вiн навпомацки дiйшов до задвiркових дверей, одчинив i вискочив у садок, а далi майнув через леваду. Незабаром сiнешнi дверi рипнули. В хату увiйшов Тодозин брат Супрун, а за ним ввiйшли два старцi. Супрун поздоровкавсь з сестрою, i старцi сказали добривечiр i посiдали на лавi. — А де ж це тiтка? — спитав Супрун в сестри. — Пiшла до церкви та досi певно в церквi, бо ще не вийшли з заутренi, — обiзвалась Тодозя й скоса поглядала на старцiв. Старцi з лиця були зовсiм не старi. Один був високий на зрiст, довгобразий, сухорлявий та проворний. В довге сухорляве лице був нiби заткнутий гострий, горбатий та тонкий нiс. Чорнi, як терен, блискучi очi миготiли, аж бiгали, неначе живе срiбло. Густi чорнi брови понависали над самiсiнькi очi, а з-пiд ïх гострi очi зорили по хатi безперестанку, заглядали на пiч, зорили попiд полом, неначе заглядали в найменшу заскалубину. Гострий позир його очей чогось нагадав Тодозi жорстокi, гострi Єремiïнi очi. Чорне волосся вилося кучерями i було нiби присипане снiгом. Тонкий та гострий нiс зiгнувся набiк. Через цей кривий нiс його продражнили Кривоносом. Звали його Максимом. Другий старець був Лисенко, котрого перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокi норови, за його катування католикiв, полякiв та жидiв в той час, як почалося на Украïнi повстання Хмельницького. Лисенко був вже лiтнiй, але здоровий та плечистий чоловiк. Замазанi чорнi кулаки лежали на колiнах, неначе двi довбнi. Товста зчорнiла шия була нiби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиï, як макiтра, поставлена на стовпчику. Обидва вони були з лиця нiби ще й не старi люде, але волосся в обох нiби припало сивиною. На обох телiпалось на плечах якесь старе дрантя, а старi торби були почепленi на мотузках через плечi. Тодозя оглянула швидким оком тих старцiв i тепер тiльки примiтила пiч, припiчок, примiтила горшки в печi. Тепер тiльки вона вглядiла, що окрiп клекотiв коло огню, аж у ключi вбивався, й вже давно збiгав. Патьоки вже текли по припiчку аж додолу. Тодозя кинулась вгамовувати окрiп i заходилась мiсити тiсто на галушки. — Готуй, сестро, вечерю в бiльшому горшку, бо маємо гостей в нашiй хатi, — сказав Супрун. — Нашi гостi на сей час старцi, а не козаки, але про це борони тебе, боже, кому й словечком заïкнутись. Тодi нас Яремка впiймає й постинає нам голови. Роздягайтесь, панове молодцi, та сiдайте на покутi за столом. Ви моï любi гостi, — сказав Супрун до старцiв. Кривонiс та Лисенко поздiймали латанi дранi свити, позгортували ïх i поклали пiд лавою вкупi з торбами. На обох були чистi новенькi жупани. Вони обтрусили чуприни та вуса, i з ïх посипалось борошно. За стiл сiли не старцi, а два здоровi козаки, котрi неначе одразу помолодшали на десять рокiв. — От теперечки ми й помолодшали, й покращали, — весело сказав Кривонiс, розгладжуючи кучеряву чуприну, що стримiла серед пiдголеноï голови, неначе пучок чорнобривцiв. — Може й покращали. Ще як углядить Яремчина Гризельда, то, борони боже, й закохається, — обiзвався Лисенко, витрiпуючи свою чуприну, котра була схожа на якесь пелехате кубло або гнiздо серед голови, неначе лелека, помилившись, помостив гнiздо, замiсть клунi, на самiсiнькiй Лисенковiй головi. — Невелике щастя, хоч би й закохалась. Там така гарна, неначе на ïï мордi хто три днi смажив вишкварки, та й забув вишарувати морду пiском, — сказав Кривонiс. — Не дуже лишень давай волю язиковi, бо як почує Яремка, то й за це посмажить нас на вишкварки, — обiзвався Лисенко. — А на головi неначе куделя, хоч бери веретено та й пряди княгиню на починки, — жартував далi Кривонiс. — I де Яремка видрав таку куделю собi на втiху? — Смажив вже вiн козакiв на вишкварки i, певно, має на думцi посмажити усю Украïну на сковородi, — обiзвався Супрун. — А бодай вiн не дiждав! нi вiн, нi його дiти! — тихо промовив Кривонiс. Тодозя, замiсивши тiсто, вийшла в сiни i пiшла в хижку за дрiбною потрiбкою для вечерi. Дверi з сiней в хату зостались непричиненi. Гостi заговорили тихiше: очевидячки, вони таïлись од Тодозi. — Ну та й змостив же собi гнiздо Яремка отам на горi! i палац, i твердиня — все укупi! Трудно буде козакам викишкати отого шулiку з гнiзда, — загомонiв стиха Вовгура-Лисенко. — Як заходимось добре, то й викишкаємо; рознесемо оту Яремчину халабуду по цеглинi i слiд заоремо та й засiємо кропивою та колючками, як вiн рознiс оселю Конецпольського й заорав плугами, — промовив ще тихiше Кривонiс. — Щоб i пам'ять його щезла на вiки вiчнi на Украïнi, щоб i нащадки його не знайшли й слiду Яремчиного житла, — сказав Супрун. — А вже я колись таки та запопаду отого бузувiра, Яремку, в своï лапи! Одгикнеться йому тодi уся козацька кров, що вiн пив пiд Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей. Колись таки пришпилю його списом до стiни, як гадину. Вмру, а таки помщуся над ним! Згублю з свiта отого катюгу перевертня, одступника, — гомонiв Кривонiс. Тодозя стояла в сiнях, одхиливши дверi в хижку, i все чисто чула, що говорили братовi гостi. В неï рука неначе заклякла на клямцi. Вона й забулась, чого йшла в хижку, чого ïй треба було взяти в хижцi. Ой, це не простi гостi зайшли до Супруна на ночiвку. Щось є в ïх на думцi, щось страшне, небезпечне для князя. Не з добрими для князя думками вони завiтали в Лубни. — Його варто б настромити на залiзну палю на самiсiнькому вершечку башти премудрого палацу. Звiдтiля буде далеко видно: аж до Лукомля й Старицi, — обiзвався Вовгура. — Отам гайвороння обгризло б та обцокотало б його до кiсток живцем, — сказав Кривонiс, — але й цих мук задля його ще мало. Не викупить вiн ними пролитоï украïнськоï кровi. Це вони хотять згубити з свiта князя, — мигнула в Тодозi думка, — це вони мабуть задля того й приблукали до Лубен. I Тодозi чогось стало жалко Єремiï. В неï одразу здавило коло серця i в душi похололо. Вона вже нiби бачила очима, як Єремiю витягують на башту i настромлюють на залiзну палю, як кругом його грають гайворони та орли i клюють його живе тiло, а кров дзюрчить i ллється патьоками по баштi, по стiнах. Тодозя ледве встояла на ногах. В неï обважнiло усе тiло, заморочилась голова, i вона почувала в той час, що любить Єремiю дуже, бiльше нiж свою душу, нiж брата, що його смерть вразить ïï душу, вразить смертельними муками. Довго стояла Тодозя й прислухалась, про що гомонiли в хатi козаки. Але незабаром вони почали реготатись та жартувати, згадували знайомих в Переяславi, заговорили про якогось гладкого смiшного пана. Тодозя втихомирилась, набрала солi в горщечок, вхопила четвертину сала й вернулась у хату. Вона поралась, рвала корж i кидала галушки в юшку, неначе володала чужими, а не своïми руками, а в неï з думки не виходив князь Ярема, котрого гостi трохи не застали в хатi. Незабаром прийшла з церкви тiтка Мавра. Вона поздоровкалась з гiстьми, оглянула ïх швидким оком i, не розпитуючи, хто були гостi й чого вони зайшли до Лубен, пiшла в кiмнату, роздяглася i не виходила до свiтлицi; вона догадувалась, якi то прийшли гостi, бо вже не раз бачила таких гостей на своєму вiку в Лубнах перед повстанням Остряницi та Гунi. Тодозя поставила на стiл вечерю i сама сiла на ослонi край стола. Вийшла й тiтка до вечерi. Голоднi козаки, випивши по здоровiй чарцi горiлки, накинулись на вечерю, наче вовки-сiроманцi, уплiтали страву на усi застави, аж за вухами лящало, й схламали в одну мить здоровецьку миску галушок. Усi ïли мовчки, тiлько й чути було в хатi сьорбання та гучне плямкання голодних гостей, котрi може вже тиждень не ïли гарячоï страви. Гостi, повечерявши всмак, не довго сидiли: подякували Супруновi та козачкам за хлiб за сiль, забрали своï дранi свити i пiшли вкупi з Супруном в клуню спати. Тiтка Мавра швидко захропла в кiмнатi. А Тодозя, помивши ложки, сiла на лавi край вiконця й довго сидiла, похиливши голову. Лампадка ледве блимала в кутку перед образами, кидаючи зеленкуватий одлиск на вишиванi рушники за образами, на задумане Тодозине чоло. Щось буде, щось трапиться в Лубнах дуже страшне: не дурно ж Супрун навiв якихсь заздрiнних гостей iз страшними гострими очима, такими самими, як i в Єремiï. Це не спроста! Не дурно ж Супрун так довго десь волочивсь, десь блукав в Киïвщинi, в Каневi, в Черкасах. Тим часом Супрун, Кривонiс та Вовгура, пiрнувши в сiно на засторонку в клунi, довго не спали i все балакали та раду радили. Супрун ходив на розвiдини в Черкаси, в Чигирин вкупi з Кривоносом та Вовгурою. Вони вже знали, що з весни почнеться козацьке повстання на Украïнi, знали, що запорожцi пiднiмуться на Польщу, i, вернувшись додому на Заднiпрянщину, постановили пiдмовляти потаєнцi козакiв, селян та мiщан, скупити пiдмовлених повстанцiв в загони i потiм, як тiльки розгориться вiйна з польськими панами, приставати до козацького вiйська та виганяти польських та спольщених своïх панiв i плюндрувати ïх маєтностi та оселi. В Єремiï було вже шiсть тисяч вiйська в Лубнах, але мiж ними половина була з православних шляхтичiв та козакiв. Вовгура та Супрун задумали переманити ïх до своïх загонiв. Кривонiс та Супрун привели з собою десяткiв зо два козакiв, котрi поперебирались за старцiв, i розiслали вже ïх по Лубенщинi та Чернiгiвщинi. IX Незабаром пiсля того, одного дня князь Єремiя прикатав на конi в казарми. Вiйськовi саме посiдали за обiд за довгi столи пiд казармами й уплiтали цiлого печеного вола, порiзаного на здоровi шматки, розкиданi по незастелених столах. Єремiя окинув оком столи i вглядiв мiж вiйськовими якогось старця в дранiй свитинi, з сивою чуприною та довгелецькими сизими вусами. — А це хто такий обiдає з вами? — крикнув Єремiя з коня. Старець вхопив дерев'янку, пiдставив пiд зведену назад ногу, вхопив в другу руку милицю i пiдставив ïï пiд пахву, потiм пiдвiвся через силу на ноги i, низько уклонившись Єремiï, промовив: — Я старець божий, ясновельможний князю! прошу милостинi, Христа ради. Подай, ясновельможний, милостинку, з своєï ясновельможноï ласки, ради спасения своєï душi, за упокой твоïх ясновельможних родителiв... — Тобi, старче божий, тут не мiсце. Чого ти влiз сюди мiж моïх вiйськових? Навiщо ви посадили його за стiл? — крикнув Єремiя до вiйськових. Вiйськовi мовчали. Князь окинув оком старця, i його вразили блискучi страшнi чорнi очi та незвичайно довгий тонкий та кривий нiс з горбиком, з таким гострим кiнцем, неначе в яструба. Старець придивлявся до князя й неначе ïв його очима. В очах виявлялась така страшна ненависнiсть та злiсть, що в Єремiï ледве стало духу видержати той лютий погляд. — Де то ти, волоцюго, скалiчив ногу? Чи не над Старицею часом? Га? — спитав князь. — Либонь над Старицею, а може i деiнде, невтямки менi, ясновельможний! — сказав старець i низько поклонився. — Може то моя шабля тебе черкнула по нозi? — Може й так, ясновельможний, спасибi тобi й боговi, — обiзвався Кривонiс та все кланявся. — Ото не лiзь в козаки! Не вставай на панiв! От i дiстав цяцьку. Тепер не пiдеш бiльше на польських панiв i десятому заказуватимеш, — сказав князь. — Не пiду, спасибi тобi, i десятому заказуватиму i молитимусь за ясновельможних польських панiв i за вашу ясновельможнiсть, князю, що мене, дурня, навчили та напутили. Подайте, ясновельможний князю, що ваша ласка, бiдному калiцi за спасения своєï душi, за рай пресвiтлий... — тяг далi Кривонiс старечим дрижачим голосом, ще й пришамкував, зовсiм буцiм старий дiд. — Гляди ж менi, шельмо, щоб бiльше й твоя нога не була тут, в казармах, а то я тебе зацькую собаками. Геть з двору! Випустiть на його вловчих собак, старих хортiв! — крикнув Єремiя. Кривонiс натяг на чуприну яломок без верха, пiдбитий вiтром, в котрому була дiрка на дiрцi, i пошкандибав так швиденько з двору, що тiльки скорчена нога на милицi, закутана в ганчiрки, мелькала ззаду. Єремiя виïхав з двору i на окопi знов углядiв здоровецького старця. Старець сидiв на окопi, неначе стримiла копиця сiна. Вглядiвши князя на конi, старець пiдмостив пiд скарлючену ногу дерев'янку, пiдвiвся, скинув щось схоже на шапку i вклонився до землi Єремiï. Один порожнiй рукав дранки телiпався на повiтрi. Сива кудлата чуприна стримiла на пiдголенiй головi, неначе кущ верболозу. То був Вовгура. Вiн сховав лiву руку пiд сорочку i зумисне метляв порожнiм драним рукавом. Князь, здивований страшною здоровецькою постаттю старця, на одну мить спинив коня. Ну та й здоровило яке! Ото якби собi нагарбати таких велетнiв у вiйсько! — подумав Єремiя. — Де ти, лайдак, загубив руку? — гукнув князь. — Над рiчкою Старицею, ясновельможний пане! Подайте милостинку убогому калiцi за спасения своєï душi, за вiчний спокiй своïх родителiв... Але князь вже не слухав старця й покатав конем в мiсто. Проïжджаючи коло церкви, вiн знов углядiв двох старцiв-калiк. Вони сидiли на сходах коло брами i грiлись на сонцi. Коло ворiт католицького монастиря князь знов надибав старця з покалiченою ногою. — Ще й досi не передохла та калiч, що я покалiчив пiд Лукомлем та над Старицею, — говорив Єремiя до Гризельди, вернувшись в палац на обiд. — Сьогоднi бачив аж п'ятьох старцiв-калiк з козакiв. Один, бестiя, такий здоровецький, як вiл, а ногу волочить, неначе прибитий собака, ще й один порожнiй рукав метляється на вiтрi. Нехай ходять по селах та наганяють страху та жаху на людей, щоб не забувались про панську кару. — Та й я бачила двох страшних старцiв, як ïздила до костьолу. Шкутильгали на милицях через греблю. В той час в свiтлицю вступили князiвськi старости в маєтностях. — А що ви менi скажете? — спитав Єремiя. — Те скажемо, ясновельможний князю, що мiж хлопами щось коïться, та не вiдаємо, що таке. Хлопи вже не так послухають, а тi люде в осадах, що вже ïм минули строки вiльготи, чомусь не хотять давати податiв, несправно дають очкове, одсипне, подомне. — О лихо ïх матерi, коли так! То забрати од ïх силою десяту частку товару, овець, бджiл та усякоï пашнi. Берiть силою! Грабуйте бестiй! — Добре, ясновельможний князю. А ще вчора зiгнали ми людей на шарварок, пiдгачували греблю на Сулi. Багато людей не поприходило, а з тих, що поприходили, п'ятеро збунтувалось. Покидали роботу, почали нас клясти в батька — в матiр, побили пригоничiв i дали драла в лiс. — А то що за нахаби! Хапайте ïх та закидайте в тюрми, забивайте в кайдани, а потiм лупiть батогами, скiльки мога! Я виб'ю з ïх дурних голiв той вiльний дух. — Пригоничi таки впiймали двох здорових, вже дiйшлих парубкiв i одного господаря й скрутили ïм руки цурками, — сказав управитель. — Постинати ïм голови зараз, на страх усiм хлопам! Кличте ката й ведiть ïх на майдан до схизматицькоï церкви. Я сам туди зараз прибуду. Зганяйте хлопiв на майдан! Пошлiть кликунiв! — кричав князь. Через годину князь прибiг на конi. Пригiнчi привели трьох селян з скрученими назад руками. Вiйськовi шляхтичi прикотили до цвинтаря перед саму церковну браму колодку. Управителi зганяли народ, послали кликунiв по улицях, самi ïздили, викликали, але нi одна жива душа не вийшла на майдан. Тiльки з церкви вийшов священик i благав князя, щоб дав дозвiл висповiдати та запричастити людей, засуджених на смерть. Князь прогнав священика. — Не мiшайся, попе, не в своï лика! Ти i втямку не маєш про моï справи! Iди собi до церкви та там i харамаркай молитви, хоч розпережись. Тут тобi не мiсце! — крикнув князь до священика. Прийшов i кат з сокирою, найнятий татарин, котрого Вишневецький держав при своєму дворi на харчах. Трьом чоловiкам зв'язали руки й ноги, поклали головами на колодку, i кат в одну мить постинав ïм голови. Жовнiри позастромлювали голови на палi й повкопували палi на трьох царинах над трьома битими лубенськими шляхами на страх хлопам. Єремiя звелiв кинути три трупи на майданi, ïх незабаром опали собаки та вкрили ворони i обцокотали до кiсток ще до вечора. Багато слiз пролилося в Лубнах на тих чудернацьких диких похоронах. Минув який час, а панщаннi люде все помаленьку тiкали i десь зникали, неначе ïх земля поглинала. Самi Єремiïнi вiйськовi, мiж котрими цiла половина були козаки й православнi, почали збиратись вночi докупи i про щось шепотiли помiж собою. Кривонiс та Лисенко-Вовгура з своïми десятьма товаришами, що попереодягались за старцiв та калiк, оселились в той час у здоровiй дiбровi над самою Сулою, в горах, в страшному бескеттi. Там понад берегами стримiли покрученi ламанi гори з глибокими крутими ярами та западинами. Яри були такi узькi та глибокi, неначе печери. Густi лiси вкривали гори й яри, неначе густе руно, в котрому навiть було трудно пролiзти людинi, а конем не можна було пропхатись нiзащо в свiтi. Тiльки звiрi вили в тих пущах та нетрах, та хлюпались бобри та видри в тихiй рiчанiй водi понад берегами. В тi пущi не заходила нiколи нi одна жива душа. Лисенко-Вовгура й Кривонiс викопали собi там печери в глибокому яру, а ïх товаришi повикопували собi печери в iнших узеньких та довгих ярах поблизу од ïх. Усi вони поодягались в старi засмальцьованi чернечi каптани та чорнi послушницькi шапочки. Усi вони удавали з себе ченцiв, що повиходили з монастиря у лiс спасатись в скитах в самотинi. Була недiля. Сонце пiдбилось височенько вгору. Кривонiс та Лисенко порались коло печер. Лисенко принiс вiдро води з копанки. Кривонiс затопив на припiчку, викопаному в куточку печери. Над цiєю пiччю був вставлений бовдур, виплетений з лози i обмазаний глиною. Дим йшов у вивiд i заплутувався сивими клубками в густiй лiщинi та бруслинi. В печерi по один бiк пiд стiною лежала купа сухого жовтого листу; то була Кривоносова постiль. В головах замiсть подушки лежало зв'язане дрантя, драна свита та шапка. На глинянiй стiнi лиснiв невеличкий образок. На припiчку стояв горщик та миска. Кривонiс розпалив дрова, накидав в огонь картоплi, а в миску наклав чорних житнiх сухарiв i намочив ïх у водi. — От спечеться картопля, то й обiд наш буде готовий, — сказав Кривонiс до Лисенка, — вже й нашi товаришi заворушились i певно готують обiд: он я бачу димок над ярком, неначе який добрий козарлюга смокче люльку пiд кущем, а ондечки й другий димок в'ється над Сулою. — Треба б мерщiй попоïсти, бо опiвднi певно зберуться нашi на раду, — обiзвався сливе нишком Лисенко, неначе боявся, щоб його розмови й кущi не почули. — А я вже тутечки пiдмовив на повстання чимало людей: можу налiчити сотнягу або й бiльше, — сказав Кривонiс. — Та й я вже намовив мабуть бiльше сотнi й звелiв, щоб кожний пiдмовляв до своєï купи п'ять чоловiка, — сказав Вовгура. — А я таки встиг похазяйнувати i в Яремчиних куренях! чимало навернув до своєï справи його жовнiрiв. Нехай тепер начувається Яремка лиха од своïх таки жовнiрикiв, — сказав Кривонiс. — А це я недавно блукав попiд Прилуками: i там вже нашi прихильники поховались по дiбровах та живуть в печерах; тобто, бач, спасаються в скитах. Опiвднi над Сулою почали вилазити з кущiв люде. То там, то там з гори в яр спускавсь i вилазив з кущiв парубок або чоловiк i наближавсь до печери; а в лузi над Сулою знов виринали з густих лiз чоловiки й прямували до печери. Люде неначе висипались з гущавини, як з драного лантуха зерно, неначе виростали з землi. Поприходили й iншi Кривоносовi товаришi з близьких балок у чернечих каптанах. Незабаром в узькому ярку стовпилося сотень зо двi здоровецьких чоловiкiв та дiдiв. Були мiж ними й велетнi та силачi, високi, плечистi, здоровi. Усi вони скупились коло печери. Декотрi витягали з-за пазухи хлiб, декотрi виймали з кишенi пляшки з горiлкою, шматки сала й оддавали на харч Кривоносовi та Вовгурi. Люде гомонiли тихо, пошепки, неначе вони були не в дiбровi, а стояли десь у церквi або зiбрались на похорон i стовпились у хатi, де лежав на лавi мрець. — От нас вже зiбралось чимало. Час вже розпочинати Чорну Раду, — загомонiв тихо Кривонiс. Усi люде стовпились, стали в кружок i поскидали шапки. Кривонiс став серед кружка. Усi замовкли. Тiльки було чути, як десь в кущах цвiрiнькала пташка, та десь далеко в лузi над Сулою скреготали сороки або кахкали на низинi дикi качки. Вже була пiзня осiнь. Лист в дiбровi пожовк i сипався додолу. Липи й кленки ще були вкритi жовтим золотистим листом. В дiбровi пахло пожовклим листом, неначе молодим розлитим вином. Сонце сипало золотом i на гори, неначе вшитi густими, жовтими лiсами, нiби хати новими куликами. Усi гори й яри неначе пашiли золотистим огнем, одбивали блиском жовтого листу та золотого промiння ясного сонця. — Вже час розпочинати, — тихо загомонiли люде. — Хто опiзнився на Раду, тим ми перекажемо, що постановили на Радi. — Люде добрi! може ви не усi тому вiдомi, задля чого я скликав вас на Чорну Раду, то я мушу вам тепер усiм вдруге оповiстити. Настане весна, i Украïна пiднiметься на Польщу. Встане Запорозька Сiч, встануть козаки. Од самого повстання Павлюка, Гунi та Остряницi та й до сього часу козакам не вiльно вибирати й настановляти собi гетьманiв. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковникiв, а цi вельможнi старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять ïм груби, поганяють ïм конi, доглядають ïх хортiв. Та й цих скарбових реєстрових козакiв держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Украïна. Польща заборонила ширити козацтво на Украïнi. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двiчi вривались татари на безоборонну Украïну, бiльше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим i продали на ярмарках в Цареград та в Єгипет. Хiба ви не чули, не бачили, як поганий Конецпольський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам? — Де вже пак не чули! Чули, чули! — тихо загув народ. — Козацтво гине. Украïна гине. Усi нашi украïнськi значнi пани поставали перевертнями i нашими ворогами, як от i цей ваш князь Ярема Вишневецький. Невже ви хочете, щоб вас усiх посаджали на залiзнi палi та пообтикали шляхи усякi Потоцькi, Лащi, Конецпольськi та Калиновськi? Доки ми терпiтимемо! — Не можна довше стерпiти! Не можна! Пани рiжуть нас, як худобу на м'ясо, як овечок! — загула громада. — Не стерпимо далi! Час вставати та помститись! Час оборонятись! — Вже настав той час! Весною встане Запорожжя, але козакiв тепер мало. Самi вони нiчого не вдiють. Пiднiмайте усей народ, усей гурт. Народ повинен стати до помочi козакам. Треба збирати загони. Загони з селян стануть до помочi запорожцям. Загонами повинна вкритись уся Украïна й Полiсся. — Намовляйте до повстанню старого й малого! Збивайтеся в купи, в гурти, в загони i шукайте собi ватажкiв. Вставайте i рятуйте рiдний край! Кривонiс несамохiть пiдняв голос i неначе зашипiв. Помста душила його в грудях, неначе гадина вилась коло серця. Чорнi здоровi очi заблищали, неначе сипнули огнем. Вiн став страшний. — Чи добре втямили моï слова? — сказав Кривонiс i виступив з круга. Ще громада стояла непорушне, неначе приголомшена громом, як несподiвано з чорноï печери вийшов старий кобзар запорожець, сивий, аж бiлий, з здоровою чуприною на головi, з довгими сивими усами. Ще в битвах з поляками за часiв Павлюка вiн запалював завзяття, загравав до оборони рiдного краю своïми струнами, своïми думами. I од того часу, як були побитi козаки, й народ знов опинився в неволi в панiв, його кобза не вгамувалась; переносила невольницькi думи од мiста до мiста, з ярмарку на ярмарок, розбуркувала приголомшений народ, будила неначе од сну i козацтво, й громади. Максим Шкандиба причвалав слiдком за Кривоносом i в пущi та нетри князевоï дiброви. Старий поставний та дужий кобзар виринув з-пiд землi, неначе привиддя, пiшов тихою ходою на пригорок i сiв на старому пеньку. Його сухорлявi пальцi вдарили по струнах. Зарокотали струни, неначе степовi орли стиха забуркотали. Дужий голос, зумисне здержаний, неначе загув нишком невольницьку думу. Громада поздiймала шапки, неначе ставала на молитву, i нiби замерла на мiсцi. Тихий придавлений голос полився, неначе десь поблизу тихий потiк шумiв по камiннi. Шкандиба спiвав, як поневiрялись козаки на морi, на турецькiй каторзi, як залiзнi ланцюги перетинали козацьке тiло до кiсток, як гнучка таволга впивалась п'явками в плечi, як дзюрчала козацька кров по бiлому тiлу, по козацькому... як козаки плакали й побивались в неволi, згадуючи рiдний край, мир хрещений. А кати знущались, ще й пащекували. Громада стояла й не ворухнулась, неначе десь в церквi. Струни рокотали, неначе плакали. I тi сльози сипались перлами на пригнобленi душi, крапали неначе на самiсiньке серце. Сум обняв дiброву. Пожовкле листя неначе ще бiльше пожовкло й з горя обсипалось i нечуйно сiдало на землю, на голови громади, на старого Шкандибу. Дiброва нiби плакала, плакав дехто з громадян. Плакав голос в Максима. Тiльки синє кришталеве небо весело лиснiло, та смiялось сонце на веселому небi, неначе воно одно споконвiку не зазнало жодного горя та мук. Максим догравав думу i наприкiнцi заспiвав, як в недавнi тодiшнi часи гетьман Петро Сагайдачний визволив невольникiв з кримськоï неволi, як втiкав морем од татар. I вернулись невольники на волю, вернулись в край хрещений, в край веселий. Несамохiть руки дужче вдарили по струнах. Несамохiть голос пiднявся вгору, крикнув радiсно: Слава козацька не вмре, не поляже! I той веселий дужий голос сам неначе вирвавсь з неволi, крикнув на радощах. Дужий вольний гук неначе розбуркав мертву дiброву. Дiброва крикнула, луна по балцi обiзвалась тричi десь за Сулою в горах. Стрепенувсь старий кобзар. Стрепенулась уся громада, як один чоловiк, неначе стрепенувсь вранцi свiтом степовий орел i махнув дужими крилами. Одне серце стало i в дiда Максима, i в громади. — Не поляже наша слава! Не поляже! — загула громада. — Нiколи не поляже, доки свiта-сонця! Добудемо волi й долi! Рятуймо рiдний край! — загомонiв старий Максим. Посiдавши в кущах, люде подоставали харч з торбiв, декотрi повитягували з-за пазух шматки хлiба i, пополуднавши, розсипались на усi боки, розлiзлись по кущах, неначе комашня, розiйшлися тихо, неначе ïх поглинула гущавина дiброви. — Бувай здорова, сумна дiброво! — сказав старий запорожець. — Прощай, дiброво, i ти, рiдний краю! — сказав Кривонiс. I вони обидва зникли в гущавинi. В дiбровi зостались самi печери... До Єремiï почали долiтати якiсь неяснi, але страшнi слухи. В половинi февраля 1648 року до його дiйшла чутка, що якийсь козак Хмельницький, зiбравши купу запорозьких гультяïв, розбив в степах козацький скарбовий корсунський полк, що стерiг границю од татарського нападу, а потiм став закликати до своєï купи народ i забирати його до свого вiйська. Єремiя стривожився. Звiстка була небезпечна. Це було тодi, як Богдан Хмельницький втiк з сином Тимошем на Запорожжя й вже намовив Сiч встати на Польщу. Запорожцi послухали його, виступили з Сiчi i наткнулись на реєстровий корсунський козацький полк. Цей королiвський скарбовий полк перший пристав до Хмельницького. Звiстка так стривожила Єремiю, що вiн другого таки дня послав свого шляхтича Машкевича в Богуслав до польського гетьмана Потоцького розвiдати про ту справу. Потоцький певно й сам добре нiчого не знав i одписав Єремiï, що то був незначний випадок в степах, де побились з жовнiрами запорозькi гудьтяï та усякi заволоки та пройдисвiти. Перед Великоднем Єремiя з Гризельдою та з сином Михайлом переïхав у Лубни, щоб там святкувати Великдень. Це вже було в мiсяцi квiтнi. Коли це до Лубен знов дiйшла чутка, що десь за Днiпром Хмельницький, забравши до спiлки татарську орду i набравши силу узброєних гультяïв та втiкачiв хлопiв, збирається напасти на польське вiйсько. Єремiя знов послав Машкевича до Днiпра на розвiдки про тi слухи. Незабаром Машкевич вернувся в Лубни i подав звiстку, що Хмельницький став вспiл з кримською ордою, переманив до себе реєстровi козацькi полки, розбив польське вiйсько при Жовтих Водах за Чигирином i вбив приводця того вiйська молодого Степана Потоцького, сина гетьмана Миколая Потоцького. Звiстка була страшна. Єремiя постерiг, що козацтво не вбите на смерть, що воно знов оживає й набирається сили. Вiн стояв в своïй кiмнатi кiнець стола, дивився у вiкно й не бачив нi вiкна, нi синього весняного неба, нi садка, нi зеленого свiжого листу на деревах. У вухах задзвенiло, зашумiло, аж памороки забило. Єремiя постерегав своïм великим розумом, що настає якась страшна година. Неначе косою пiдтяло Єремiï ноги, i вiн несамохiть впав на широке й високе крiсло, неначе йому куля влучила в самiсiньке серце, вхопився долонею за високе чоло, закинув голову i застогнав. Єремiя добре тямив, як козаки й хлопи страшенно ненавидять польських панiв та єзуïтiв. Вiн у думцi змiрив силу козацькоï ненависностi до панiв мiрою своєï ненависностi до козакiв та хлопiв. I ця страшна мiра злякала його й в одну мить запаморочила йому памороки. Вiн сидiв блiдий, аж жовтий, закинувши голову на крiсло, i неначе почував, нiби хтось встромив йому ножа в самiсiньке серце й помаленьку повертає його, заганяє все глибше та глибше в груди, рiже груди наскрiзь. Гризельда заглянула в кiмнату, де сидiв Єремiя, i остовпiла, а потiм опам'яталась i страшно крикнула: ïй здалось, що Єремiя помирає. — Що з тобою вчинилось? Ти став страшний, як смерть. Якi звiстки привiз Машкевич? Щось скоïлось страшне! — сказала Гризельда й доторкнулась рукою до Єремiïного плеча. — Недобрi звiстки, недобрi! Якийсь Хмельницький пiдняв козакiв, став вспiл з ордою, набрав хлопiв i розбив польське вiйсько при Жовтих Водах, ще й убив молодого Потоцького, — обiзвався буцiм крiзь сон Єремiя. — Єзус-Марiя! — крикнула Гризельда. — А ми ж тут живемо на одшибi од Польщi, в цих диких степах! Борони боже, як пiднiмуться хлопи та мiщани та ще й несподiвано наскочать з степу козаки. — Треба тобi з сином виïжджати звiдсiль зараз, таки зараз. Тут i справдi небезпечно тобi зоставатись. Я з вiйськом виступлю за Днiпро до помочi польному гетьмановi Миколаєвi Потоцькому, — сказав Єремiя й схопився з мiсця. — Покажу ж я себе отим Хмельницьким, що заводять колотнечу! Нехай начуваються тепер! Одгикнеться ïм i Павлюк, i Кумейки, i Тарас Трясило, i Лукомль, i Стариця. Море кровi проллю, а таки на своєму поставлю. Затоплю Украïну кров'ю, зруйную, запалю пожежею, а таки до свого дiйду. Король старий та недужий, ще й на бiду прихильний до козакiв. Я вiзьму в руки стерно й прапор i задавлю оту гадину, i вийду з битви побiдником, ще й з славою й честю! — кричав Єремiя, никаючи та крутячись по свiтлицi, як перше вражiння переляку вже минуло i свiдомiсть та природжена завзятiсть вернулись в його закатовану душу. — А тим часом ти вкладайся в дорогу i забирай своïх вiрних двiрських, поки ще хлопи спокiйнi. Тiкай на Чернiгiв, в Мiнщину, в нашу маєтнiсть Брагин. Туди на Полiсся не зайдуть жаднi козаки. А там пересидиш, перебудеш лиху годину i виïжджай на Волинь до Вишневця. А я оце кинусь в битву. I даю тобi зарiк, мiй боже великий, що вб'ю оту гадину! знищу, спалю, пошматую, розтикаю голови шибеникiв на палях, на тичках понад шляхами од Лубен до Варшави, до самiсiнькоï Варшави! Чуєш? Даю тобi зарiк, мiй боже! — кричав несамовито Єремiя й бiгав по свiтлицi, неначе опечений звiр. — Заспокойся, мiй милий князю! Вгамуйся, мiй друже! Не муч себе! Ще ж нi сiло, нi впало, а ти тiльки надаремно себе тривожиш та мордуєш. Боже мiй! який ти став страшний, неначе тiльки що вбив рiдного батька! — благала Гризельда. — Я буду тричi проклятий, як не задавлю Украïни! Нема краю моєму гнiву! Нема сили знести муки серця! Мене оттут тисне коло серця, неначе гадина ссе. Усе, усе ладнi отi гицлi, отi шибеники видерти в мене з рук, i землi, i лiси, i золото й срiбло, i моï блискучi замiри, i славу й честь, усе, усе, чим марила моя душа од молодих дитячих лiт. Ой мрiï моï, мрiï золотi! Невже вас оце вiтром рознесе по цих безкрайнiх степах, а моï вороги ще й насмiються, наглузують з мене? Користолюбна й славолюбна Єремiïна душа мучилась, неначе вiн кипiв в окропi в здоровому полум'ï. Гризельдi стало невимовне жаль Єремiï, i вона почала тихо плакати. — Оттут в мене болить! Оттут в мене усе перевертається! — кричав нервово Єремiя i бив себе кулаком по персах так навiжено, аж сухорлявi перса гули. — Невже, мiй боже, пiде марно моя праця, моï золотi надiï? Невже пропаде моя Лубенщина! Невже вона вже й пропала навiки? I я оце бачу тiльки привиди оцього палацу, як його одлиск у дзеркалi, i тiльки оце твоя, Гризельдо, тiнь передо мною... — I не пропала ще Лубенщина, i не пропаде. Схаменись, мiй голубе! Сядь та заспокойсь. Ти ще сам собi смерть заподiєш. Боже мiй милостивий! Горе менi, Єремiє, через твою палку неспокiйну вдачу. Ти мучиш себе, мучиш i мене. Ввечерi прибули старости з Прилук та з Лохвицi i принесли князевi нову неприємну звiстку, що по лiсах, по дiбровах збираються якiсь гультяï, не то козаки, не то селяни, збираються цiлими юрбами та купами, якусь раду радять помiж собою, а хлопи одникують од панщини, десь ходять, десь дляються, пропускають панщаннi та згiннi днi, не йдуть на шарварки, не хотять вже послухати. — Ми боïмось, що хлопи от-от незабаром пiднiмуться. Вже вони перечули через якихсь волоцюг, що козаки накликали татар i буцiмбито розбили польське вiйсько на Жовтих Водах, — говорили старости. Єремiя наче почув, що в Лубенщинi вже тхне згарятиною, i звелiв лаштувати карети та пiдводи, щоб вирядити Гризельду в дорогу. — Тiкай, Гризельдо, швидчiй в Брагин, а я заберу шiсть тисяч вiйська й поведу до Переяслава, перевезусь через Днiпро й стану до помочi Потоцькому, — сказав Єремiя, — я гадаю, що скоïться в Лубенщинi лихо. Я вже давно примiтив, що в Лубнах i кругом Лубен вештаються якiсь старцi, якiсь дуже заздрiннi торботруси калiки. В палацi забiгали, завештались слуги, укладаючи на вози усяке князiвське добро. Гризельдинi двiрськi баби й панни католички ходили смутнi та журливi, як неприкаянi; декотрi плакали i втирали рукавами сльози. Заворушились i домiнiкани в своєму монастирi й почали лагодитись в дорогу; заворушилось усе, що було католицьке в Лубенщинi. Через кiльки день Гризельда виïхала з малим сином та з п'ятнадцятьма вiрними слугами католиками шляхом на Чернiгiв та Любеч. За нею рушили ченцi домiнiкани, рушили й усi католики, якi наïхали в Лубенщину. Єремiя одправив сторожу з Гризельдиним поïздом, вибравши найпевнiших жовнiрiв полякiв з свого двiрського вiйська. Розпрощавшись з Єремiєю, Гризельда посадила в карету сина й виïхала з двору, навiть не заплакавши: ïй не жаль було за Лубнами, де вона не встигла наловити багато схизматицьких душ i перевернути ïх на полякiв. Як Гризельда виïздила з Лубен з своïм поïздом, лубенцi зiбрались натовпом на улицях i тiльки собi потаєнцi осмiхались. — Оттепер Гризельда вивезла з Лубен i свою вiру, i свою мову, i своïх ченцiв. Небагато ж наловила вона рибки в Сулi: не вистачить на харч навiть на дорогу до Любеча, — смiялись мiщани та козаки помiж собою. Єремiя послав Машкевича в Богуслав до Потоцького з листом i питався, куди йому простувати i вести своï шiсть тисяч вiйська на пiдмогу полякам. Не дiждавшись Машкевича, Єремiя повiв сам вiйсько до Переяслава, щоб не задлятись та не загаяти часу. Вiн примiг би — летiв за Днiпро. Вже вiн довiв вiйсько до Яготина i заночував там, але другого дня сюди прискакав на конi його давнiй товариш по битвах та походах Поляковський i подав звiстку, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький п'ятнадцятого дня мiсяця мая розбив польське вiйсько коло Корсуна й забрав у полон обох польних гетьманiв: Миколая Потоцького та Калиновського, забрав усей польський обоз з усiм добром, а Потоцького татари повели в Крим в неволю. Звiстка була страшна. Єремiя остовпiв: вiн знов почутив, як холод розiйшовся по його тiлi, а волосся на головi настовбурчилось. Вiн зараз рушив з вiйськом до Переяслава, щоб перевезтись через Днiпро та стати до помочi полякам, i розiслав своïх драгунiв в Черкаси, Домонтiв, Стайки, Трахтемирiв та Iржищiв, щоб вони забрали там порони i стягли ïх в Переяслав. Але козаки вже заздалегiдь попорались i звелiли потопити усi порони, щоб Єремiï не було на чому перевезти своє вiйсько. З Переяслава принесли звiстку, що Кривонiс вже пiдняв переяславцiв, що козаки й мiщани вже пiднялись на оборону Украïни. Єремiï вже не можна було йти на Переяслав i перехопитись з вiйськом за Днiпро. Порадившись з своïми полковниками, Єремiя постановив йти за Днiпро iншим безпечним од козакiв шляхом далi iк пiвночi проз Чернiгiв на Любеч до Брагина. Вiйсько повернуло на цей шлях i дiйшло до Березанi. Тут наздогнали його шiсть козакiв, посланцiв од Богдана з листом. Богдан писав до Єремiï облесливий лист, щоб вiн не покладав собi в обиду i в гнiв того, що козаки розбили польських гетьманiв, бо тому була причина. Єремiя прочитав лист, спахнув, роз'ярився й зараз звелiв постинати голови посланцям. Тепер Єремiя пересвiдчився, що йому не можна вдержатись в Лубнах. Пiднiмалася страшна завiрюха, i вiн вже добре знав, що не встоïть проти тiєï завiрюхи в далекому од Польщi краï, серед ворожого народу, як тiльки народ пiднiметься ввесь до останнього чоловiка. — Треба вибиратись з Лубен зовсiм, треба вивезти з Лубен хапком, що можна вивезти. Я гадав, що справа вийде iнакше. Треба хапатись, поки тут пожежа не спахнула; опiзнимось — загинемо тут в степах, — сказав Єремiя до своïх полковникiв i звелiв вертатись до Лубен. Похапцем вернувся Єремiя до Лубен. Вiйсько вступило в мiсто надвечiр. В Лубнах було тихо, неначе в йому люде притаïлись, навiть не дихали. Єремiя в'ïхав у свiй двiр, увiйшов у свiй палац. В дворi було порожньо. Палац став нiби пусткою. Кiльки слуг вештались по дворi; по порожнiх кiмнатах дибав старий дворецький з ключами в руках. В покоях було порожньо. Перськi килими, оксамитовi завiси не веселили очей. Покоï стояли, неначе обiдранi ворогами; Єремiя оглянув сумними очима ту пустку, пiшов нагору, обдивився розкiшну залу. З зводiв, з стiн неначе позирали на князя амури та сатири i неначе смiялись повними рожевими устами з його смутку. Єремiя одчинив дверi й вийшов на балкон. Май стояв у всiй красi. Садок, дiброва прибрались в розкiшнi майськi зеленi убори, неначе молода до вiнця. Соловейки спiвали, аж заливались, зозулi кували в дiбровi, пташки щебетали. Дiброва аж гула од спiву, од щебетання. В квiтниках цвiли квiтки. Уся краïна цвiла, як рай. Єремiя довго стояв, оглядаючи своє добро, свiй рай, i не чув, як спiвали соловейки, як щебетали ластiвки. Небо нiби смiялось, садки й дiброва нiби пiснi спiвали, а в Єремiï в головi снувались думки сумнi та чорнi, як чорний дим над пожежею. I все це пiде марно! I все це моє добро змете з землi якась сила. Встає iнша сила, не та, на котру я покладав надiю. Невже та сила потопче оцi квiти, знiвечить оце усе моє добро? Невже вона знесе усю мою працю, як морська бурхлива хвиля, знесе, понiвечить i знищить, i слiду й признаку од мого добра не зостанеться? Невже ж я помилився? I Єремiя почував десь глибоко-глибоко в серцi, що усе це станеться, що його гадки можуть справдитись, що над його головою вже нависла якась страшна хвиля, шубовсне й в одну мить заллє й затопить i його, i усе його добро, i усю його працю, i його давнi мрiï й надiï. Єремiя зiтхнув важко, кинув останнiй раз оком на садки, на дiброви, вернувся до свого покоïку i дав приказ слугам якмога швидше укладати його пожитки, складати на вози намети, хапати похапцем зброю, конi та всяке рухоме добро. Надворi стояли хури. Слуги вештались, похапцем виносили й укладали на хури усяке цiновитiше добро, неначе хапком виносились з пожежi. Вже смерклось. В палацi стало тихо й сумно, неначе в домовинi. Дворецький принiс князевi вечерю. Князь сидiв сумний, як осiння хмара, i ïжа йому не йшла на думку. Дуже пiзньою добою погасло свiтло в Єремiïних покоях. Єремiя довго не спав. Важка туга найшла на його, а думки лiтали десь далеко; то слiдкували за Гризельдиним поïздом, то шугали над Корсунськими горами та скелями, над Россю, де Крутою Балкою текла польська кров до самоï Росi, кров, пролита побiдниками, його закатованими ворогами. Аж опiвночi Єремiя задрiмав тривожним почутким сном втомленого журбою чоловiка. I йому усе здавалось, що вiн не спить i все чує, i все знає. От вiн нiби бачить, що в його спочивальню хтось одчиняє дверi тихо, хтось безголосно входить i стає коло порога. Єремiя кинув очима на дверi i бачить, що коло порога стоять два чоловiки й один парубок, котрим вiн недавно звелiв постинати в Лубнах на майданi голови. Вiн бачить, що в ïх голови одрубанi, але держаться на в'язах i похилились на правi плечi. З страшних ран дзюрчить кров i стiкає по бiлих сорочках додолу. Чоловiки стоять на своïй кровi, неначе на червоних простелених хустках. Голови мертвi, види блiдi, але очi розплющенi, страшнi й лютi. Єремiя нiтрошки не злякався: вiн бачив страшнiшi страховища i сам вчиняв ïх. Але вiн теперечки почував, що йому стало нiяково, неначе тi захожi люде робили йому допит на судi, посхилявши набiк сливе постинатi голови. От один з мерцiв розтуляє рота. Блиснули мертвi зуби, язик заворушився й почав якось безголосно белькотати. — Ти кат! Навiщо ти згубив нас iз свiта? Хто тобi дав право над нашим животтям, над нашою волею? Ми не будемо далi робити тобi панщини, не будемо бiльше давати тобi нашоï сили, нашого здоров'я, щоб ти гарбав собi в скринi золото й срiбло, пив дорогi вина, ставив високi палаци. Ти зробив собi рай на землi, а нас живцем закинув у пекло ще за нашоï живностi. Не послухатимемо тобi, не робитимемо панщини на вас, панiв! — Не робитимете панщини? Ви, хлопи, смiєте так говорити менi в вiчi! — крикнув Єремiя i схопився з лiжка. Три тiнi зникли, неначе пiшли пiд землю. Єремiя одчинив дверi у свiтлицю й оглянувся навкруги. Через усi дверi в свiтлицю виглядали страшнi голови замордованих ним людей та козакiв. Свiт тихо лився десь нiби з стелi, неначе серед стелi зiйшов ясний мiсяць. Стiни мрiли, неначе в чорному туманi. А страшнi мари та привиди все виглядали з дверей, мертвi, жовтi, з розплющеними страшними очима, з широкими ранами на шиях, з розрубаними головами, з пообтинатими руками, котрi телiпались коло плечей. Тiнi заворушились i почали виходити з усiх дверей. Вони усе наближались до Єремiï, обступали його навкруги. От ïх вже стало повно. Вони пiднiмають порубанi, покалiченi руки вгору. Руки телiпаються на повiтрi й сваряться на Єремiю. — Не будемо робити на тебе! Пiднiмемось усi! Задушимо тебе на смерть, рознесемо твоє добро до останньоï крихти, потрощимо твiй палац на цурпалки, i каменя на каменi не зостанеться! — неначе гомонiли тiнi, не рухаючи устами. Єремiя охолов. Вiн хотiв протовпитись через той страшний кривавий натовп, але сили в йому не стало. От вiн неначе якимсь дивом протисся до дверей i тiкає вгору по сходах. Вiн одчиняє дверi в залу. В залi ясно, неначе увесь плафон свiтиться i ллє мiсячне промiння. Серед зали стоïть срiбна домовина на довгому пiднiжку з срiбними та золотими колонками, з срiбними схiдцями. Глянув вiн — в домовинi лежить його мертва мати Раïна Вишневецька в бiлому вбраннi, жовта, як вiск, тiльки чорнi тонкi брови виразно чорнiють на мармуровому чолi. Кругом домовини стоять високi срiбнi лiхтарi з зеленими свiчками. Мати тихо пiдводиться з домовини, стає на сходах i одслоняє своï мертвi стуманiлi чорнi очi. — Я тебе заклинала, щоб ти не оступався од Украïни, од своєï мови й вiри, а ти мене не послухав i став ворогом рiдного краю. Проклiн мiй впаде на тебе й на твiй рiд незабаром, бо ти став перевертнем i катом для Украïни. Ти пролив багато рiдноï кровi. — I ще проллю рiки кровi, — тихо промовив Єремiя. — I ще проллєш? Ще тобi мало! Будь же ти тричi проклятий, на вiки вiчнi! — промовила якось безголосно Раiна i пiдвела руку. Несподiвано, неначе з помосту, висунулись залiзнi палi, а на палях стримiли козаки й хлопи. По стiнах загойдались вiшальники, нiби на шибеницях. Неначе в одну мить вирiс лiс шибениць та паль, а на ïх висiли мученики Украïни. Вищiренi зуби, страшно простягнутi кукси без пальцiв, розтуленi роти, страшнi муки, що неначе захололи на виду в передсмертельнi часи, все це було таке страшне, що Єремiя не видержав i став тiкати. Але тiкати було нiкуди. Єремiя бачить, що уся зала, усей палац сповнився тiнями. Усi вони наступали на його. Вiн почував в душi, що на його наступає якась сила, наднатуральна, непереможна, дужча за його, без кiнця дужча, що од неï не можна нi оборонитись, нi сховатись. Вiн лапнув рукою за пiхву i хотiв витягти шаблю, але в його в руках опинилося тiльки саме держално без шаблi. Держално випало з рук i розвiялось димом. — Руйнуй ката! души його! — вчулося Єремiï, i вiн буцiм бачить, як тiнi кинулись руйнувати його пишний палац, розносили камiнь за каменем, цеглину за цеглиною, неначе птаство висмикувало колоски з копи i розносило ïх по нивах та межах. От уже не стало покрiвлi на палацi; башти щезають, неначе туманом розходяться; в стiнах свiтяться пробоï та щiлини. Єремiя вже бачить крiзь стiни битi шляхи, обтиканi палями та шибеницями, а на ïх висять мученики, козаки та панщаннi селяни. Бачить вiн, що й тi знiмаються, наче птицi, з паль та шибениць i загалом летять до палацу, неначе здоровi орли шугають через визубнi башт, та усi кидаються до його. Очi мертвi, страшнi, зуби вищiренi. Вони впиваються в його руки й плечi зубами й починають висисати з його кров, неначе упирi. Вiн почував, що вже гине. В його вже не стає духу дихати. I Єремiя застогнав, заохав, неначе його хто душив на смерть, i прокинувся ввесь в поту i з холодом у серцi. Надворi вже розвиднювалось. У вiкно лиснiло рожеве майське небо, як рожева прозора тахля. На стiнi грав рожевий одлиск. Соловейки спiвали, птаство щебетало аж кричало. Садок був сповнений пташиним щебетанням ввесь згори донизу, до останньоï гiлочки на деревах. Єремiя опам'ятався зовсiм i прийшов до свiдомостi. Вiн почав примiчати червонуватi плями на стiнi, примiтив рожевi шибки у вiкнi, почув спiв соловейкiв. Яка страшна нiсенiтниця верзлась менi! А палац ще цiлий. Нiхто й гадки не мав його плюндрувати. Он стiни, он стеля, он на стiнах висять дорогi шаблi, рушницi, ножi. Пху на тебе, сатано! А що, як сон мiй справдиться? А що, як хлопи збунтуються оттутечки, як я виведу своє вiйсько за Днiпро, а може ще й переднiше, ще до мого виïзду? I Єремiя зiтхнув важко, спотання схопився з подушки i сiв на лiжку, йому було важко. Вiн почував, що на його грудях лежала нiби якась вага. Треба тiкати i тiкати мерщiй, зараз, — подумав Єремiя i почутив, що в його серце неначе хто здавив рукою: вiн заплакав. Ця звiркувата жорстока людина була здатна плакати. Треба укладатись, треба хапатись, щоб вихопитись з краю, бо я тут не встою i з вiйськом. Здається, я звелiв забрати похапцем усе потрiбнiше й цiновитiше; i срiблом обковану збрую, i дорогi шаблi, i повишиванi золотом та обнизанi перлами сiдла, i срiбний посуд... Але щось я неначе забувся взяти, щось наймилiше. Щось я неначе тут кидаю найлюбiше, i нiяк менi невтямки, що я кидаю, нiяк не пригадаю, що таке... Думки його плутались мiж срiбними гнуздечками та сiдлами, обсипаними перлами, мiж шаблями та кiньми. Вiн схопився з лiжка, став проти вiкна i знов задумався, i не мiг пригадати, про що вiн забувся. Вiн одсунув засув, одщипнув защiпку коло вiкна й одчинив його. Садок та квiтник неначе дихнули пахощами в кiмнату. У вiкно неначе впурхнула сама весна з рожевими крильцями, з пахощами фiялок та троянд, весела, спiвуча, з пiснею та щебетанням. Єремiя прочумався, опам'ятавсь, протер очi й примiтив, що пiд кущами бузку та троянд стоïть якась пишна молода жiноча постать, в блакитному лiтнику, в червоних черевичках, як майська троянда. Вiн придивився й крикнув: — Тодозя! Он що я забувся взяти! То ти? Ти не мара? — крикнув неймовiрний Єремiя, неначе не йняв вiри своïм очам. Пiсля важкоï ночi, пiсля страшних снiв Єремiï здалося, що i тепер ще протягується якийсь сон, але вже iнший, пишний, радiсний, серед майськоï краси садка, серед рожевого квiту. Йому привиджувалось, що його рукою якась потайна сила одчинила вiкно в рай, повний квiток, повний майських пахощiв, облитий вранiшнею росою, а пiд трояндами стояв янгол, посланий од бога, щоб загасити слiд страшного сну нiчноï доби. — Хто ти така? Чи ти Тодозя, чи то може Тодозина тiнь сновигає оттут в садку? — промовив Єремiя у вiкно, неначе сам до себе, не ймучи вiри своïм очам. — Це я! Тодозя, — тихо обiзвалась вона з-пiд кущiв. — А коли ти Тодозя, то не тiкай хоч тепер вiд мене! приступи до вiкна. Не бiйсь мене! — сказав Єремiя. — Я тебе й не боюсь, i приступлю до тебе. I Тодозя покiрливо, як овечка, приступила до вiкна й глянула Єремiï просто в вiчi. Єремiя почутив, що на його серце, як на суху землю, неначе впала роса, а душу неначе обвiяло якимись райськими пахощами, в сто раз приємнiшими й солодшими за троянди та фiялки. Його змучена, стривожена, чорна од ненависностi душа неначе одразу пояснiшала, поздоровшала, неначе вiн тiльки що лежав недужий i в одну мить одужав, набрався сили й здоров'я. Серце зрадiло й заграло. Вже давно Єремiя не зазнавав такоï радостi, такого спокою, який тепер злинув на його несподiвано, неначе з рожевого неба, з цвiту троянд та з подиху весни. — Не тiкай хоч тепер вiд мене! Ти влила в мою душу спокiй, — сказав Єремiя i простяг руки через вiкно, вхопив Тодозю за щоки i довго дивився в ïï темнi, але яснi очi, неначе пив з тих очей щастя i спокiй. — Я й думки не маю тiкати од тебе, коли я сама сюди прийшла. Я перечула через людей, що ти, князю, повернувся до Лубен, що ти не сьогоднi-завтра виступиш звiдсiль i виïдеш може i навiки. Як тiльки свiнуло, я прийшла сюди, блукала кругом палацу, никала по садку, щоб глянути на тебе востаннє на моєму вiку, — сказала Тодозя. — Чого ж востаннє? А може не востаннє? — Ой в останнiй раз я тебе оце бачу. Вже ти не вернешся сюди в Лубенщину, — сказала Тодозя й важко зiтхнула. Єремiя вхопив Тодозю за голову, прихилив ïï до своïх персiв i гаряче поцiлував. Вiн почував, що Тодозя може й правду каже. — Заходиться на Украïнi велика колотнеча. Душа моя передпочуває, що ти сюди бiльше не вернешся. Я прийшла розпрощатись з тобою на вiки вiчнi, — сказала Тодозя i раптом заплакала. — Чого ж тобi прощатись! Я тебе вiзьму з собою, ïдь слiдком за мною. Де буду я, там будеш i ти. Я не хочу прощатись з тобою. — Ой голубе мiй сизий! Не пiду я за тобою. Ти мене любиш, коли схочеш, коли заманеться твоєму серцю кохання. Я для тебе, як обламана калина, розкидана по стежцi. Коли твоя ласка, ти нагнешся, пiднiмеш пучок i милуватимешся; коли твоя неласка, то потопчеш золотими пiдкiвками червону калину. Не поïду я за тобою слiдком. Покинь мене тутечки i забудь мене навiки. — Я не буду тобi говорити, що тепер почуває моя душа. Не для тебе менi оповiдати, що тепер криється в моєму серцi. Але кажу тобi, що ти одна неначе ллєш лiки в мою душу. З твоïх очей неначе лине спокiй на моє серце, лине радiсть в мою душу. Ти одна моя втiха, коли мене нiщо не може втiшити. А ти хочеш, щоб я тебе тут покинув! — Я для тебе втiха тiльки тодi, як ти на довгий час забудеш, що навiть животiю на свiтi, а потiм десь вглядиш мене, i знов прокинеться твоє бурхливе серце i запалиться вогнем. А я ж тебе теперечки люблю, i день i нiч не перестаю любити. I сподiваюсь — не дiждуся того дня, тiєï години, коли ти, як те осiннє сонце, вийдеш з чорних хмар i блиснеш на мене ласкою. А коли такi години трапляються в тебе? Нi, не поïду я з тобою. Я хочу тебе забути. Я тодi буду знов щаслива, коли i самий слiд твого виду зникне з моєï пам'ятi. — Тодозю! ïдь зо мною! Я тебе збагачу, я тебе озолочу. Дам тобi село, запишу його на тебе й на твоïх нащадкiв. Чи то ж в мене мало сiл, мало землi? — Я й села твого не вiзьму. Що б про мене сказали люде та козаки, якби я взяла од тебе село? Сказали б, що я продала свою красу, продала рiдний край i купила собi за тi грошi село. Та й села ти не спроможешся подарувати, бо швидко й сам не матимеш сiл, — прохопилась Тодозя й замовкла. Єремiю неначе кольнуло ножем в серце. Проста людина неначе пiдказала йому ту гадку, що десь глибоко вже не раз ворушилась в його головi. Тодозя торкнулася об болючу Єремiïну виразку. Вiн насупив чорнi брови i спахнув. — Звiдкiль ти знаєш, що я й сам швидко не матиму сiл? Тодозя спустила очi додолу i промовила: — Це твоє лихо передпочуває моя душа. Душа менi це каже. — Скажи менi усю правду. Чуєш, Тодозю? Усю правду, як перед богом: чи не думають тутечки пiднятись моï панщаннi хлопи i пристати до козакiв, до якогось гультяя Богдана Хмельницького? — Нiчого я про це не знаю. Та менi нiхто цього б i не сказав. Я не козак, i не пiду ж я з списом та рушницею до вiйська. I не питай, ясновельможний, про це, бо я нiчого не знаю. Єремiя скоса зиркав на Тодозю й довго крутив довгого вуса. Йому хотiлось випитати i вивiрити правди в Тодозi. — Ти мене не любиш, то й не кажеш. Якби мене любила, усю б правду менi сказала, — промовив хитро Єремiя. — I люблю тебе теперечки, мiй голубе сизий, як свою душу, i прийшла до тебе, щоб глянути на тебе востаннє, а цього не скажу, бо нiчогiсiнько не знаю. Та хоч би я й знала, то про це тобi не сказала б, — тихо промовила Тодозя, дивлячись додолу, на кiнчики червоних черевикiв. — А все-таки я тебе тут не покину, силою тебе вiзьму й вивезу звiдсiль, бо ти для мене, неначе дорога шабля. Без шаблi та без тебе я не обiйдуся. — Силою, князю, не вiзьмеш мене. Про це й не говори, бо й сам добре тому вiдомий. Я тiльки думками лiтатиму за тобою по твоïх слiдочках. Ото моє усе щастя теперечки. Така вже доля безталанних козачок. — Вчора прибув сюди з Сенчi пан Суфщинський з жiнкою та з дiтьми. Панок боязкий, а його жiнка ще полохливiша: бояться обоє тут зоставатись. Вiн виïде слiдком за мною та за вiйськом, ïдь з ними до Брагина. Дам тобi я на дорогу i на прожиття усякого добра. Я повернуся туди до княгинi, як поб'ю козакiв, повернуся й до тебе. — I вже, князю! Чого менi, сиротинi, забиватись в далекий чужий край? Битви пiдуть за битвами. Ти кинешся в битву, i може й твоя голова скотиться додолу. Прощай, князю! Прощай, серце, востаннє! Я тебе вже бiльше не побачу. Тодозин голос затремтiв. Сльози полились з очей. Тодозя впала головою на Єремiïне плече й заридала. Сльози лились рiчкою й душили Тодозю, неначе заливали ïï перса розтопленим залiзом. Князь обняв ïï за голову i схилив свою голову. — Вже я виплакала усi сльози. Вже заiржали конi в станях. Люде незабаром повстають. Боюсь, щоб мене часом хто не вглядiв тут в садку. Зирне сонце на землю з-за дiброви, i люде вглядять мене оттут, i пропаде навiки моя добра слава. Прощай навiки! — сказала Тодозя й в одну мить одхилила голову, прожогом кинулась в квiтник i побiгла стежкою з садка. Тiльки порушенi кущi троянди та бузку загойдались, затрiпались, i з ïх посипалась густа роса на пiвонiю та тюльпани. Тодозя зникла, i слiд ïï щез. Єремiя стояв i тiльки позирав за нею слiдком, доки вона неначе потонула в зелених кущах та пишних квiтках. Не встигла Тодозя прибiгти додому, як за двором застукотiв вiзок, i в Тодозину хату увiйшов управитель Суфщинський з своєю жiнкою Марисею. Єремiя послав ïх вмовити Тодозю й вивезти ïï з собою в Брагин. Вiн сподiвався, що Марися, як жiнка, краще за його зумiє пiдiйти з хитрощами та лестощами, пiдластитись до Тодозi й по-жiноцьки намовити ïï виïхати до Брагина, а потiм на Волинь до Вишневця. Тодозя вглядiла панкiв i одразу постерегла, чого вони приïхали такоï ранньоï доби. Тiтка Мавра заходилась готувати снiданок. Тодозя попросила пана Суфщинського i його жiнку сiдати. — От i нам довелось покидати Лубенщину, — почав говорити куценький та кругленький Суфщинський, — небезпечно нам тутечки зоставатись. Хлопи збунтуються, як тiльки князь виïде й виведе вiйсько. Не буде кому нас обороняти. Вони запогублять нас. — От i шкода, що виïжджають моï давнi знайомi. Менi буде жаль за вами, — сказала Тодозя. — Ïдьмо вкупi з нами, Тодозю, то й не доведеться тобi жалкувати за нами, — почала Марися. — Князь надарує тобi села. Будеш жити, як у бога за дверми. Тодозя догадалась, що Суфщинська знає все про неï, що Єремiя ïï кохає. — Ми, Тодозю, знаємо усе про тебе, — почав Суфщинський. — Серця не потаïш од людей, як не ховайся з ним! ïдь з нами до Брагина. Князь дає на дорогу грошi, дає й на твоє прожиття, запише тобi село, не до живоття, а навiки тобi й твоïм нащадкам. — Не хочу я нi села, нi грошей i не поïду з вами нi за якi грошi, — смутно обiзвалась Тодозя i одразу заплакала. — Та ïдь бо, Тодозю! Ото дурна! — сказала тiтка Мавра. — Якби менi князь давав село, я б загарбала його обома руками. Будеш панiєю на усю губу, будеш жити в добрi, одягатись в оксамитовi кунтушi та шовковi намiтки. — Ïдь — i не думай, i не гайся, i не змагайся. На тебе впало неначе з неба таке щастя, впав такий талан, про який тобi не снилось i не привиджувалось, — почала панi Марися. — Що з того, що князь католик i став поляком? Ляхiв гудьмо, а з ляхами будьмо, кажуть в приказцi. I я ж колись була шляхтянка благочестивоï вiри, а як вийшла за свого Казимiра, то й пристала на католицьку вiру та й живу ж якось на свiтi за своïм чоловiком. Так зроби й ти. Марися була православна сiрячкова шляхтянка родом з Волинi. Вийшовши замiж за поляка, панка Суфщинського, вона почала ходити з своïм Казимiром до костьолу, як овечка за бараном, i незабаром з Марусi стала Марисею. Вона думала, що й Тодозя з великою охотою пiде слiдком за нею i вчинить так само. — Нi, я цього не зроблю. Я не здатна таке вчинити. Не хочу я нi царства, нi панства! Не хочу я, щоб менi хто докоряв, що я пошилась в перевертнi за багатi князiвськi подарунки, — сказала Тодозя. — Та ïдь, дурна! Будеш ïздити в колясi на баских конях, не ïстимеш печеноï картоплi, як у себе вдома. Та й мене згодом перекличеш до себе. I менi може колись справиш шовкову плахту, та може й мене посватає якийсь волинський прудиус. Бог посилає тобi такий талан, а ти ще й комизишся й кирпу дереш. — Ïдь, серце Тодозю, бо й тебе не мине лихо. Скажу тобi усю щиру правду: про твою любов вже знають в Лубнах козаки, знають i хлопи. Тебе вже усi тутечки звуть ляхiвкою та дражнять католичкою, хоч ти й не католичка. Борони боже нещастя, тебе вб'ють оттут твоï ж сусiди, як кинуться на ляхiв-панiв. Ми оце тiкаємо од наглоï смертi. Тiкай i ти, серце, та ще й швидко! — сказала панi Марися. Тодозя втерла сльози i вважливе слухала. — Тiкай, Тодозю, — обiзвався пан Суфщинський. — Загинеш оттут вкупi з шляхтою нi за цапову душу. На тебе не подивляться, що ти козачка. Князя ненавидять украïнцi вже давно. На тебе впала його ласка — i ти безперечно загинеш тiльки за те, що вiн тебе любив. Тiкай з нами. Перебудеш лиху колотнечу — знов вернешся до господи. А тепер тебе не помилують i не пожалiють. Полохлива тiтка Мавра витрiщала очi од переляку на Тодозю. Тодозя прислухалась. — Ти, Тодозю, i втямку не маєш, що тут в Лубнах може скоïтись. Тiкаймо заздалегiдь! Нащо тобi надаремно, з доброго дива накладати головою? — сказав пан Казимiр. Тодозя заламала руки i застогнала. Сльози ïï одразу висохли. — Боже мiй милий! Чим я прогнiвила тебе, що ти наслав на мене таке нещастя? Невже мене дражнять ляхiвкою та католичкою? Це ви мабуть тiльки пiдбиваєте мене вдвох, щоб я ïхала слiдком за князем. Це ви мене спокушаєте, — говорила Тодозя. — I не пiдбиваємо тебе й не дуримо. Тебе усi в Лубнах i поза Лубнами так дражнять. Тебе жде надаремна смерть, i смерть люта. Вже й тепер тебе заздрiвають, звуть князiвською хвiрткою, бо ти ходила в палац до княгинi Гризельди. Тiкай зараз, бо не сьогоднi-завтра загинеш оттут в своïй господi, та ще й може вкупi з тiткою. I твою хату спалять. — Оце лихо! Ще й менi прийдеться накласти головою за князiвськi примхи. Тiкай собi, Тодозю, звiдсiль! Перебудь на Волинi якийсь там час, а потiм, як втихомириться колотнеча, вернешся до господи, — сказала тiтка. — I брат тебе, Тодозю, не оборонить, бо то, бач, сила! I змете ця сила тебе, як вiтер порошину, — сказав сумним голосом пан Казимiр. — Зараз одягайся, лаштуйся, укладайся, а ми вiзьмемо прудкiшi та баскiшi конi та завернемо за тобою та й навтiкача слiдком за вiйськом! Нема тобi чого думати та гадати. Гаятись тепер небезпечно. Вiйсько опiвднi виступає, ïдь i не сперечайся! — сказав пан Казимiр, вставши з ослону. Пан i панi Марися вийшли. Тодозя неначе замерла на ослонi. Тiтка мовчки поралась коло печi. Страшна гадка пана Казимiра неначе пiдстрелила двох веселих та жартовливих козачок. — Цей нечестивий князь куди йде, то лихо веде за собою на Украïнi, — промовила тiтка Мавра згодом, висовуючи горщик з печi. — Де ступить його заклята нога, там неначе бурхає з землi джерело кровi та слiз. Впало його око на тебе, i ти тонеш в сльозах, ще й може незабаром потонеш в кровi. Годi тобi сльози лити. Вставай та лагодься в дорогу, укладай своє добро в скриню, бо незабаром пан Казимiр заïде за тобою. Тодозя встала й застогнала, знявши руки до образiв. Ïй було жаль кидати свою хату, свою зелену леваду. Шкода було й тiтки. — Не плач, Тодозю! Ти ж i справдi не навiки од'ïжджаєш на чужину. Мине якийсь час, лихо затихне, то ти й знов вернешся до господи, — говорила тiтка. — Ой, чує моє серце, що я вже бiльше не побачу нi тебе, тiтко, нi своєï хати, нi своєï оселi. А я ж тут зросла, тут я дiвувала, тут я пiсень спiвала i щастя з милим зазнала, й тут з'єднали моє вiнчання, тут мене на посад завели i гiльце менi звили. Ой боже мiй милий, боже мiй єдиний! Завiщо ти караєш мене, безщасну? I Тодозя впала на ослiн, поклала голову на стiл i знов залилась слiзьми. Вона плакала, аж побивалась, тiльки молоде тiло двигтiло та голова, схилена на стiл, неначе дрижала. Тiтка бачила, що сама Тодозя не здатна нi за що думати, заходилась укладати Тодозину одежу в скриню та готувати харч на дорогу. Тодозя пiдвела очi, глянула на скриню i ще гiрше заридала. — Оттаких свiтилок та свашок вдруге дiждались ми! Бодай таких свiтилок нiхто не дiждав, хто живе на свiтi. Не бояри та дружко винесуть твою скриню з батьковоï хати, вивезуть з батькового подвiр'ячка, — говорила тiтка й тiльки жалю завдавала бiднiй Тодозi. А тим часом Єремiя хапався вибиратись з дому, неначе його хтось виганяв з його власного двору. Слуги вештались, виносили, хапали, неначе з пожежi, що було незавалене, що можна було швидше вхопити i вбгати у вози, неначе князь втiкав од татарськоï орди, котра надходила вже до Лубен, буцiм була вже десь за цариною й була ладна щогодини, щохвилини ввiрватись в оселю. Полковники зiбрали вiйсько на майданi. Погоничi вже виводили конi, запрягали в карету. Єремiя пообiдав похапцем, покликав тих слуг, котрих кидав у палацi, й доручив ïм ключi. Вiн окинув очима кiмнати. Пiшов нагору, перейшов усю залу в останнiй раз, оглянув столи, оглянув, чи не забувся чого потрiбного та цiновитого на столах або в шухлядах, i останнiй раз кинув оком по залi. З золотих рам на стiнах дивились на його давнi предки, князi Вишневецькi, поглядав веселими чорними очима козацький гетьман Байда Вишневецький з густою чуприною на пiдголенiй головi, з сагайдаком в правiй руцi й неначе смiявся з Єремiï, з його хапливого виïзду, схожого на втеки, поглядав суворими очима його батько Михайло, його дiд, дядько Юрiй, й усi вони неначе проводили Єремiю сердитими очима за те, що цей навiсний нащадок кидав ïх на божу волю, може й на ганьбу, оступившись легкодумно навiки од свого славного роду i його вчинкiв. Вiйсько вже зiбралось на майданi. Полковники гарцювали на конях поперед вiйська. Єремiя скочив на коня й вибiг з двору, щоб оглянути полки. Глянув вiн очима й здивувався: вiйська стало вдвоє менше. — Чого це вийшло на майдан так мало жовнiрiв? — гукнув Єремiя до полковникiв. — Усi жовнiри схизматики оце повтiкали. Тi лайдаки вже одникували од полка й почали потроху втiкати ще тодi, як ми вертались назад од Переяслава. Тепер вiйсько вашоï ясновельможностi, князю, одразу вдвоє поменшало. Зосталось тiльки три тисячi жовнiрiв католикiв та й годi! — обiзвався один полковник. В Єремiï тьохнуло в серцi. Вiн догадався, що втiкачi доконешне попристають до панщанних селян i пiднiмуть повстання. Пiд його ногами неначе розтавала та ламалась крихка крига серед широкоï безбережноï рiчки, i вiн добре знав, що от-от незабаром крига покришиться на крихкi ниточки, i вiн завалиться й шубовсне в безодню. Треба хапатись, щоб вихопитись заздалегiдь, — подумав Єремiя й дав загад вiйськовi виступати. Вiн скочив з коня й вскочив в карету так швидко, неначе втiкав од якогось ворога, неначе його чиïсь руки хапали за поли. Ще раз окинув вiн очима свiй пишний палац. Його здушило коло серця й вiн заплакав. Сльози раптом полились з очей, неначе забило випадком розкопане джерело. — Тодозю! одягайся в дорогу, бо вже вiйсько виходить, — сказала тiтка, заглянувши у вiкно, — ондечки вже й пан Казимiр за ворiтьми спинив конi. Марися вбiгла в хату. Погонич, пан Казимiр та тiтка винесли Тодозинi пожитки i поскладали на простий вiз. Тодозя вийшла на двiр i за сльозами свiта не бачила. Ïï посадили на вiз трохи не силою. Тiтка перехрестила й попрощалась. Слiдком за вiйськом рушили Казимiровi два вози, а разом з ними виïхали всi католики та поляки з лубенських князiвських маєтностiв, котрi боялись народноï помсти. На майдан, на улицi повибiгали мiщани та селяни i осмiхались мовчки. — Хвалить бога, рушила Єремiïна Польща з нашого краю. Гризельда вивезла з Лубен усю свою Польщу й свою польську мову, — гомонiли мiщани. — А ондечки виïжджає й друга Єремiïна княгиня, — гомонiли молодицi, вглядiвши Тодозю на возi. — Одна княгиня Вишневецька виïхала вчора, а сьогоднi виïжджає друга. Єремiя ïхав в каретi й поглядав на людей. В очах у всiх блискала неначе весела майська блискавка, такi всi були радi. Єремiя повернув на Чернiгiвський шлях. В одному мiсцi, переïжджаючи невеличку рiчку вбрiд, вiн углядiв, що з лiска висипались якiсь не то козаки, не то селяни i були напоготовi напасти на поïзд. Поперед усiх виступив з-за кущiв здоровецький бiлявий велетень з патлатою чуприною, з широчезними плечима. Вiн замiрився на Єремiю кулаком, посваривсь i став нацiлятись рушницею на князiвську карету. Єремiя вглядiв його й впiзнав того здоровецького старця, що колись вiн бачив в Лубнах на окопi. Погонич свиснув, крикнув. Добрi одноразнi конi шарпнули i полетiли. Кулi засвистiли i застукотiли об вiльхи. Поïзд утiк i зник за вербами в лузi. Встають лайдаки! Коли б швидше вихопитись з цiєï пожежi! — подумав Єремiя. Єремiя з вiйськом повернув до Києва, щоб перевезти через Днiпро свiй полк в Киïвщину. X Коло Києва вже було небезпечно Вишневецькому перевозитись через Днiпро. Вiн повiв своє вiйсько далi, перевiзся в Любечi й прибув до Житомира. Саме тодi в Житомир з'ïжджались шляхтичi на сеймик. Прибув i киïвський воєвода магнат Тишкевич, з украïнського православного роду, але вже зусiм сполячений. Його батько став одступником i перейшов на католицьку вiру, а син став завзятим щирим католиком. I вiн, як i Вишневецький, хотiв показати, що вiн як украïнський магнат, сполячений i покатоличений, повинен стати зразцем для украïнських городян та хлопiв. I в його була в головi думка, що усi украïнцi повиннi переробитись по його вподобi та поставати католиками й поляками. Ставши киïвським воєводою, Тишкевич почав заводити в своєму воєводствi католицьку вiру та унiю, заводив в Києвi польськi школи, замикав i запечатував православнi церкви, силував людей до унiï, силою заганяв селян в костьоли, понаставляв католицьких монастирiв в своïх маєтностях в Бердичевi та в Махнiвцi, насадив там бернардинiв, домiнiканiв, кармелiтiв, неначе якого добра. Йому здавалось, що вiн робить тим якесь велике добро для Украïни, несе якесь свiтло культури, змiняючи православних ченцiв на католицьких, римських. Два високi зразцi для Украïни стрiлися в Житомирi. Тишкевич був уже лiтнiй чоловiк, пiдтоптаний, гладкий, випещений в розкошах та в збитках магнат, якi вже тодi були усi польськi пани. В околицi Житомира було ще спокiйно, але вже звiдусiль доходила чутка про страшнi козацькi загони. Богданове вiйсько вже побiдно йшло пiсля Корсунськоï битви од Бiлоï Церкви на Гончариху i прямувало на Волинь. — Рятуй нас, князю! Ти прийшов сюди в готовим вiйськом саме в добрий час, — сказав Тишкевич до Єремiï. — Од армiï Хмельницького, неначе од сатанячого огнища, вже кругом посипались iскри по всiх усюдах. Загони вже зруйнували в моïх маєтностях деякi католицькi монастирi, повбивали моïх кармелiтикiв та бернардинчикiв. Бий на смерть отих лукавих повстанцiв, отих козакiв та панщанних хлопiв, що покинули робити панщину та поприставали до загонiв якогось гультяя Кривоноса, якогось розбишаки Полов'яна. Йде чутка, що тi розбiйницькi загони таки зумисне i з лихим замiром простують на твоï волинськi та подiльськi маєтностi i на моï. — Це може бути, — обiзвався понуро Єремiя, — вони нас обох найгiрше ненавидять через те, що ми оступились од схизми; але ми покажемо ïм себе, покажемо й докажемо, що ми зразцi для ïх, а не вони задля нас. Ми пшениця, а вони бур'ян на Украïнi, котрий треба доконешне виполоти з корiнням. — Це правда, князю: ми божа пшениця, а пшениця повинна виглушити бур'ян i викоренити його; але що я не дiяв, не йдуть лайдаки слiдком за нами: вже й церкви запечатував, i посилав пригоничiв, щоб киями заганяли хлопiв у костьоли, напустив на ïх святих отцiв єзуïтiв. А вони не йдуть та й годi! Бидло! Товаряки, та ще й дурнi! Кажуть, що тi розбишацькi загони вже руйнують шляхетськi доми, оселi, випалюють стiжки хлiба, ожереди сiна, витинають в пень дрiбну католицьку шляхту, скрiзь випалюють i вирiзують жидiв. Ох, Єзус-Марiя! що це скоïлось в нас на Украïнi? — промовив Тишкевич i розставив ще ширше своï товстi ноги, неначе одчинив навстiж ворота, й вирячив своï вирячкуватi здивованi очi на Єремiю. Єремiя з огидою одвернув очi набiк од товстого безбородого Тишкевичевого лиця, схожого на лице староï товстулi. В тому лицi виявлялось лiнивство, пещенiсть, байдужнiсть якогось гладкого ченця пiсля ситоï трапези та цiлоï пляшки доброго вина. Сивi рiденькi кiски пасмами телiпались кругом лисоï голови, неначе поприклеюванi карюком ллянi пачоси. Тишкевич здавався для Єремiï старою випещеною бабою зiтхальницею, що сидить на м'якеньких подушках, нiчого не робить, тiльки охає та зiтхає та бiдкається, а часом чогось ще й сльози ллє, без жодноï причини. — То треба збирати вiйсько, збирати грошi на бойнi припаси та рушати на тих бестiй, та потопити ïх в ïх таки кровi! — крикнув Єремiя. — Що ж ми висидимо, як будемо сидiти та стогнати? — Моя гадка така, що треба б збирати вiйсько, треба. Про це нема чого й казати. Моï бернардинчики та домiнiканчики нiчого тут не вдiють i не допоможуть. Ой, найсвєнтна матко! змилуйся над нами! — промовив Тишкевич i зiтхнув повними, нiби жiноцькими персами, а перси пiдняли оксамитовий блакитний кунтуш пiд саме гладке пiдборiддя на три зводи. У двiр прикотили двi високi старосвiтськi карети. Незабаром в свiтлицю Тишкевича увiйшли волинськi пани Корецький та Осiнський, високi, огряднi, вусатi та чубатi, обидва були в дорогих квiтчастих кунтушах, неначе повбирались на якесь свято або на бал. — От i добре, що ви завiтали, саме в добрий час! — запищав баб'ячим голоском Тишкевич. — От теперечки князь Вишневецький дасть нам пораду. — Яку пораду?— спитали новi гостi. — Як обороняти Волинь од ворогiв — козакiв та хлопських загонiв. Ой, пропадемо тута, як рудi мишi! Запагублять вони нас! — крикнув Тишкевич. — Поставмо князя Єремiю на чолi нашого вiйська, збираймо вiйсько, збираймо грошi на бойне дiло, на бойнi припаси. — У Варшавi сейм вже й без нас постарався; вже настановив за приводця вiйська князя Домiнiка Заславського, — гордо обiзвався князь Корецький. Єремiя скочив з мiсця й не обiзвався, а неначе зашкварчав, наче вишкварка на сковородi. — Нашi польнi гетьмани взятi в полон пiд Корсунем. Хмельницький оддав ïх татарам, ïх повели в Крим. В нас тепер нема гетьманiв. Тепер кожний пан хапайся за меч i лупи козакiв! Лупи, що є сили! Тепер ми усi гетьмани! От що! — Усi, та не всi! — обiзвався Осiнський. — Князь Домiнiк має право вести вас на козакiв, бо такий загад дано йому в Варшавi. — А поки князь Заславський надумається приволокти сюди коронне вiйсько, то козацькi та хлопськi загони повстанцiв покришать на локшину i вас усiх, i католицьку шляхту, зруйнують вашi оселi в пень, заграбують ваше добро, вашi табуни, от що! Про мене робiть, як знаєте, а я маю своє вiйсько й зараз таки стану обороняти своï маєтностi, не ждучи приказу од якогось князя з Варшави, — репетував Єремiя, никаючи по свiтлицi од кутка до кутка. — Грошей на коронне королiвське вiйсько ми не дамо, — говорив Корецький. — Навiщо нам i справдi пiдсилювати короля? Хiба задля того, щоб вiн держав нас в своïх руках та вихав i вихрив нами на всi боки, вхопивши за чуби? Хвалить бога, що в короля Владислава геть-то вже мало коронного вiйська. Нам, панам, треба збiльшувати своє двiрське вiйсько. Тодi король нас боятиметься й не буде верховодити над нами. Тодi ми, усi пани, й гадки не матимемо нi про що! Будемо королями в Польщi й на Украïнi, i в Литвi. Ми не згоджуємось платити повинностi на коронне вiйсько. Найкраще нам буде, як нiчого не платитимемо в скарб королевi. — Я й сам маю своє чимале двiрське вiйсько й втру носа королевi при нагодi, коли буде треба, але теперечки, коли нашi оселi от-от запалають, коли наша шляхта от-от виляже в пень, треба накласти податi на усей повiт: i на панiв, i на хлопiв для оборони краю. Хто має тямку в головi, той пристане на це. А як нi, то нам нема про що й балачку точити, — крикнув Єремiя й вхопив в руки шапку. — Оце господи! Оце яка халепа трапилась! — бiдкався Тишкевич, повертаючи свiй ситий вид то до Єремiï, то до Корецького. — Та потривайте же, князю! Хоч вип'ємо по пугаревi венгерського! Куди ж ви оце хапаєтесь? Ой, який же оце, господи, ви спiшний! Ой, моï кармелiтчики, моï домiнiканчики! Хто вас буде боронити вiд напастi? — Треба боронити, а не зiтхати та стогнати та чупринами крутити. До зброï! До меча, панове! Бувайте здоровi! — гукнув Єремiя, гуркнув дверима й вилетiв iз свiтлицi. — Тю-тю, навiжений! — промовив Корецький навздогiнцi Єремiï. — Скажений! Парка парить, швендяє, аж попару не знайде, чогось товчеться, ще й ображає шляхту докорами, — додав Осiнськин, розкудлуючи свою пелехату чуприну на пiдголенiй головi. — Вип'ємо хоч по чарцi, щоб розiгнати сум. Не хочете поєднатись з князем. Не однодуми, бач, ви з князем на бiду нам усiм. До Тишкевича почали прибувати гостi, що з'ïхались на сеймик. За чаркою венгерського усi повеселiшали. Тишкевич пiшов з панами на сеймик. Прибув туди i князь Єремiя. Вiн таки вговорив сеймовикiв накласти податки на повiт для оборони панських осель та маєтностiв од повстанцiв. Пани згодились, але нiчого не дали, нiчого не платили. Єремiя мусив видати з своєï кишенi кiльки тисяч злотих, бо над його маєтностями вже виснув меч загонцiв. Вiн знав, що страшна хмара наступає доконешне на його голову. Козаки й украïнськi хлопи ненавидiли бiльше за усiх панiв князя Єремiю та Тишкевича за ïх одступництво, за Тишкевичеве потурання єзуïтам та ксьондзам, за розповсюдження унiï й католицтва. Цi два славнi зразцi для Украïни найбiльше од усiх панiв не припали до вподоби козакам i усiм украïнцям. Тим часом чутки про козацькi й хлопськi загони, про ïх лютування над панами доходили звiдусiль до Житомира. Од Богдановоï армiï, неначе од осередка, побiгли паростки на усi боки по усiй Украïнi й Бiлiй Русi. Загони Вовгури та Вовчури в Лубенщинi незабаром зруйнували Єремiïя пишний палац, не покинувши каменя на каменi. Єремiïнi панщаннi хлопи в Лубнах пристали до загонiв, пiшли в повстання й рознесли по цеглинi i Єремiïн палац, i католицький монастир, i вiйськовi казарми. Усе стало руïною в одну мить. Пани й католики шляхтичi, котрi не встигли повтiкати з Чернiгiвщини та Лубенщини, усi наклали головами. Повстанцi попалили палаци й оселi польських магнатiв i знищили до останку усе ïх добро. Панщини нiхто й гадки не мав робити. За Днiпром, де ще не так давно скажений гетьман Миколай Потоцький та Самiйло Лащ вкупi з Вишневецьким обставляли шляхи шибеницями та залiзними палями, стромляли на тi палi козакiв та хлопiв, вже настала воля. Панщина пропала й слiду не покинула. Народ дав здачi навiсному Потоцькому. То був послiдок навiсного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та iнших, польських панiв i украïнських панiв-перевертнiв. Чутка про ту руïну польських панiв та украïнських одступникiв дiйшла й до князя Єремiï. Його лубенськi безкраï маєтностi були втраченi. Вiн почав хапком набирати на Волинi охочих ходачкових шляхтичiв католикiв до вiйська, бо до Житомира йому довелось привести всього тiльки три тисячi вiйська. Загони кинуться тепер на моï волинськi та подiльськi маєтностi. Пропаде мiй Вишневець! Треба хапатись до оборони, — думав Єремiя, — хмара насовується з-за Днiпра просто на мою волинську батькiвщину та дiдизну. Єремiя передпочував, що наступає хмара страшна, що з неï ливцем поллється наглий тучний дощ i затопить заливою усi його безмежнi волинськi маєтностi, знищить, як повiддя, до галузки усе його незлiченне добро, що було на Волинi. До його вже доходила чутка сливе щодня, що якийсь Кривонiс, приводець повстання, пiдняв селян, зiбрав загiн i веде його на Волинь у Вишневеччину. Зiбравши вiйсько, Єремiя хапком повiв його, щоб захистити своï волинськi села та мiстечка. По дорозi до Вишневця лежало мiстечко Погребище. В Погребищi вже починався повстанський рух. До мiстечка збiгались селяни з близьких сiл, покинувши робити панщину, та змовлялись мiж собою, щоб iти загоном на панiв. Священики намовляли ïх i давали ïм ряд. Нiхто не сподiвався нападу од полякiв. Коли це несподiване налетiв Вишневецький з вiйськом. Усе Погребище попалось йому в руки. — От тепер я вам покажу, як бунтуватись! Хто в вас тутечки за приводцiв? Це безперечно отi схизматицькi попи пiдбили вас до бунту. Приведiть сюди тих схизматикiв! — крикнув Єремiя до своïх драгунiв. Трьох священикiв приволокли на майдан. Вони були убогi та нужденнi, в полотняних рясах, покрашених соком з бузинових ягiд. — Ми нiчого не знаємо, нiчого й не бачили, ясновельможний князю: то не наша провина, — виправдувались священики. — Ви нiчого не бачили? Коли не бачили, то я таке вчиню, що ви i справдi вже бiльше й не бачитимете нiчого. Давай сюди свердла! — гукнув князь до жовнiрiв. Принесли три свердла. Жовнiри повалили на землю священикiв i насiли ïм на руки й на ноги. Три жовнiри вставили ïм свердла в очi. — Викручуйте ïм очi та глибокоï до самого дна!— кричав Єремiя. Свердла закрутились в дужих руках. Очi полускались. Кiстки хрущали пiд свердлами. Мученики закричали страшно, пронизуватим передсмертельним голосом. Вода й кров бризкала з очей i обливала землю. Народ на майданi мовчки молився й хрестився. Безталаннi кидались по землi в корчах i побивались перед смертю в муках. — Пропали привiдцi! Тепер берiться за хлопiв. Хапай винного й невинного! Чорт ïх розбере! Нехай вже сатана на тiм свiтi розбирає, хто з ïх винний, а хто невинний. Хапай два десятки переднiх! — крикнув Єремiя до своïх жовнiрiв. Жовнiри вхопили кiльки десяткiв чоловiкiв, що стояли попереду, i привели перед князевi очi. — Поставте шибеницi та залiзнi кiлки! Принесiть з кузень ковадла та сокири! — кричав Єремiя. I Єремiя, хапаючись в похiд, звелiв в одну мить повiшати людей рядками на шибеницях; декотрих помiж ïх понастромлювали на залiзнi палi. З десяток голiв покотилось з принесеного ковадла пiд сокирою ката. Єремiя з вiйськом виступив з Погребища в свою маєтнiсть i одразу опинився в полум'ï повстання. Чутка звiдусiль доходила до Єремiï, що увесь край збунтувався. Йшли страшнi слухи про якогось Кривоноса та його загiн, що рубав у пень панiв, католикiв та жидiв. Вишневеччина вже пiднялась. I сум, i туга, й лютiсть обгорнули Єремiïну душу. Вiн тепер на своï очi бачив, що помилився, що не туди попростував, куди його направляли довгi поколiння славних предкiв. Вiн нiби на своï очi побачив, що заплутавсь i дуже заплутавсь в шарпанинi та в зам'ятнi. Князь Єремiя прийшов з вiйськом до своєï маєтностi Немирова на Подiллi. Вiн послав свого двiрського шляхтича Барановського, щоб вiн зiбрав у Немировi поживку та харчi для свого вiйська, а сам став поблизу од Немирова в Ободному. Барановський наблизився до Немирова й побачив, що ворота в мiсто зачиненi й замкнутi. Якiсь гультяï й п'янички вискочили на вал i загукали з-за частоколу: Йдiть собi геть! Тут вже нема й духу лядського! Не знаємо ми твого пана! є в нас другий пан, Богдан Хмельницький. З такою одповiддю Барановський вернувся до князя Єремiï. Вишневецький аж скипiв од лютостi, роз'ярився, бiгав коло свого намету, наче навiжений, махав руками, кричав, як скажений. — Моï пiдданi, моï невольники смiють менi так говорити! Замкнули ворота перед моïм посланцем i не дають харчi! Драгуни, на конi! Рушай зараз на Немирiв! Я ж ïм покажу пана Богдана! Боком вилiзуть ïм козаки! Єремiя з драгунами в одну мить опинився коло Немирова. В мiстi козакiв було мало. Мiщани не сподiвались такого швидкого нападу. Вишневецький пiдступив до мiста несподiвано. Драгуни полiзли на вали, валяли дерев'янi стiни, виривали частокiл. В Немировi самi священики вдарили в дзвони на Ґвалт. Мiщани й козаки виступили на оборону, бились на одчай, але не встояли проти натиску Єремiïного вiйська. Багато мiщан полягло в битвi, а решта покидала зброю й поховалась по льохах, погребах та по горищах. Князь Єремiя вступив з вiйськом у Немирiв. Переляканi безневиннi мiщани повиходили з своïх хат i пiшли до Єремiï, щоб виправдати себе й усiх мiщан. — Ми нi в чому неповиннi, — говорили вони, низько кланяючись князевi, — тутечки понасходилось багато лиходiïв — козакiв. То вони стали тобi зрадниками, то вони дали таку одповiдь Барановському. А ми нi в чому неповиннi, нiчого не знаємо й не вiдаємо. Помилуй нас, ясновельможний княже! Ми ладнi й зараз дати тобi, що скаже твоя милость. — Приведiть менi винних! Приведiть менi приводцiв! — кричав Вишневецький. Другого дня Єремiя звелiв зiгнати на майдан усе мiсто, усiх мiщан та селян. Народ стовпився натовпом кругом майдану, неначе на ярмарку. З низеньких хат виглядали у вiкна переляканi жиди, жидiвки та мiщанки. Тим часом драгуни закопували в землю рядками залiзнi палi, лаштували шибеницi. По другий бiк майдану вкопували в землю хрести, ставили ешафоти, розставляли пiдставки з колодок, на котрих пилять дошки. Серед майдану жовнiри наклали здорову купу хмизу, запалили багаття й поставили здоровi казани, забратi в винницях та в броварнях, щоб грiти окропи. Багаття запалало, окропи заклекотiли. Дим пiднявся вгору й закрив хмарами ясне лiтнє сонце. Усей майдан неначе був обставлений гiмнастичними причандалами, щоб розпочинати ту гiмнастику, котрою так любили в тi часи надаряти Украïну польськi магнати, усякi Потоцькi, Лащi, Конецпольськi. — Викажiть менi на винних! Видайте приводцiв! — гукав лютий Єремiя, гарцюючи конем кругом майдану. Нещасливi заляканi мiщани почали виказувати на декотрих провинникiв. Єремiя одлучив ïх i потiм звелiв вивести на середину майдану. Нещасливi стовпились коло багаття, блiдi, страшнi, неначе мертвi. Коли це несподiвано з того стовпища смiливо виступив один старий дiдуган, здоровий та плечистий. На його пiдголенiй головi кружком стримiла бiла чуприна, неначе серед голови на самому тiм'ï виросла здоровецька бiла печериця. Старий жупан розхристався на грудях, а з пазухи випинались сухоребрi груди, неначе бочка, набита обручами, виглядало сиве кудлате волосся, неначе дiд напхав за пазуху куделю вовни. — Князю! Ти не катуй надаремно безневинних людей. Катуй мене одного. Я всьому давав привiд. Я пiдбив i намовив мiщан на повстання. То я зачинив мiськi ворота пiд самiсiньким носом твого посланця. Коли хоч, катуй, муч мене одного i не губи безневинних людей. — Ти хто такий? Як тебе на прiзвище? Звiдкiль ти? — крикнув Єремiя. — Не питай, бо старий будеш. Я родився в Непитайлiвцi, а хрестився в Неказайлiвцi. Я в лiсi уродився, а в степу охрестився. Старий дiдуган звався Мехтодь Кандзьоба. То був старий запорожець. Родом вiн був з Немирова. Як тучна буря, промайнув його вiк в Сiчi в битвах на морi й на суходолi. Бився вiн i з татарами, i з турками, i з поляками. Пошрамований, порубаний, старий Кандзьоба доживав вiку в Немировi i ждав кiнця свого живоття, попиваючи горiлку. Зачувши про битву пiд Корсунем, зачувши про загони Кривоноса та Полов'яна, Кандзьоба намовив i пiдняв немирiвцiв на польських панiв та украïнських магнатiв перевертнiв. — Хто ти такий, питаю в тебе. Ти мiй панщанний? Еге, так? — Нi, князю! Од цього мене бог помилував. Я панщину люблю, сказати по правдi, як собака цибулю. — Ти мiй, панщанний? Говори, стара собако. — I хвоста в мене нема. Коли хоч, князю, то й подивись: i од хвоста мене бог милував, i од панщини, — говорив Кандзьоба, жартовливий на вдачу. Дiд знав, що смерть його за плечима, i думав своєю смертю спасти вiд смертi мiщан. Вишневецького вiн ненавидiв, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кiт табаку. — Не дрочись, князю, i не катуй дурнiсiньке людей. Про мене, половину мене звари в казанi, половину мене, про мене, хоч повiсь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привiд мiщанам. Це моя провина, — говорив смiливо дiд Кандзьоба. — I тебе зварю в казанi, й тих лайдакiв повiшаю, порублю на шматки. Ти хотiв пiдбити мiщан, щоб вони приставали до Хмельницького? — питав Єремiя. — Аякже! Авжеж хотiв. Де вже пак не хотiти! Од цього поживку я аж облизуюсь. Про мене, й звари мене в казанi. Смачна юшка буде. I сам наïсися, i твоï жовнiри насьорбаються, як голоднi собаки, ще й пошли у Варшаву польським панам на бенкети, бо та страва буде добра, смачна, смачнiша од дичини. Це буде страва, яку вживають гладкi песиголовцi. Про це нема що й казати, — говорив дiд Кандзьоба. — Мовчи, стара собако! Зацiп свою стару вершу! — крикнув лютий Єремiя й, нахилившись з сiдла, ляснув по щоцi Кандзьобу. — Овва! Оце гаразд! — сказав Кандзьоба, химерно вхопився рукою за щоку, — маленька ручка, а таки нiвроку дошкульна та замашненька, мабуть тим, що двiчi хрестилась, двiчi на двi вiри присягалась. — Розпилiть оцю стару собаку пилкою пополовинi! — крикнув князь до жовнiрiв. — Певно, князю, хочеш подивитись, якi тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби. Оце причепа! Ото кумедiя! ïй-богу, чудна оказiя! — обiзвався запорожець i почухав собi потилицю. — Бився в Криму з татарвою, бився в Цареградi з турком, донiс своï тельбухи цiлiсiнькi з Цареграда аж до Немирова, а тут тобi на таку пришту! Свiй таки земляк каже: подавай сюди своï тельбухи, коли турки не висотали! Оце так оказiя! Оце так халепа, матерi його ковiнька! — Оце ще недавнечко цi князi були нашими оборонцями, а теперечки вони ладнi кишки з нас сотати. Диво та й годi! Химернi стали нашi украïнськi пани! Подавай ïм доконешне запорозькi тельбухи, бо в ïх, бач, iнший смак, нiж в кабанячих. Може, князю, звелиш i ковбаси начиняти з мене? Ото насмiшив мене на старостi лiт! I старий запорожець, i гадки й думки не маючи про свою неминучу смерть, зареготався щирим реготом, аж одляски по майданi пiшли. — Ото як дiйде чутка в Сiч, що князь Яремка в Heмировi начиняв ковбаси з дiда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дiд i знов зареготався, аж голову закинув назад. Бiла чуприна тряслася, як на вiтрi, а здоровi бiлi зуби, усi цiлiсiнькi, блискали на сонцi, неначе й вони весело реготались. — Роздягайте та в'яжiть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремiя, i його горло аж засичало: так здорово здушила його злiсть. Єремiю неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун i здушив що було сили в здорових кулачищах. Дiд знав, де в князя боляче, i карав князя словами гiрше, нiж князь дошкуляв козакам муками. Єремiï в той час було ще болячiше, нiж козакам. Жовнiри поклали на стовпах двi бантини, здерли з дiда убоге убрання. Шматки сорочки впали на землю. Дiда прив'язали за ноги до двох бантин i повiсили головою униз. Сива чуприна звiсилась трохи не до землi. Дiд гойдався, неначе на гойдалцi. — От кумедiя! Сподобився я таки честi од князя на старостi лiт. Сам князь Вишневецький гойдає мене на вiчний сон. Колиши вже, колиши! З тебе, бачу, добра нянька! — говорив дiд. Жовнiри вхопили за обидва кiнцi здоровоï пилки i почали розпилювати дiда пополовинi. — Пiдставляйте ж, вражi сини, золотий полумисок та пiднесiть вашому князевi мою кров на снiданок, а ви, собаки, вилижiть полумисок пiсля свого пана... ви пiдчихвости гетьмана Миколи Потоцького, князя Вишневецького... ви... Дiд замовк навiки. Одна половина дiда телiпалась на однiй бантинi без голови, друга половина гойдалась з головою на другiй бантинi. Усi люде, що стояли кругом на майданi, зняли шапки i перехрестились. Коли це несподiвано з однiєï купи мiщан вискочив другий старий запорожець, неначе заєць, плигнув до Єремiï, химерно пiдскакуючи, i спинився коло самого Єремiïного коня. Чиясь дурна куля смальнула дiда по жижках пiд самим колiном i пiдчесала йому жижки так, що дiд од того часу вже не ходив, а стрибав по-заячi. Жовнiри засмiялись. Висока сива чуприна на тiм'ï позлiплювалась в кiски i неначе кивала пальцями. Єремiя витрiщив очi. — Ти хто? Чого тобi треба? — крикнув Єремiя з коня на дiда. — Я й таïтись не буду. Я запорожець Пархiм; по книгах мене пишуть Запали-хатою i дражнять мене Скачи-стрибайло. — Ти чого опинився тут в Немировi? — спитав князь. — Щоб пiдняти немирiвцiв проти Польщi та проти тебе й проти таких, як ти, князю. Це я з Кандзьобою придибав сюди, намовив мiщан замкнути ворота та не давати твоïм жовнiрам нi поживку, нi харчi. Карай мене одного, але не бери грiха на душу: не муч безвинно отих дурнiв, що мене послухали. Оттут, пiд цiєю чуприною, уся немирiвська провина, — сказав дiд i лапнув рукою за свою стрiмку чуприну. Чуприна присiла на головi, але згодом знов стала гопки i закивала, неначе пальцями, як тiльки дiд прийняв свою сухорляву руку й ворухнувсь, тупцюючи од нетерплячки. — Князю Яремо! Не лий i не пий християнськоï кровi надаремно, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам даси вiчного хропака. Карай мене одного й не зобижай мiщан. На тобi моï печiнки, коли вже ти такий ласий до людських печiнок, а мiщан визволь i з неволi, i од смертi. — Дерiть з ного шкуру живцем! — крикнув Єремiя на жовнiрiв. — В'яжiть стару собаку до стовпа й лупiть з його шкуру; оббiлуйте усього, як барана! Жовнiри кинулись до Пархома i в одну мить здерли з його одежу. Дрантя посипалось з дiда, як пiр'я з пiвня. Сухореброго Пархома прив'язали до стовпа. Жовнiри почеркали Пархомовi спину смугами од самоï шиï. Спина стала схожа на смугнастий ситець. Незабаром обдертi смуги шкури позвiшувались з спини, неначе червонi стрiчки. — Ото як гарно прибрав Яремка мою спину! Обвiшав мою спину червоними стрiчками, неначе молоду до вiнця. Вбери, Яремко, оттак само й свою княгиню! — кричав дiд Пархiм, повернувши голову до князя. — Лупiть його кругом! Щоб почував, як його мучать! — кричав Єремiя з коня. Жовнiри баблялись в Пархомовiй кровi, наче рiзники в рiзницях. Дiд не кричав, навiть не стогнав. — Гей ви, пiдчихвости Яремчинi! Мерщiй добирайтесь до печiнок, бо князь ïсти хоче! Понеси, Яремко, ще й своïй княгинi, щоб напекла собi пирогiв, бо й вона певно вже виголодалась! — кричав дiд пiд ножами i тим криком та жартами, очевидячки, приголомшував своï муки. — Зачепiть його гаком за ребро та почепiть на стовпi на самому вершечку на снiдання воронам! — крикнув князь. — Чи ти ба! Ото настрахав! Я про це диво давно знав; ще як мене приймали в Сiч, то взяли з мене обiтницю: а чи хочеш, Пархоме, щоб тебе за вiру й за Украïну спалили, втопили, замордували, гаком за ребро почепили... А вiн... Дiд не договорив: залiзний гак вп'явся йому в ребра, мов п'явка. Дiд опинився на вершечку стовпа й телiпався, неначе спечений червоний рак. Знов вся громада, як один чоловiк, зняли шапки. Усi перехрестились за вiчний покiй Пархомовоï душi. В той час польськi жовнiри пригнали на майдан трьох священикiв. В усiх руки були позв'язуванi налигачами позад спини i скрученi цурками. З покалiчених рук дзюрчала кров. Налигачi попротинали руки до кiсток. — Ви навiщо дзвонили в дзвони на гвалт? — крикнув Єремiя. — Щоб скликати мiщан i пiдняти повстання проти твого вiйська, — обiзвався один священик. — Виведiть ïх серед майдану! Нехай одправлять схизматицьку панахиду за нечестивi бунтливi мiщанськi душi. Давай свердла! — крикнув Єремiя. Безталанних священикiв вивели серед майдану й поволокли на високий помiст на пiднiжках. Зваливши з нiг, жовнiри викрутили ïм очi свердлами, а потiм одтяли ïм сокирами руки й ноги i мертвих поскидали з помосту додолу. Єремiя звелiв поодтинати ïм голови, понастромлювати на високi кiлки i поставити на окопах коло царини. — Тепер закочуйте рукави та хватайте по десятку отих гультяïв та бунтарiв, — крикнув Єремiя. Жовнiри одлучили од стовпища десять чоловiка. Єремiя звелiв розп'яти ïх на десяти стовпах. Нещасливим мiщанам пiдняли руки вгору, поприбивали кiлками та цвяшками долонi до колодок i позакопували колодки в землю рядком. Чоловiки закричали й застогнали. Князь звелiв прив'язати другий десяток мiщан до стовпiв i лупити з ïх живцем шкуру смугами. Жовнiри позакочували рукави й почали черкати ножами по спинах та оддирати шкуру смугами. Мученики за Украïну кричали та стогнали. Серед натовпу почулись крики й плач. Боязкi жидки вейкали од страху, виглядаючи з вiкна. Жидiвки й молодицi млiли й падали на землю. — Мучте ïх! Рiжте! Катуйте! щоб вони почували, як ïх мучать, — кричав Єремiя i все крутився конем помiж рядками стовпiв, де корчились в муках безталаннi немирiвцi. Кров дзюрчала, стiкала патьоками на землю. На землi червонiли цiлi калюжi людськоï кровi. Жовнiри баблялись в кровi, неначе рiзники, навкруги обляпанi кров'ю, замазанi й забагненi червоними бризками. Єремiя знущавсь над немирiвцями i очевидячки милувався тiєю картиною, зганяючи злiсть. Очi горiли й свiтились якоюсь дикою веселiстю, радiсною помстою, неначе вiн бавився на пишному бенкетi, серед веселих гостей за кубком венгерського вина в руках. Якась сатаняча радiсть бризкала бризками з його здорових чорних очей, як вiн оглядав рядки покривавлених, порiзаних своïх жертв, водив очима по обдертих спинах, по кривавих смугах, що висiли стружками та стьожками i досягали до землi. — Так вам i треба, бунтарям, схизматикам! Ото слухайте мене й панiв. Це вам за те, що не корились менi! Мучте ïх гiрше! Хапайте й штрикайте й тнiть ножами глибше! — кричав несамовито Єремiя i все крутився конем то назад, то наперед. Кiнь прихкав, ставав гопки, одвертався од стовпiв, од кривавих тiл, неначе страхався того страшного видовища. Єремiя ледве здержував баского коня за поводи. Вiтер гойдав червонi стружки та покривавленi смуги шкури на живих людях. Забагненi кров'ю руки в жовнiрiв лиснiли на сонцi. Кiнь, очевидячки, харапудився од такоï страшноï картини, а князь Єремiя з дикими очима не лякався, а ще гiрше злостував на мiщан. Облуплених мiщан покинули, поприв'язуваних до стовпiв, щоб вони конали в муках. Князь Єремiя гукнув на жовнiрiв, щоб вони вхопили ще один десяток мiщан. Одних понастромлювали на залiзнi палi, других повiшали на шибеницях. Кiльки чоловiкiв розпиляли пилками, порозрубували сокирами пополовинi. Серед майдану вже добре розгорiлось багаття. Казани з водою закипiли i окрiп вже вбивався в ключi. — Тепер ведiть до казанiв найперших приводцiв. Роздягайте ïх, позв'язуйте ïм ноги та поливайте окропом! Нехай знають, як бунтуватнсь проти Польщi, проти князя Вишневецького, — кричав Єремiя. Нещасливих мiщан пороздягали, пов'язали ïм руки, забили ноги в диби. Жовнiри забрали довгi черпаки i почали черпати з казанiв окрiп та поливати ïх зверху кип'ятком. Пiднявся страшний крик попечених, що проникав до серця тих людей та жидiв, котрi дивились на ту страшну смерть. Безталаннi мученики корчились, побивались, а жовнiри черпали окрiп i все поливали ïх зверху по всьому тiлi од нiг до голови. Усi глядачi, мiщани й жиди закричали й застогнали, неначе й ïх самих хто поливав окропом. Декотрi пробились помiж рядами жовнiрiв i кинулись навтеки. Жовнiри хапали ïх, били й штурхали списами i гнали на середину майдану. Багацько жидiв впало на землю в корчах. А князь Єремiя неначе сказивсь, ганяв конем та все кричав: — Поливайте ïх частiше! Не шкодуйте окропу! Мучте ïх гiрше, щоб почували, як ïх катують. Сонце звернуло з пiвдня й шкварило немилосердно. Од здорового багаття лився жар по усьому майданi. Усей майдан був залитий кров'ю. Земля червонiла, неначе пiсля великого бойовища або коло здорових рiзниць. Свiжа кров стояла калюжами i парувала на гарячому сонцi. Увесь майдан неначе стогнав i кричав в страшних муках, неначе стогнала сама земля, проминута кров'ю та муками. Густий дим од багаття високо гнався в синє небо. Майдан став схожий на страшний жертовник вавiлонських богiв. Здавалось, нiби Єремiя вернувся в тi давнi варварськi часи i приносив страшнi жертви Вааловi та Молоховi: то були й справдi жертви — польським панам. Вже самi кати потомились, вже сокири i пилки пощербились та повизублювались. Жовнiри купались в своєму потi та гарячiй людськiй кровi. Майдан став пеклом. Втомився й сам перший кат князь Єремiя i пiшов одпочивати. Другого дня вранцi вiн накликав мiщан ï промовив до ïх: — Бачили муки ваших схизматикiв приводцiв, що пiдбивали вас встати на Польщу та на мене? Оттак я вчиню й вам усiм, як ви пристанете до Хмельницького або до Кривоноса. Тепер я вам дарую провину i прощаю. Видайте моïм драгунам харчi. Iдiть додому i заказуйте й десятому приставати до новакiв. Мiщани поклонились князевi, але не подякували йому за ласку. Кожний з ïх нишком проклинав князя Єремiю i тiльки й мав на думцi якнайшвидше пристати до козакiв на згубу Єремiï й усiм польським панам. Кожний тiльки й мав на думцi помститись. Виïхав Єремiя з мiста, забравши провiант. Вiн покинув у Немировi двi сотнi своïх драгунiв, щоб вони стерегли мiсто од козакiв. Тiльки що Єремiя виступив з мiста, мiщани кинулись на майдан. Однi впiзнавали мiж мучениками своïх батькiв, другi шукали своïх синiв та братiв. Молодицi й дiвчата голосили. Не одна мати припадала до нiг розп'ятого сина, не одна дiвчина проливала сльози, припадаючи до нiг посадженого на палю милого. Заплакав, заголосив усей майдан, неначе вiн став кладовищем, де разом ховали десятки й сотнi мерцiв. Чоловiки здiймали замучених з хрестiв, з шибениць, з залiзних паль i зносили на кладовище. Не було кому одправляти похорон. Єремiя промайнув над Немировом, неначе страшна чорна пошесть, i, неначе чума, повiйнув смертю над безщасним мiстом, покинувши за собою сльози та голосiння та калюжi людськоï кровi. Поховавши й оплакавши мученикiв, немирiвцi зараз послали потаєнцi од жовнiрiв своïх посланцiв до Брацлава, де стояли козаки, i закликали ïх до Немирова. Козаки й недовго гаялись i прийшли незабаром. Мiщани одчинили ïм ворота i вкупi з козаками кинулись на польських драгунiв. Драгуни бились на одчай i усi полягли головами. Спасся якось тiльки один драгун, вискочив з Немирова й дав звiстку князевi Єремiï. Єремiя тодi вже був напоготовi виступити з вiйськом на Кривоносову ватагу. — Ну тепер нехай начуваються немирiвцi! — крикнув Єремiя. — Я покараю ïх так, що й свiт ще не зазнав i не бачив такоï кари! Вiн виступив з вiйськом на Немирiв. Але на цей раз немирiвцям пощастило, i вони спаслись: Єремiï не довелось дiйти да Немирова. На дорозi в Немирiв встрiв Єремiю киïвський воєвода Тишкевнч. Вiн летiв пишною каретою й насилу наздогнав Єремiю. — Рятуй мене й себе, князю! — промовив Тишкевич, виглядаючи з вiкна карети. — Кривонiс вже руйнує твоï маєтностi, а це вже напав i на моï. Його загiн вже недалеко од Бердичева й вже напав на мою Махнiвську маєтнiсть. Вже козаки зруйнували в Махнiвцi кармелiтський монастир, повбивали моïх кармелiтикiв, вже кидаються на мiй Махнiвський замок. Твердиня стара й негодяща, не видержить дикого козацького нападу. Ой, боже наш милостивий! Хто же нас буде рятувати, як не ти, князю! Я собi сиджу в Бердичевi та молюсь богу, а тут до мене дiйшла оттака звiстка. Бархани в Махнiвцi старi. Може тi розбишаки вже й взяли твердиню. А там же близько моï токи, моï клунi. Хлiб тiльки що возильники завезли в токи, бо тiльки що минула возовиця. Ой, рятуй нас, божа матiр, i ти, князю! Вирятуй мене! зарятуй мене в бiдi! Старий Тишкевич розквасив товстi губи й трохи не плакав. Єремiя дав приказ драгунам повернути на Бердичiвський шлях. За вiйськом ïхала Тишкевичева карета. Недалеко од Махнiвки до Єреми прибiгло цiле стовпище польськоï шляхти з Волинi. Кривоносовi козаки вже попалили ïх доми й токи. Пани й панки повтiкали з своïх сiл та осель в мiстечко Полонне й звiдтiль прибули просити запомоги в Єремiï. Навiть гордий князь Корецький та пан Осiнський прибiгли до Єреми й просили його стати ïм до помочi. — Прости нас, князю, що ми тебе зневажали i тебе не послухали: прийми нас пiд свою руку. Страшна й мстива сила йде на тебе й на нас. Вже Полов'ян пристав з своïм затоном до Кривоноса й руйнує нашi оселi, — так благали пани Єремiю. Єремiя став зi своïми драгунами на попас недалечко од Махнiвки пiд дiбровою, Тишкевнч вилiз з карети i сiв долi на розстеленому килимку. Єремiя сiв просто на землi пiд дубом i звелiв подати полудень. Драгуни розв'язали мiшки й повиймали з мiшкiв вже зусiм черствий хлiб та шматки сала. Єремiя витяг з кишенi складеного ножа, покраяв хлiба й сало. Голоднi збiжалi дрiбнi пани уплiтали черствий хлiб, аж за вухами лящало. Старий Тишкевич взяв скибку черствого хлiба, але черствий хлiб не йшов йому в пельку. Вiн поклав хлiб на траву i важко зiтхнув. Не до таких потрав звик цей випещений в розкошах украïнський сполячений богобоящий магнат. — От до чого дiйшлося вже! Шляхта мусить харчуватись мужицьким поживком: черствим хлiбом та салом, — промовив Тишкевич. — Ой що то далi буде? Що то далi буде! — Якби польська й украïнська шляхта не кидала й не цуралась чорного хлiба, то може б i цього лиха не було, яке оце скоïлось, — обiзвався Єремiя, уминаючи скибку хлiба з салом, — а тепер ïжте, очi! бачили, що купували! — Ой буде лихо, буде лихо! Щось страшне зачинається на Украïнi: моïх кармелiтикiв отi лайдаки повбивали, єзуïтiв повiшали за ноги на воротях, монастир спалили. А моï панщаннi хлопи все втiкають один по одному та пристають до якогось Кривоноса, до пройдисвiта Богдана Хмельницького, до якогось Полов'яна. Тiльки й чую од мого управителя: Грицько не прийшов на панщину на возовицю, возильникiв нема, кладiльник Петро зник з Махнiвки, подавальники десь пропали, неначе крiзь землю пiшли. Найсвятiша божа мати! змилуйся над нами! Через силу, велику силу звезли хлiб з поля в Махнiвцi. — Нарiканням та молитвами нiчого не вдiєш, пане воєводо! Хапайся за шаблю та обороняйся! Он де наша сила! Я в цьому вже давно пересвiдчився; бий хлопiв та козакiв! вiшай, рубай, катуй! Наганяй страху, то й будеш панувати i добра наживати, а як нi, то будеш черствий хлiб шмакати та запивати святою водою, — обiзвався Єремiя набитим повним ротом. Вже надворi вечорiло. Драгуни попасли копi й одпочили. Єремiя схопився з килима, сховав у кишеню ножа, звелiв зав'язати в мiшки харч i крикнув на жовнiрiв. Жовнiри скочили на коней. Все це робилось похапцем, швидко, жваво. Єремiя повiв вiйсько просто на Махнiвку. Тишкевич тiкав од битви з козаками i покатав шляхом до Бердичева. Пани побiгли до Полонного, щоб заховатись i знайти захист в невеличкiй, але все-таки безпечнiй твердинi й там ждати помочi од Вишневецького. Єремiя прибув до Махнiвки надвечiр. Сонце стояло низько над Махнiвкою. На невисокому горбi курiли рiдким димом руïни кармелiтського монастиря. Чорнi стiни мурiв виступали з диму, неначе велетенськi головешки. Коло монастиря на синьому небi ясно визначувались високi окопи твердинi з дерев'яними барканами, частоколом та невисокими баштами. Кривонiс з своïм загоном стояв недалечко за лiсом i звiдтiль послав частку своïх козакiв, щоб вони зруйнували Тишкевичiв замок i спалили його токи. Тишкевичеве надвiрне вiйсько замкнулось в твердинi й од самого ранку цiлий день оборонялося з-за валiв та барканiв од нападу козакiв. Тишкевичеве вiйсько вже iзнемоглось, потомилось. Жовнiри були аж тлiннi, ледве стояли на ногах, насилу володiли руками. Козаки лiзцем лiзли на вали, руйнували баркани, виривали частокiл. Єремiя побачив вали, обтиканi нiби пощербленими барканами та частоколом. Ворота в двiр вже були виламанi. Жовнiри вже були напоготовi здатись. Пiшi козаки повилазили на вали, спинались на баркани i трощили ïх, неначе хворост та хмиз. Єремiя кинувся з своïми драгунами ззаду на козакiв. Приводець Тишкевичевих жовнiрiв, комендант Лев примiтив Єремiïне вiйсько й виступив з твердинi в розламанi ворота. Козацька пiхота побiгла з валiв i кинулась на Єремiïних драгунiв. Затрiщали рушницi, загуркали гакiвницi. Козаки кинулись на драгунiв i почали битись рукошма. Вони одбивались на обидва боки, i багато козакiв полягло на валах та по ровах. Єремiя лiтав конем i направляв драгунiв то на край вiйська, то на середину, щоб загнати козакiв в твердиню й вилущити ïх усiх до одного чоловiка. Битва кипiла, наче окрiп в казанi на здоровому жару. Вже сонце впало за лiс, вже надворi почало сутенiти. — Наша побiда! Нападай густiше! Не розривай рядкiв! Женiть ïх пiд вали! — кричав Єремiя й сам спотання кинувся в битву, махав шаблею i стяв не одну буйну козацьку голову з буйних плечей. Коли це несподiвано позад Єремiï неначе застугонiла земля, зашелестiли кущi, нiби на вiтрi. З кущiв висипався Кривоносiв загiн в чорних свитах на вороних конях. Єремiя вглядiв, що з лiса неначе викотилась чорна хмара й нiби покотилась долом просто на його драгунiв. Пiшi козаки, стиснутi з обох бокiв, зараз углядiли Кривоносове кiнне вiйсько й пiдбадьорились. Єремiïнi драгуни заметушились, заколивались: на ïх вихром летiв з лiсу кiнний Кривоносiв загiн. Єремiя в одну мить повернув коня назад: просто на нього летiв баский чорний кiнь, а на конi стримiв сухорлявий козак. Чорна шапка з червоним верхом нiби настовбурчилась вгору. Червоний довгий верх метлявся на шапцi, крутився, звивався, як гадюка, на всi боки, неначе живий. Червонi поли жупана пiднялися од швидкого руху, неначе крила, i нiби летiли слiдком по обидва боки коня. Червоний свiт од заходу облив i коня й верхiвця. Кiнь прихкав i вищiряв зуби. Чорнi очi в Кривоноса горiли од злостi й помсти, неначе в лютого вовка. — Здоров був, князю Яремко! Здоров був, кате Украïни! — крикнув несамовито Кривонiс i летiв просто на Єремiю, пiднявши криву шаблю вгору. Єремiя вглядiв i дикого коня з вищiреними зубами, i верхiвця а блискучими очима. Вiн примiтив на довгому сухорлявому лицi довгий тонкий яструбиний нiс. Нiс стримiв трохи набiк. Єремiя впiзнав того сивого старця, котрого вiн бачив у Лубнах i... догадався, хто скакав просто на його конем. Неполохливий зроду, Єремiя почутив, перший раз на вiку, що вiн одразу охолов, що його усе тiло здеревенiло в нiби замерзло. Вiн на одну мить втратив памороки. Перед ним неначе десь з землi виросла та страшна народна й козацька сила, котру вiн ненавидiв бiльше за все на свiтi. I ця страшна сила нiби уся зосередилась в цьому страшному верхiвцевi, втiлилась в цьому лютому козаковi й несподiвано нiби виросла з землi й кинулась на його в сутiнку вечора, при червоному кров'яному одлисковi вечiрнього неба. Єремiï здалось, що сам сатана вискочив з пекла i кинувся на його. Щоб битись з такою силою, не стало хисту, сили i снаги навiть у князя Єремiï. В одну мить Єремiя опам'ятався, i сама його рука повернула коня назад. Нiби чийсь тихий голос зашепотiв у нього над самiсiньким вухом: тiкай, що є сили, що є духу! Смерть твоя лiтає над тобою, смерть страшна, неминуча! Одна мить, один подих — i тебе не стане, i ти мертвий впадеш з коня додолу, i твiй лютий ворог зарегочеться, як сатана, тобi в вiчi й потопче тебе копитами свого дикого коня. I князя Єремiю покинула мужнiсть. Вiн повернув назад коня якось механiчно, несамохiть i раптом кинувся навтiкача. Дорогий кiнь неначе й сам почував, що на князя наполягає щось страшне, непереможне, непоборне. Кiнь звився орлом i полетiв попiд лiсом. В Єремiï захопило дух од швидкого руху. Кривонiс свиснув, гакнув, крикнув диким голосом i вихром погнався слiдком за князем. Два верхiвцi летiли, неначе два орли в степу: один не втече, другий не дожене. Єремiя чув, як свистiло повiтря од широкого Кривоносового жупана, од його коня, чув, що Кривоносiв кiнь вже черкається мордою об його коня. Кривонiс знов крикнув, свиснув. Свиснула шабля позад Єремiï, неначе хто свиснув батогом коло самого вуха, свиснула шабля й стукнула об щось тверде. Чи мене поранив, чи коня? — неначе блискавка промайнуло в Єремiï в головi. I Єремiя з усiєï сили вдаряв острогами коня пiд боки. Кiнь став голки i вiтром полетiв шляхом на Махнiвку. Кривонiс почав одставати. Тодi вiн кинув списом навздогiнцi за Єремiєю. Спис свиснув i пролетiв над конячою головою, неначе звилась гадюка в впала на землю. Єремiя вскочив в царину i поскакав поза жидiвськими хатами. Кривонiс ще раз крикнув, але не криком побiди. Почувся в голосi жаль, почулись сльоза досади в тому дикому запорозькому гуковi... Прудкий Єремiïн кiнь катав вулицею, як скажений, неначе схарапуджений вовками. Вишневецькому все здавалось, нiби Кривонiс гониться за ним. Але сам кiнь неначе постерiг, що страшна небезпечна хвиля вже минула, i вiн поскакав тихiше. Єремiя озирнувся назад: Кривоноса не було видко нiгде. Тiльки тодi Єремiя зiтхнув глибоко усiма грудьми i вперше перевiв дух. Вiн окинув очима мiсце i почав кмiтити. Свiдомiсть вернулась до його. Вiн прикмiтив високий журавель коло криницi, прикмiтив, що якась молодиця тягла воду журавлем, почув, як скрипiв журавель, неначе немазана вiсь, i зусiм опам'ятався. Вiн вдруге зiтхнув глибоко усiма грудьми, неначе не дихав цiлу годину, i повiв долонею по високому чолi. З чола лився холодний пiт, непаче в передсмертну хвилю, й стiкав патьоками по щоках. Якийсь чоловiк вiз снопи з поля. Гарячий заслiплений кiнь трохи не наткнувся на скоку на воза. Кiнь схарапудився од чорного високого воза з снопами i кинувся убiк. Тiльки тодi Єремiя задержав коня. Кiнь одсапувався, вкритий потом та пiною. Єремiя заспокоïвся i ще раз озирнувся навкруги. Надворi почало смеркатись. Хати неначе потонули в чорнувату темряву, i тiльки димарi на покрiвлях лиснiли червоним одлиском. В Махнiвцi стояла мертва тиша. Єремiя тiльки тепер прикмiтив, що його неначе якась небачена сила перекинула в одну мить з поля битви, з гармидеру, з шуму та брязкоту шабель та людських крикiв в цей тихий дрiмаючий закуток. Вiн повернув коня назад i почав прислухатись. За Махнiвкою почувся стукiт та густе лупотiння кiнських копитiв: очевидячки звiдтiль наближалось кiнне вiйсько, неначе за ним гнались, а воно втiкало, скiльки в його було сили. Чи своï, чи чужi? Чи Кривоносовi козаки, чи моï драгуни? Хто кого побив? Чи моя побiда, чи того сатани? — майнула думка а Єреми. — Чи тiкати менi, чи повертати коня назустрiч? I в одну мить на улицi, на пригорку з'явились верхiвцi, вони скакали в безладдi, неначе горох сипався з мiшка й котився в пригорка. Цiкавiсть вдержала князя на одному мiсцi. I вiн побачив, щo проти червоного заходу залиснiли шлики на головах в його драгунiв, заманячiли блискучi крильця на шликах, неначе рiжки. Крильця густiшали та густiшали i все неначе лилися з пригорка на широку улицю, неначе висипали на улицю зайцi з пiднятими вухами. Конi катали, мов скаженi. Втiкають моï драгуни! Сатана взяв верх! Пропала битва! I ще не дiйшла його думка до кiнця, як драгуни натовпом наскочили на його коня. I сам кiнь неначе догадався, куди тепер повертати й простувати, i шугнув за втiкачами, неначе жива хвиля вхопила коня й верхiвця й понесла за собою. Єремiя й незчувся, як i сам втiкав укупi з своïми драгунами битим шляхом на Бердичiв. На одну мить вiн почутив в душi, що йому стало сором перед своïми ж таки драгунами, перед самим собою. Вiн не насмiлився пiдвести очi, глянути на своє розбите вiйсько, крикнути який загад, спинити втiкачiв або направити ïх назад. Але його люта душа була нездатна соромитись насправжки! Вона зараз закипiла злiстю й помстою. Якийсь хлоп, якийсь нiкчемний Кривонiс розпудив моє вiйсько, неначе вовк отару дурних овечок! Якийсь Кривонiс розбив князя Вишневецького! Не подарую я йому цього по вiки вiчнi, хоч би i менi самому довелось накласти головою, — думав князь i оглянувся назад. До нього долiтав далекий отгук гаму, галасу та рiзких крикiв, неначе десь далеко за мiстом стояв здоровий ярмарок. Незабаром блиснув огонь пожежi то в одному, то в другому мiсцi. Кривоносовi козаки з хлопами вже повилазили на вали, натаскали хворосту, хмизу та соломи i пiдпалили дерев'янi башти та баркани. Пожежа миттю спахнула й освiтила темний чорний лiс. Козаки ввiрвались у двiр i кинулись на другий менший вал та частоколи. Твердиню швидко узяли i пострiляли усе надвiрне Тишкевичеве вiйсько. Комендант Лев був убитий. Незабаром пожежа обняла усю твердиню й освiтила Єремiï шлях на Бердичiв до пана Тишкевича. Єремiя вже зовсiм прохолов, спинив драгунiв, повернув назад, прискакав у Махнiвку, дав загад одступати всiм драгунам, котрi стовпились натовпом в мiстi й не знали, що дiяти. Єремiя повiв своє вiйсько шляхом на Бердичiв. Недалечко за твердинею знов спахнуло полум'я, раптом розгорiлось i запалало трохи не пiд хмари: то козаки пiдпалили здоровi Тишкевичевi токи з стiжками та клунi, куди тiльки що позвозили безлiч кiп усякого хлiба з поля. Страшна пожежа розлила свiт на далеке поле, на далекi лiси i довго свiтила князевi по шляху на Бердичiв. XI Виïхавши з Лубен до Брагина, Гризельда недовго пробувала в Брагинi. Одпочивши трохи з усiєю своєю двiрською челяддю, вона рушила на Волинь i оселилась у Вишневцi. Вкупi з нею переïхав до Вишневця й пан Суфщинський з своєю жiнкою та з Тодозею. У Вишневцi було стародавнє житло князiв Корибут-Вишневецьких. Старий палац Вишневеньких стояв у кiнцi мiста на одшибi, на невисокому пригорку пiд вiковiчним дубовим лiсом. Палац був мурований, але невеликий, низький та довгий, з високою гострою покрiвлею. На одному кiнцi палацу притулилась висока кругла башта, неначе висока дiжка або кадiвб з круглими вiконцями навкруги, звiдкiль виглядали на двiр та на болотяну течiю гакiвницi та невеличкi гармати. По один бiк палацу тяглися довгими рядками куренi для надвiрнього вiйська, бiлiли домки для двiрськоï шляхти, для челядинцiв. Кругом усiєï оселi були насипанi високi вали. На валах стримiв частокiл, чорнiли баркани. Високi вали доходили за палацом до зелених пологих лук, де протiкала течiя, де лиснiли плеса води та мочарi, вкритi зеленою осокою, татарським зiллям, рогозою та високими очеретами. Старий палац був заразом i твердинею проти татарських нападiв. Давнi украïнськi князi Вишневенькi мабуть i в головi собi не покладали, що ïх нащадки колись стануть самi незгiршими за татар для рiдного краю, вчинятимуть напад на свiй таки народ i муситимуть оборонятись од своïх пiдданих, котрих вони самi колись обороняли i од татар, i од полякiв, i од польських єзуïтiв. Гризельда оселилась в палацi з своïм двором, розташувалась по тiсних невисоких кiмнатах з своïм добром, з двiрськими паннами та бабами. Тiсно й недогiдно було для неï у Вишневцi пiсля просторного нового лубенського розкiшного палацу. Вона не знала, де пробував Єремiя, якi пригоди з ним трапились. Про Єремiю часом доходила до неï неясна чутка, неяснi слухи, що вiн переïжджав з одного мiста в друге, з однiєï маєтностi до другоï. Але де вiн був, що вiн дiяв, Гризельда напевно нiчого не знала й не вiдала. В мiсяцi червнi пройшла чутка про страшного Кривоноса, про Полов'яна, про ïх загони, котрi налiтали на панськi палаци, на панськi маєтностi, на католицькi монастирi. Гризельда думала, що вона проживатиме у Вишневцi, як у бога за дверми, тихо та спокiйно, на далекiй далечинi од Богданового вiйська, од козацьких битв та козацьких загонiв, але чутки про Кривоносовi загони навели на Гризельду задуму й неспокiй. Пан Суфщинський оселився в одному невеличкому низенькому домковi, недалечко од палацу, де стояла пекарня та жили двiрськi челядинцi шляхтичi. В тому самому домковi жила й Тодозя в однiй опрiчнiй кiмнатцi через сiни. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицькоï вiри, коли вона втекла з Лубен вкупi з Суфщинськими та з ïï двором, i стала дуже прихильна до неï. Про любов свого Єремiï до Тодозi вона не знала напевно i тiльки постерегала, що Тодозя трохи припала князевi до вподоби своïми жартами та веселою вдачею, а може й красою. Тодозя сподобалась через цi свiтлi прикмети своєï вдачi й самiй Гризельдi, подобалась вона через це усiм, хто ïï знав. Гризельда навiть не заздрiвала, щоб Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це ïй i в думку не приходило. Раннiм ранком Тодозя сидiла край маленького вiконечка й шила сорочки для Гризельди та ïï двiрських паннiв. В одчинене вiконце через залiзнi Ґратки було видко з пригорка розкiшний старий садок наниз од старого палацу, а за садком в бережинi слалися зеленi луки, блищали плеса мочарiв, зеленiла осока та високi очерети, скiльки сягало око. Тодозя поклала на колiна шитво i задумалась, втопивши задуманi очi в зелену рiвну далечiнь, де над плесами вилися зграями дикi качки, де весело лиснiла вода на веселому ясному сойцi. Ранок був погожий, веселий. Надворi стояла година. I гарно тут, i весела тут мiсцина, i є що ïсти й пити, i пани до мене добрi, а менi не весело, — думала Тодозя, дивлячись в одчинене вiконце, — i куди це занесла мене моя лиха доля? I яка це сила неначе бурею вхопила мене i, як те перекотиполе, вирвала з корiнням, занесла мене з рiдного краю кудись далеко, в невiдомий край, мiж чужi люде? I що тепер зо мною буде? I який мiй кiнець? Про князя нi чутки, нi вiстки. I його несе кудись якась сила й носить i вихрить ним, неначе iграшкою. Чи вернеться вiн живий додому? А коли вернеться, чи буде вiн мене кохати, як кохав колись в Лубнах, своïм вередливим серцем? Що менi дiяти, що почати? Сиджу я тутечки, наче в неволi в татарському полонi, i не знаю, не вгадаю, який тому буде кiнець... Тодозя важко зiтхнула й незчулась, як сльози закрапали з очей i впали на шитво. Ïï брала нудьга. Вона примогла б — летiла додому в Лубни в свiй тихий закуток, в свою леваду, на зеленi луги понад Сулою. I там тепер руïна, i тут буде руïна. Скрiзь неспокiй, скрiзь небезпечно, — думала Тодозя, постерегаючи своïм розумом, що на Украïнi розпочинається щось небезпечне й страшне, багато страшнiше за усякi татарськi напади та панськi заïзди та колотнечi. Рипнули дверi. У кiмнату увiйшла панi Суфщинська, ще заспана й неприбрана. — Сьогоднi у Вишневцi стає ярмарок. Побiжи, серце Тодозю, на ярмарок та покупи дещо на обiд, бо менi нiколи, — сказала Суфщинська й подала Тодозi кошик i грошi. Задумана Тодозя аж кинулась, аж жахнулась i оглянулась позад себе. В Суфщинськоï очi були неначе переляканi. — Чого це ти неначе трохи перелякана? — спитала в неï Тодозя. — Страшна чутка до нас доходить, — сказала тихо, нiби нишком панi, — кажуть, нiби Кривоносовi козаки вже набiгли на якiсь князевi села й руйнують та палять князiвське добро. А ми ж тут пробуваємо в князевiй маєтностi. Ой боже наш милосердний! Що то буде? що то буде далi? Страх перед небезпечнiстю передався з очей панi Суфщинськоï на Тодозинi очi, неначе пошесна хвороба. В Тодозi очi одразу стали нiби каламутнi, одразу побiльшали з переляку од такоï звiстки. — Не лякайся, Тодозю! Буде те, що бог дасть: ти вже й так змарнiла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш. Пiдеш на мiсто, питай в людей про князя, про Кривоноса та його загони та й нам передаси якусь звiстку. Тодозя вийшла з кiмнати. Вартовi пропустили ïï, одчинивши браму. Вона пiшла на ярмарок. Ярмарок був лiтнiй, нетiсний, невеликий. Возiв та людей було обмаль. Переходячи помiж рядками возiв, Тодозя глянула на один вiз. На возi сидiв чорнявий чоловiк, вже лiтнiй, а коло воза стояв другий, трохи молодший, i ïв диню, шматуючи ïï руками. Жовтi патьоки текли по його пiдборiддi, по замазаних пилом руках, диняче насiння поприлипало до кудлатих довгелецьких вусiв. Тодозя придивилась до ïх, i ïй здалось, що вона вже десь колись бачила тих чоловiкiв, та не знала де: чи там таки на Волинi, чи за Днiпром, в Лубенщинi? На возi лежав мiшок огiркiв та з десяток поганеньких диньок i продавати не гурт було що. Тодозя пройшла ще один рядок возiв, i знов кинулись ïй в вiчi два чорнявi довгобразi чоловiки в стареньких свитках з мазницями в руках. I вони були Тодовi по знаку: вона пригадувала, де ïх бачила, i нiяк не могла пригадати. Чоловiки придивлялись до неï пильно, неначе впiзнавали ïï. I де я бачила цих чоловiкiв? Чи в Лубнах, чи в Переяславi, чи в Сенчi? Десь бачила за Днiпром, та не пригадаю де. Неначе в Сенчi... Нi, неначе в Переяславi. I чого це вони забились на ярмарок в таку далечiнь, аж на Волинь, та ще й з мiшком огiркiв та паскудних диньок — вибiркiв? А цi люде нетутешнi, неначе лубенськi або переяславськi. Ото диво! Тодозя прямувала далi помiж возами, помiж купами горшкiв та глечикiв. За горшками стояли рядочком старцi. Вона глянула на старцiв i мiж ними примiтила обличчя, котрi неначе були ïй по знаку. Коли це несподiвано один старець, що стояв скраю, смикнув ïï за рукав. Вона оглянулась i трохи не крикнула з дива: то був Кривонiс. — Стань поруч зо мною й нiби подавай менi милостину: розв'язуй хусточку з грiшми та задляйся тут, бо маю тобi щось казати, — прошепотiв Кривонiс, увесь обвiшаний торбами, увесь в дрантi, в латках, загорiлий, замурзаний, припалий курявою. В Тодозi затрусились ноги. Вона почала доставати хустину та помаленьку вив'язувати з узла грошi. — Тодозю! Виглядай козакiв щодня, щогодини. Як тiльки ми вступимо в Вишневець — одчиняй потаєнцi нам ворота в замок i впусти нас. Ми оце оглядаємо Вишневець, твердиню та замок. Ми прибудемо сюди в глупу нiч, а не вдень; вночi завiтаємо в гостi до Яремки, нашого лютого ворога. Як тiльки побачиш вночi, що я запалю невеличке багаття он там пiд лiсом — будь напоготовi, бiжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушницi отам пiд замковою брамою, то зараз одсунь засув i одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки вiзьмемо замок, i твоя голова скотиться додолу вкупi з Гризельдиною головою. Пам'ятай, що ти украïнка й козачка, хоч тебе й любить навiсний Яремка. Не забудеш? Га! Через два тижнi жди нас i не лягай спати до пiвночi та все позирай вважливе на той пригорок пiд лiсом, де блисне багаття. Та часом не зрадь нас. Тепер тiкай та держи язик за зубами. Подайте милостинку Христа ради, за вiчний спокiй своïх родителiв, за царство небесне, за рай преквiтний для померших родителiв.... Тодозя стояла нi жива нi мертва й насилу опам'яталась. Вона оступилась, замiшалась в ярмарковий натовп i насилу пригадала, що ïй треба купувати на мiстi. Через годину з повним кошиком в руках вона вернулась додому така блiда, аж тлiнна, що панi Суфшинська зирнула на неï допитливими очима й крикнула: — Єзус-Марiя! Що це з тобою, Тодозю? Ти стала така, неначе з хреста знята? Чого ти так зблiдла? Чого це в тебе очi аж нiби позападали? — Чогось нездужаю. Пiшла на мiсто, не снiдавши, та трохи не зомлiла серед мiста, — насилу обiзвалась Тодозя i, як стояла, так i опустилась на лаву, похиливши голову. Панi Суфщинська пiшла до пекарнi готувати обiд, а Тодозя сiла край вiконця, взяла шитво в руки i задумалась. Робота не йшла ïй на думку. В неï неначе отерпли руки, отерпла й голова. Що менi тепер робити, що почати? Розказати про цей випадок на мiстi Гризельдi неможна: я зраджу Кривоноса й вчиню недобрий вчинок проти рiдного краю. Та чи прийде ще сюди Кривонiс з своïм загоном? Чи вдасться йому доскочити з козаками до Вишневця? Я тiльки надаремно налякала б княгиню. А як часом прийдуть сюди козаки? Як блисне огонь пiд лiсом? Невже менi доведеться впустити в замок козакiв на Гризельдину згубу! Вони ж ïï вб'ють, не помилують? А Гризельда все була до мене добра: менi шкода ïï. А князь Єремiя? Невже я зраджу того, котрого кохаю, як свою душу? Боже мiй милий, боже єдиний! За що ти послав на мене таку кару? Що менi дiяти, що вчинити? В той час прибiгла одна двiрська панна й покликала Тодозю до Гризельди. Гризельда мала дати ïй якусь роботу. Тодозя ледве змогла встати з мiсця й заплакана пiшла в палац. Увiйшла вона в невеличку кiмнатку. Гризельда сидiла коло вiкна. Коло неï грався долi на килимi маленький син Михайло. Вона глянула на Тодозю й здивувалась. — Ой Єзус-Марiя! Чого це, Тодозю, в тебе заплаканi очi? Може тобi в мене яка недогода? Може тебе тутечки хто кривдить, зобижає або нападається на тебе? Ти все худнеш та мiзернiєш, аж дивитись на тебе жалко; зусiм занидiла в нас! — сказала Гризельда. — Нi, серце княгине! Менi в тебе у всьому догода, i нiхто мене не кривдить i не зобижає, але мене бере нудьга за Лубнами. Примогла б — летiла додому, щоб хоч подивитись на свою оселю, побачитись з своïми людьми, — сказала Тодозя й заплакала. — Не плач, серце Тодозю! Не вбивайся! Дасть бог — вернемось до Лубен, як втихомириться козацька колотнеча на Украïнi, та знов будемо щасливi. Ти думаєш, менi весело отутечки жити, коли я й сама не вiдаю, де повертається князь, чи живий вiн, чи може вже вбитий. Лихий час настав на Украïнi, — сказала Гризельда. В тихих кiмнатках, схожих на чернечi келiï, було дуже душно. Гризельда звелiла своïм горнишним забрати полотно та винести у садок. Вона й сама вийшла в садок i сiла коло столу в холодку пiд старими густими яблунями. Панни з Тодозею розстелили сувiй полотна й почали краяти на плаття Гризельдi та князевi. Надворi була спека. Пiд густим гiллям духота стояла, неначе в здорово натопленiй хатi, i робила млявими та длявими навiть проворнi, молодi руки панянок. Робота йшла мляво й дляво. Усi мовчали, неначе дуже втомленi на роботi люде. Сама Гризельда сидiла край столу невесела. Навiть малий Михайлик не пустував i сидiв на травi мовчки. — Колись в Лубнах ти, Тодозю, була весела та жартовлива. Все було жартуєш та спiваєш i мене жартами звеселяєш. А тепер i ти така стала, як квiтка в'яла, — обiзвалась Гризельда. — Ой княгине моя дорога! Не знаєш ти мого серця, його горя. Я тепер безприхильна сирота i не маю нiгде свого пристановища. Я на чужiй чужинi, й нема при менi нi родини, нi вiрноï дружини. Несподiвано за брамою хтось затрубив у трубу. Голосний гук розлiгся по садку в душному повiтрi, неначе хтось трубив коло самого стола за яблунями. Усi схопились з мiсця й стояли неповорушно. У всiх очi стали переляканi, неначе над ïх головами чиясь рука замахнулась шаблею. — Хто ж це трубить? Чи ворог, чи неворог? — тихо спитала Гризельда неначе сама в себе. Усi мовчали, неначе остовпiли. Тодозя стояла нi жива, нi мертва. Труба загучала вдруге ще дужче i розсипались спiвучi гуки по садку од краю до краю. Хтось застукотiв у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою. — Ой козаки! Це Кривоносiв загiн! Ой мати божа! спаси нас i заступи! — тихо промовила баба й почала хреститись та тихо промовляти молитву. Гризельда перша опам'яталась i чогось зирнула на Тодозю. Тодозi здалося, що Гризельда постерiгає ïï потайнi думки, знає навiть, що вона бачилась з Кривоносом та з козаками вранцi на мiстi, напевно вже знає, що ïï намовляли на зраду. Вона опустила вiки на очi й похилила голову, мов винна людина. Не встигла Грнзельда ступити кiльки ступенiв до палацу, як прибiг вiстовець шляхтич i крикнув: — Ясновельможна княгине! прибув ясновельможний князь з купкою своïх жовнiрiв i вже в'ïжджає в браму. Усi перехрестились. У всiх очi одразу повеселiшали. Усi неначе пожвавiшали й заворушились. Почулись задержанi зiтхання. Тодозя стояла блiда, наче мрець. Як привiтає мене тепер князь? Що вiн менi скаже? — думала Тодозя й почувала, що в неï серце неначе замирає, перестає кидатись, от-от спиниться. В неï запаморочилась голова. Вона опустилась на лавку, наче нежива. Руки й ноги наче похололи. В садку стало чути брязкiт шабель та стукiт кiнських копитiв: жовнiри вскочили в браму прожогом. — Може це козаки гнались за князем, а вiн утiк у Вишневець та ховається в замку, — обiзвалась одна панна. — Ой мати божа! спаси нас i помилуй! Що то буде, що то буде? Гризельда попростувала до палацу. Але не встигла вона ступити кiльки ступенiв, в садку на стежцi несподiвано з'явився князь Єремiя, припалий пилом, аж чорний, неначе вiн вискочив з пожежi. Вiн став ще худiший, неначе його тiло вкрай виснажилось од походiв та битв. Уста були смаглi, наче сухi. Тiльки здоровi очi стали ще бiльшi й блищали, неначе у слабоï людини, котра слабує на груди сухотами. Гризельда кинулась до його назустрiч, вхопила йоги руками за плечi й припала лицем до персiв. Бiлi руки пiрнули в порох, котрим припали князевi плечi, трохи не на палець. — Ти живий i здоровий! — крикнула Гризельда. — Як бачиш, моя дорога, живий i здоровий. Але прибув до тебе на час — на годину, щоб побачитись з тобою та оглядiти замок. — А я ж про тебе не мала нi чутки, нi звiстки. Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш; не знала, чи ти живий, чи може вже тебе й на свiтi нема! — говорила Гризельда. — Не дамся я живцем в руки козакам i швидше вони накладуть своïми головами, нiж я поляжу в битвi. Усi панни й баби кинулись до князя цiлувати його руки. Позад усiх приступила до князя i Тодозя й поцiлувала його чорну сухорляву руку. — О! i ти, Свiтайлихо, тут! Добре зробила, що виïхала з Лубен. Певно ти вже пристала до полякiв, перейшла й на католицьку вiру. — Нi, князю, ще не пристала та й не... — Ну, ну! годi тобi! Коли прибула сюди, то ти вже наша. Але чого ти стала така блiда, занидiла та мiзерна? Чого ти така захуджена, неначе спостилась, або що? Де дiлись твоï рум'янцi? — спитав князь. — Зостались в Лубнах. Там я ïх погубила i вже мабуть не найду ïх до самоï смертi, — тихо промовила Тодозя. Князь придивився до неï пильно й втупив гострi очi в ïï вид. Тодозя, блiда, стривожена й заплакана, стояла перед ним, неначе тiнь давньоï веселоï рум'яноï Тодозi. Вона пiзнала по його очах, що в серцi в його не спахнув анiтрiшечки той огонь, що загубив ïï веселий вiк в Лубнах. Єремiя взяв Гризельду пiд руку й повiв до палацу. Панни й двiрськi слуги пiшли слiдком за ними. Йдучи стежкою, Єремiя оповiдав Гризельдi, як його пiдданi в Немировi збунтувались проти його, не пустили його посланця в мiсто, як вiн страшно покарав немирiвцiв, розпилював, розрубував пополовинi, здирав з живих шкуру, саджав на залiзнi палi, обливав окропом. Тодозя все те чула й нiби замерла, слухаючи оповiдання про страшну кару над немирiвцями. На неï вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала такого страшного чоловiка, покохала страшного катюгу Украïни: ïй стало дуже жаль тих безщасних немирiвцiв, тих старих запорожцiв, замордованих князем в Немировi. Кого ж це я покохала? Для кого ж це я покинула рiдний край, покинула родину, рiдну оселю? Я покохала страшного ворога моïх братiв, мого рiдного краю. Пролив вiн багато нашоï безвинноï кровi. Виточить вiн усю кров з рiдноï Украïни, щоб запагубити ïï навiки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Украïнi, — думала Тодозя, йдучи слiдком за князем до палацу. З князем Єремiєю прибули й Корецький та Осiнський; прибуло ще кiльки панiв сусiдiв, котрi довiдались, що Єремiя завернув до Вишневця. Усi вони просили поради в Єремiï. Дрiбнi шляхтичi поприставали до його вiйська, ставали пiд його руку, шоб оборонятись од козацьких загонiв. Завештались кухарi, розпочали готувати розкiшний обiд для панiв. Драгуни сповнили замок, товпились з кiньми на дворах. Тихий палац в одну мить став нiби вiйськовою твердинею, готовою до оборони од козацького нападу. Незабаром пани сiли за багатий обiд, розпочали бенкет. Вже аж смерком гостi роз'ïхались додому. Єремiя пiшов оглядати окопи, частоколи та баркани кругом палацу. Переднiше йому i в думку не приходило, щоб козаки дiйшли до Вишневця й вчинили на його напад. Вiн вважав на Вишневець, як найбезпечнiше житло для Гризельди й сина. Тепер Єремiя бачив, що i в Вишневцi не буде безпечно ïм жити. Пожежа повстання йшла, неначе пошесна хвороба, усе далi на захiд до границi самоï Польщi. Тодозя сидiла на призьбi пiд своєю хатиною й прислухалась до гармидеру й гаму, який пiднявся в замку пiсля приïзду князя. Вже сонце зайшло за лiси. Вже надворi сутенiло. Тодозя бачила, як виïхали з двору гостi, як за ними зачинили браму. Вона сподiвалась, що князь зайде до неï, поговорить з нею, i все дивилась на садок, оглядала стежки попiд старими грушами, але нiгде не видко було й живоï душi. Забув про мене! Забуде мене навiки. I навiщо я покинула рiдний край? Навiщо я послухала панi Суфщинськоï? — думала Тодозя i, вставши з призьби, тихою ходою пiшла на край садка, де звивались гадюкою високi вали, а на валах стримiли частоколи та баркани. Несподiвано вона там вглядiла князя Єремiю. Вже смерком князь пiшов оглядати окопи та башти, не ймучи вiри своєму комендантовi та жовнiрам. Князь углядiв Тодозю. Вона кинулась йому назустрiч. Чорнi гострi Єремiïнi очi неначе чарами чарували ïï. Тодозя прибiгла до Єремiï, вхопила за руку i почала цiлувати. Сльози дрiбним дощем крапали з ïï очей i падали на князеву сухорляву руку. Єремiя стояв непорушно й тiльки поглядав на Тодозю гострими пронизуватими очима: вiн не кинувся до неï, не обняв ïï дико й гаряче, як було колись переднiше. Тодозя заприкмiтила ту князеву байдужнiсть i ще гiрше заплакала. — Чого ти, козачко, плачеш? В Лубнах все тiкала од мене, чогось сердилась на мене, була якась опришкувата та сердита, а тепер слiдком ходиш за мною, чогось плачеш, — тихо промовив Єремiя. — Тим плачу, що тебе, князю, люблю. Тим плачу, що ти, князю, причарував мене своïми очима. Ти певно мене причарував якимсь зiллям, якимись чарами. I добре знаю, що не повинна тебе любити, i все-таки люблю. Я не хотiла тебе любити, довго одникувала од твоïх очей, од твоєï любовi. А теперечки я тебе люблю i тiльки тобою животiю й дишу. — Тепер не такi часи, щоб кохатись та милуватись, — тихо обiзвався князь i вирвав свою руку з Тодозиних рук. — Тепер моï руки повиннi обнiмати шаблю, як милу коханку, i лити кров, а не обнiмати тебе, бо я повинен обороняти Польщу од харцизiв та ледарiв козакiв. Тодозя стояла перед князем, похнюпившись, згорнувши руки й похиливши голову. Вона була блiда, заплакана. Ïï краса неначе одцвiла за той недовгий час. Єремiя оглядiв ïï гострим оком в одну мить. Його серце не заворушилось. Тодозя вгадала, що ïï краса втратила силу, втратила чари, котрими вона колись без мiри, без краю так чарувала князя. — Чого ти оце так змарнiла? Колись цвiла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в'яла, як шолудива квiтка. Може тобi в чому недогода? — У всьому менi догода, тiльки мене якась журба в'ялить, сум бере мене. Я вдалась в тугу. I Тодозя заплакала, припавши видом до князевоï руки. — Я в цьому палацi зачеврiла, занидiла без твоïх очей. Я живу, але нiби вже й не сутнiю на свiтi, — сказала Тодозя. — Тепер в нас вiйна. Ми сподiваємось нападу од наших супостатiв бунтарiв щодня, щогодини. Нема часу тепер менi! нi часу, нi вольноï години. Пробувай тут у Вишневцi в дворi й жди лiпших часiв; жди мене! — сказав князь. Тодозя кинулась до князя, вхопила його за руку i припала гарячими устами до князевоï руки. Вона заридала й захлипала. — Ти, князю, вже не любиш мене. Нащо ж я покинула рiдний край i пiшла в свiти блукати, тинятись та поневiрятись мiж чужими людьми? Чи довго ж менi доведеться тинятись по чужiй чужинi? Тепер вже й своï не приймуть мене до себе, не пустять мене в хату; а коли й пустять, то не привiтають мене ласкавим словом. Я одна тепер на свiтi, як билина в полi. Якби б я оце вернулась додому, козаки вбили б мене, як твою побiчницю. Люби мене, князю, не одпихай мене од себе, бо я тiльки й живу й дишу своïм коханням. — Йди собi, Свiтайлихо, додому! Про мене, вертайся собi додому в Лубни, про мене, живи тут i виглядай мене, сподiвайся мене. Не любов тепер менi в думцi. Ти бачиш, що я теперечки оглядаю вали та бархани, щоб вашi козаки часом не вскочили сюди ненароком та не спалили мого палацу. Одiйди! Я загаявся через тебе. Нема менi тепер часу! Князь потихеньку одiпхнув Тодозю од себе й похапцем пiшов на вали, оглядаючи баркани та частокiл. Тодозя оступилась од князя й почувала, що в неï не стає сили рушити з мiсця: вона од жалю та горя неначе приросла до землi. Бiдна Тодозя не постерегала, що князь Єремiя для слави в битвах, для самолюбства й честолюбства був ладен потоптати i красу дiвочу, i принести в жертву хоч би й свого сина, як Авраам не пошкодував свого сина на жертву любимому боговi. Вже чорна нiч закутала й вали й сади неначе в чорний туман, вже й зорi висипались на небi, а Тодозя усе стояла на одному мiсцi, неначе втратила розум. Князь вернувся до палацу. До його прибули близькi пани на пораду, довiдавшись, що вiн прибув до Вишневця. В покоях у палацi стояла духота. Єремiя сидiв з гiстьми коло Ґанку в садку. На столах стояло свiтло. Прикотив в каретi й Тишкевич, прибув i Сенявський, а з ними прибуло ще кiльки волинських панiв. Усе то були пани не польськоï кровi, усе то були перевертнi, що стали ворогами Украïни i ставили себе за зразцi для козакiв та народу. Кухарi готували багату вечерю. Слуги накривали столи, виносили стiльцi, оббитi червоним та жовтим сап'яном з золотими гербами, виносили дорогi вина. В садку почався бенкет, гам та гармидер. Непроханi на Украïнi зразцi не так радились, як змагались та галасували. Товстий Тишкевич все зiтхав трохи не на ввесь садок. Гризельда ходила кругом столiв i давала лад на бенкетi. Тодозя примiтила мiж старими стовбурами дерева ясну пляму, неначе од пожежi, почула гам та голосну розмову i опам'яталась. Вона наблизилась до палацу, стала пiд грушею й вглядiла Єремiю серед натовпу панiв. Його високе незагорiле чоло бiлiло в чорних кучерях, очi блищали. Тодозя почувала, що любить його й тепер, але вона знала, що вже втратила може й навiки його любов. Ой князю, князю! тiльки через твоï очi менi не важка була неволя в твоïх палацах на чужинi. Тiльки думкою про тебе я розважала себе в горi, тiшила свою душу, наче дорогим скарбом. А тепер усе пропало, усе минуло. Тепер став менi противний i твiй палац, i твоï густi сади. Заïсть, загризе мене нудьга на чужинi в твоïх пишних садах, — думала Тодозя, дивлячись на князя, на розкiшний панський бенкет. Гостi бенкетували та радились до пiвночi. В одчинену браму вскочило на конях ще з десять шляхтичiв. Шляхтичi позлазили з коней i прожогом кинулись до палацу. Припалi пилом, блiдi, аж страшнi, вони кинулись просто до князя й почали розказувати страшну новину. — Рятуй нас, князю! Сталася страшна подiя! — говорив один пан, ледве зводячи дух. — Кривонiс з своïм загоном напав на Полонне. Схизматики, украïнськi мiщани одчинили йому браму. Загiн вскочив у мiстечко й запалив його звiдусiль навкруги. Всеньке мiсто згорiло до останньоï хати. Всiх жидiв, усiх католикiв-украïнцiв та полякiв вирубали в пень, або попалили й подушили в диму пожежi. Кривоносовi козаки обгорнули мiсто й не випустили живим нi одного жида, нi одного католика; усiх вирубали в пень або живцем повкидали в огонь. Рубали навiть тих украïнських мiщан, що вбирались в польську одежу, зачiсували чуприну по-польськi й закидали в розмовi по-польськi. Оце нас десятеро якось вихопилось з мiста i ми спаслись неначе якимсь чудом. Виступай же, ясновельможний князю, на Кривоноса, не гайтесь i не дляйтесь з вiйськом, бо загинемо тут усi, загинете й ви з усiм двором. Не дляйтесь, ясновельможний князю! Рятуйте шляхту! Кривонiс нахвалявся, галасував й кричав, що князевi така здача за немирiвцiв. Звiстка була страшна. Єремiя й пани тепер пересвiдчились, що козаки мають замiр не тiльки зруйнувати панськi оселi, але викоренити ïх на Украïнi з корiнням, щоб i на насiння та на розплiд не зосталось. — Загинуло, мабуть, трохи не десять тисяч католикiв, полякiв та жидiв, — говорили втiкачi, ледве одсапуючись. — I звiдкiль шугають сюди тi птахи, ми нiяким робом не дiзнаємось про це. Нiяк не назнаємо гнiздищ в пущах та нетрах, звiдкiль шугають тi сичi та пугачi на наше безголов'я. Пани сидiли, нiби прибитi. Збiглася двiрська челядь, позбiгались двiрськi панни та челядинцi. Усi стояли кругом столiв, блiдi та страшнi, неначе живi мерцi. Неначе мара стояла й Тодозя пiд грушею: вона знала, що й вона не зостанеться жива, як тiльки козаки вiзьмуть вишневецький палац i зруйнують Єремiïну оселю. Єремiiнi гостi сидiли за столом, неначе одубiлi. Чарки й пугарi стояли недопитi. Нiхто й не доторкувався до смачних потрав. Слуги поприймали наïдки й напоï з столу. Над панами неначе повiяла смерть крилами, повiяла над розкiшним садом, над самим багатим палацом. Усi почували, що цi розкошi вкупi з ними незабаром можуть обернутись в купу головешок, ҐалаҐанiв, попiлу й пороху. Сам лютий Єремiя збiднився, скорчився й зажурився. Один втiкач прибiг i сповiстив, що Кривонiс послав один загiн на Звягель, а сам думає йти на Старий Костянтинiв, на Єремiïнi маєтностi. Єремiя постановив зараз таки вести своє вiйсько й збiжалих шляхтичiв на Старий Костянтинiв проти Кривоноса. Пiзно погасло свiтло в Єремiïному палацi; дуже рано повставали в палацi, i Єремiя виступив у похiд. Смутно стало в вишневецькому палацi. Страшнi звiстки доходили до Гризельди сливе щодня. Кривоносовi загони брали панськi замки, руйнували палаци, взяли Корець, взяли Межирiч, вирiзали там усiх жидiв та полякiв, завоювали Межибiж, маєтнiсть Сенявського, але не зруйнували замка й не зачепили панiв, бо Сенявський мав ласку в козакiв: вiн не заводив нi унiï, нi католицькоï вiри й нiколи не зобижав козакiв. Дiйшла й радiсна для Гризельди чутка, що Єремiя коло Старого Костянтинова одбився од Кривоноса, а коло Россоловець на рiчцi Случi Єремiя одтиснув Кривоноса й одбив у його чотири гармати. Але першого серпня знов дiйшла до Гризельди страшна звiстка: Кривонiс завоював Бар на Подолi, взяв у полон гетьманового сина Андрiя Потоцького. Православнi мiщани в Барi одчинили козакам ворота в твердиню, i козаки опанували замок, спалили мiсто й витяли в пень п'ятнадцять тисяч жидiв та полякiв. Гризельда бачила, що полякам не сподiватись полегкостi, бо Кривоносовi загони розбiглись по всiй Волинi й Подолi. Раз Гризельда сидiла в садку коло палацу з своïми паннами. Двi панни прибiгли до неï з криком. — Ясновельможна панi! Щось оце страшне налякало нас в садку. Ми зайшли в гущавину трусити грушi. Коли дивимось, аж у бур'янi щось лежить довге та пелехате, та чорне, неначе ведмiдь. Ми злякались, закричали, заойкали, а воно пошилось далi в бур'ян, неначе здоровецька гадюка, або неначе полоз. Та таке здорове! Таке завтовшки, як людина. — Де тут взявся ведмiдь? Що ви верзете нiсенiтницю! Якi там полози в нашому садку? Полози плазують в степах. Може то вам так уявилось? — сказала Гризельда. — Ой, ясновельможна, не уявилось. Ми бачили уявки, на своï очi, як воно пошилось в бур'ян, неначе гадюка, — сказала панна, — i тепер я зроду-звiку не пiду в садок. — А принесiть лишень менi рушницю. Я пiду сама та огляну садок. Що це ви верзете? Якi там полози? — сказала Гризельда. Гризельда взяла рушницю й покликала з собою паннiв. Але нi одна панна не насмiлилась йти з нею. Панни стояли коло палацу й були напоготовi поховатись в покоï. Тiльки Тодозя та двi баби зохотились пiти за Гризельдою. Вони прийшли в гущавину садка, аж у берег, де росли густi бур'яни, недалечко од болота. Гризельда зайшла пiд старi грушi, в густi кущi бузини, никала мiж кущами, розгортала бур'яни. Коли це й справдi перед ïï очима заворушились бур'яни. Вона углядiла, що в гущавину з Чорнобиля та бузини пошилось щось темне й довге, не то звiр, не то товста гадюка. Але вона примiтила, що майнули в чорнобилi двi босi ноги i посунулись в траву. Гризельда вистрелила в бур'ян навмання. Бур'яни стояли тихо й не коливались. Нiде не було чути навiть найменшого шелесту. Тiльки перегодя щось нiби бовтнуло в болотi, неначе скинулась риба в плесi або плигнула у воду жаба. Баби перелякались на смерть i тiльки хрестились та нишком шепотiли молитву. Гризельда знов набила набоєм рушницю й кинулась до берега. На болотi, на мочарах було тихо. Густа осока, рогози та круглi кущi очерету та ситнику стояли у водi непорушне, i тiльки в одному мiсцi коло осоки вода в плесi розходилась ледве примiтними кружалами та брижжами. Гризельда пальнула вдруге з рушницi в очерет. Синiй димок звився вгору i розлетiвся в повiтрi. Вода в плесi й очеретi стояла тихо. Нiде не було чуть нi найменшого шелесту. — Либонь тут проявилась якась страшна гадюка, — сказала баба Ганна. — Певно страшний полоз залiз сюди з степiв. Я на своï очi бачила, як воно плазувало в бурянi, що то гадина, бо примiтила, як у неï крутився хвiст i неначе звивався кiльцями. Та й товста ж гадюка! Бий ïï сила божа! Така сливе завтовшки, як людина. — Ой, то не полоз! — обiзвалась друга баба. — Я уявки на своï очi бачила через лопух, як воно обпиралось об землю переднiми лапами, неначе ящiрка, i дриҐало чи ногами, чи хвостом. Може це проявилась в болотi якась здоровецька ящiрка, бо вона пошилась в бур'ян достоту так, наче ящiрка. — Яка там гадюка! — промовила Гризельда. — Я на своï очi бачила, що в тiєï гадюки двi людськi ноги з п'ятами. Це внадився в наш садок якийсь козак загонець. Козаки вмiють плазувати на черевi по-гадючiй. Це певно Кривонiс нишпорить у садку та потаєнцi оглядає, кудою б можна крадькома найбезпечнiше пройти в замок. — Ой мати божа! помилуй i заступи нас! — крикнули баби в один голос. — То це козаки вже добуваються до замка? Це вони мають на думцi спалити замок i запагубити нас? — крикнула баба Ганна. — Певно мають якийсь лихий замiр, бо вони ненавидять князя Єремiю i хотять його запагубити... — тихо обiзвалась Гризельда. — Ой боже наш милостивий! Що ж ми будем робити оттутечки, коли князя нема вдома? Ми самi нiчого не вдiємо! — крикнула баба Ганна. — А що ж будемо дiяти? Будемо самi оборонятись од тих харцизникiв: кругом замка захист безпечний; маємо в замку доволi жовнiрiв; є в нас чимало гакiвниць, гармат та куль. Захист кругом добрий, мiцний. Будемо оборонятись, — говорила Гризельда, — а тим часом може над'ïде й князь з вiйськом. Не покине ж вiн вас на згубу та погибель. Баби плакали i втирали сльози, вертаючись до палацу. Гризельда похнюпилась i задумалась. Тодозя йшла мовчки i свою думу думала. Вона заглядiла в бур'янi чорноволосу стовбувату голову i впiзнала по головi чоловiка, що вона бачила на торжку на возi... Вже козаки певно добираються оце до замка. Що менi дiяти, що почати? Невже менi доведеться одчинити ïм браму й оддати на смерть та на поталу i Гризельду, i ïï сина, i усiх двiрських панянок? Невже через мене оцей палац, оця пишна садиба, оця уся пишнота, оце усе добро стане руïною, пiде внiвець? Невже через мене пожежа заллється людською кров'ю? Смутна була Гризельда, вертаючись до палацу; смутнi були й баби та панни, але ще смутнiша за ïх верталась до палацу безщасна Тодозя. Нiзащо в свiтi не одчиню я брами в замок! Нiзащо в свiтi не впущу я сюди козакiв! Князь лютий ворог моєï вiри, моєï мови, лютий ворог Украïни, але я його кохала i тепер кохаю — думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблiдлу й сумну Гризельду. Гризельда звелiла покликати коменданта й розказала йому, що в садок кудоюсь пролiзли козаки i певно кмiтять за всiм, що вона бачила одного в гущавинi на своï очi. Комендант похилив голову й задумався. — Козаки пластуни могли влiзти в садок тiльки через болото та мочарi. Треба оглядiти берег, — сказав комендант. Гризельда й комендант пiшли в берег. Стояла лiтня суша. Болото й мочарi таки добре висохли. Коло берега мочарi сливе зсякли. Чорний мул коло валiв i подекуди берегом загус, затужавiв. Затужавiле багно порепалось од спеки, од сонця, й подекуди мокре багно парувало пiд гарячим промiнням. Гризельда дивилась, чи не зосталось де на мулi слiдiв од людських нiг. Але слiдiв нiгде не було знать. Тiльки в одному мiсцi на мулi була признака нiби од кабанячих ракотиць. — Чи не дикi кабани оце бродили оттут в березi й по садку? Ондечки видно неначе смужки, нiби там походили дикi кабани, — сказав комендант. — Ой то не од ракотиць знаки! То хтось зумисне покопирсав ломакою, щоб напустити на нас оману, — сказала Гризельда, придивляючись до слiдiв. — Я на своï очi бачила в бур'янi двi ноги. — В кожнiм разi треба тут у березi поставити варту на нiч i викотити в садок зо двi гармати. Ми, ясновельможна княгине, небезпечнi, а оборона замку належиться до нас i бiльш нi до кого! — сказав комендант. Наближався вечiр. Жовнiри прикотили на берег двi гармати i стали на всю нiч на варту. I Гризельда, i усi двiрськi панни ходили, як неприкаянi. Нi в кого й думки не було сiсти за роботу. Нiкому на думку й ïжа не йшла. Ввечерi усi двiрськi панни з Гоизельдою пiшли до каплицi на вечерню й думали одговiтись другого дня, неначе перед смертю. Тодозя не пiшла з ними до костьолу. Гризельда почала заздрiвати, чи не має часом Тодозя яких стоячкiв з козаками. Настала нiч тиха, зоряна та душна. Тодозя й усе жiноцтво, яке було в замку, позбиралось в палац до Гризельди. Усi двiрськi панни й жiнки стовпились в тiсних низьких покоях. В ïх була думка поховатись в мурованому палацi од козацького нападу i там оборонятись. Вiконця й дверi в палацi були стародавнi, узенькi, стiни були претовстi, неначе в твердинi. Гризельда звелiла понабивати набоями рушницi, шо висiли по стiнах в Єремiïних покоях, i бути напоготовi. Усiм двiрським вона звелiла поставати на варту коло дверей з набитими рушницями в руках. Настала глупа нiч. На селi проспiвали другi пiвнi. В покоях свiтилось свiтло. Нiхто й не думав лягати спати. Всi двiрськi панни, усi жiнки сидiли мовчки, неначе сподiвались страшного суду. Тодозя неначе здеревенiла, сидячи край вiкна, закованого залiзними Ґратками. I яка сила занесла мене в цей далекий край, в цей князiвський палац, мiж чужi ворожi люде? I чого я тутечки опинилась мiж чужими людьми, що самi ж накоïли лиха на Украïнi i тепер аж трусяться од страху, бо сподiваються помсти, неначе божого суду? I сама я безвинно жду неминучоï смертi тiльки за те, що я впала князевi в очi, припала йому до вподоби. Мусила поєднатись несамохiть з ворогами. Боже мiй милий, боже єдиний! За шо ж менi посилаєш таку кару? — думала Тодозя, а сльоза за сльозою лилися з ïï пригаслих очей i крапали на схудлi шоки, на схудлi руки. Вже й пiвнiч минула. В садку стояла тиша. Коли це несподiвано блиснула страшна блискавка i в одну мить освiтила садок, наче сонце. Вiконця з чорними залiзними Ґратками визначились разом в одну мить. Усi в покоях крикнули разом, як одна людина. Усiм здалося, що козаки вже в твердинi i з ïх гармат блиснув огонь. На небi загуркотiв грiм. В одну мить схопився страшний вiтер i засвистiв в садку, загуркотiв на баштi палацу. Наглий дощ полив ливцем, як з вiдра. Вiтер усе дужчав i гойдав дерева та рiв в садку, аж дерево трiщало, свистiв на димарях, на баштi, неначе намагався розваляти палац, скинути башту. — Рятуй нас, боже! — крикнула баба Ганна. — Це ж козаки ввiрвались в замок. — Дурна бабо! схаменись! Хiба ж ти не бачиш, що блискає блискавка! Хiба ж тобi позакладало вуха, що не чуєш, як реве та стогне буря. Сама полохлива, як вiвця, ще й других лякаєш, — обiзвалась Гризельда. А блискавка все миготiла то червона, то жовта, то зелена й освiчувала покоï страшним блиском. Грiм гуркотiв безперестанку. Застукотiв по черепичнiй покрiвлi град, задзвенiв у шибки. Буря лютувала, неначе вирвалась з пекла на волю. Вдарив такий страшний грiм, шо в палацi задзвенiли усi шибки у вiкнах. Черепиця з башти посипалась на покрiвлю й застукотiла, неначе хтось обсипав покрiвлю здоровими кулями з гармат. — Наступають, вже наступають! Пропащi ми на вiки вiчнi! — закричала одна баба в кутку. — Цить, навiжена, не лякай паннiв: хiба не чуєш? то черепиця певно падає на покрiвлю палацу, — обiзвалась смiлива Гризельда. Коли це несподiвано в березi вдарили з гармати. Товстi стiни палацу задрижали. Усi в один голос крикнули, впали навколiшки перед образами i зняли руки до бога. — Рятуй нас, мати божа, мати христова! — крикнули усi панни й жiнки. — Рятуй нас, царице небесна! Гризельда несамохiть i собi впала перед образами навколiшки, вхопила в руки сина, пригорнула до персiв i крикнула: — Рятуй нас, царице небесна, од наглоï смертi! Тодозя одним одна сидiла край вiкна непорушне, байдужна, неначе мертва. Вона й не молилась i не просила помочi з неба. Все для мене минуло, все зникло, все пропало. Зникла любов князева, вже замерло для мене його серце. А вже ж менi i додому не вертатись. I бiльше щастя не зазнати. Байдуже менi про все. I свiт менi немилий, i смерть менi не страшна. До ворогiв я не пристала й не пристану; а своï напевно вже одцурались од мене. I свiт менi став немилий, i люде немилi. Я нiби зайва сутнота мiж усiма сутнотами на свiтi, чи жити, чи вмерти, менi про все байдуже. Тепер я сирота й одним одна, й безпритульна й безприхильна на всьому широкому свiтi! Мiй молодий вiк марно пропав, пропав до вiку — до суду, пропало моє щастя! А страшна блискавка миготiла раз у раз безперестанку. То зелений, то жовтий свiт лився через вiкна, через залiзнi Ґратки i промикував у всi закутки свiтлиць, обливав гарячим свiтом кожнiсiньке обличчя, кожнiсiньке чоло та страшнi переляканi очi. Тодозя пiдвела очi й оглянула низькi, багато прибранi свiтлицi. Тi низенькi свiтлицi, зводчастi гранчастi стелi, здоровi образи в золотих шатах, лампади перед образами, мальованi склепiння та стiни — все те нагадувало церковцi пiд землею в киïвських печерах або в римських катакомбах в давнi християнськi часи. Панни й панiï з блiдим обличчям, з переляканими очима були схожi на живих мерцiв. Здавалось, нiби цiле пiдземне гробовище якимсь дивом ожило, встало з домовин, натовпом стовпилось в стародавнiх князiвських покоях на якусь потаємну молитву. В садку знов заревла гармата. Знов усей натовп крикнув в один голос. Гризельдi здалось, що козацький загiн вже вломився в замок, що вже в садку iде битва. Вона пiдвелась на ноги, кинулась до дверей i крикнула на дворецьких, що стояли на вартi коло дверей. — Зачиняйте й замикайте усi дверi! позасовуйте залiзними засувами та завiртками! В дворецьких трусились руки. Вони нiяк не могли налапати засувiв. Коли це раптом несподiвано одчинились дверi. В покоï вбiг один жовнiр, мокрий, як хлющ, напнутий повстяним килимом. Вода дзюрчала з його убрання, з килима й стiкала патьоками на помiст. Гризельдi здалось, що козаки вбiгають в палац, що блисне шабля й зiтне ïй голову. Вона нiби почутила гостре лезо на своïй шиï, крикнула несамовито й трохи не впала навзнак. За нею разом крикнули усi панни страшним голосом, як перед наглою смертю. — Ясновельможна княгине! Комендант прислав сповiстити тебе, щоб ти не лякалась надаремно: нiякого козацького нападу ще нема, хоч ми ждемо Кривоносового вагону щогодини, щохвилини. — Навiщо ж ви стрiляєте з гармат? Що там таке скоïлось? — спитала Гризельда. — Як тiльки блиснула вперше блискавка, ми вглядiли в болотi в осоцi двi людини. Певно то козацькi шпигуни пластуни нишпорили в болотi та добирались до палацу. Мабуть, в ïх був замiр покористуватись темною нiччю, наглим дощем та бурею. Але мигнула несподiвано блискавка, i вони, як виникли з води, так i не встигли присiсти в осоку. Ми i вдарили на ïх з гармат. — А ви ж напевно вiдомi тому, що ïх не наплазувала в садок цiла метка? — спитала Гризельда вже твердим смiливiшим голосом, бо вона одразу опам'яталась. — Ми самi цьому невiдомi, ясновельможна! оце шатнемось та кинемось по садку, по гущавинi й будемо обшукувати i садок, i усе подвiр'я, — сказав жовнiр, уклонившись, i вмить зкик надворi. Гризельда вернулась у свiтлицi й подала усiм радiсну звiстку. Усi панни й панiï, обважнiлi од страху, в одну мить встали. У всiх мертвi очi стали живi й пояснiшали. — Слава тобi, царице небесна! — закричали поперелякуванi панни. — Слава тобi. Христе, сину божий! Тим часом згодом буря впала, неначе, налютувавшись в твердинi, втекла в степи. Небо вияснилось. В вiконця заглянуло вранiшнє небо. Почало розвиднюватись. Усе жiноцтво заворушилось; усi зiтхали, неначе скидали з себе страшну вагу, що давила ïм душу, обважнювала тiло тiєï страшноï ночi. Зателенькав дзвоник в каплицi, i його веселий гук ще бiльше пiдбадьорив пригнобленi й змученi душi. Той гук неначе вертав до жизностi живих мерцiв i звеселяв надiєю. Придибав старий патер єзуïт i покликав усiх двiрських на молитву. Усi насилу почвалали до каплицi. Покоï спорожнились i неначе знов замерли. В палацi зосталась одним одна Тодозя. Вона сидiла край вiкна, неначе чиясь мертва тiнь, що не похопилась зникнути i сховатись в домовину з ранковим свiтом на небi. В свiтлицях було тихо-тихо, неначе в густому лiсi серед глухоï ночi. Лампадки блищали по закутках. Тихий свiт од неба ледве промикувався в маленькi вiконця й тихо лився по свiтлицях, попiд мальованими зводами. Золотi шати на образах лиснiли. Тодозi здавалось, що вона десь в якомусь монастирi, що вона зосталась в якiйсь церквi пiсля вечернi i пробула в тiй церквi цiлу нiч до самого свiта, а перед ïï очима тiєï страшноï ночi нiби вставали з домовини мерцi, збирались на молитву, плакали, побивались од туги i десь зникли несподiвано, неначе якимсь чудом, неначе ïх поглинула земля. I мене поглине тут лихо... I чом мене не поглинула смерть цiєï страшноï ночi? I навiщо менi животiти на свiтi? Навiщо менi живоття, коли мене не тiшить нi земля, нi небо, нi ясне сонце? Тодозя похилила голову й задумалась. А в покоях все стояла мертва тиша i наводила думи на пригноблену безталанну душу. Тiснi низенькi покоï здавались келiями в монастирi. Тихий свiт, мертва тиша заспокоювала змучену Тодозину душу. От такий спокiй, таку тишу, як тепереньки тут в покоях, я знайду тiльки в монастирi, — думала Тодозя, — там тiльки загоïться моє змучене серце, заспокоïться моя пригноблена змучена душа. На Украïнi скрiзь ллється рiками кров, скрiзь лютують козаки й поляки, скрiзь руïна та пожежа, скрiзь неспокiй. А моє розбите серце бажає спокою. Тiльки в монастирi я знайду те, чого щиро бажає тепер моя душа. Сонце викотилось з-за лiсу й блиснуло у вiкно через залiзнi Ґратки. Тодозя неначе ожила, неначе на неï хтось бризнув цiлющою водою. Вона хотiла встати з стiльця й заворушилась. Червоний цупкий сап'ян на спинцi стiльця зарипiв, стiлець заскрипiв. Тодозя неначе злякалась того тихого скрипу, аж кинулась, аж жахнулась, неначе ïï хтось збудив у важкому снi. Вона знов нiби замерла й охолола на стiльцi, боялась навiть поворухнутись. Найменший шелест розлягався по усiх мертвих покоях, неначе в склепах пiд землею. I тривожив Тодозю. Вона сидiла в тихому спорожнiлому палацi, неначе та зачарована царiвна дрiмала в мертвотi в замку, про котру розказують в казках. Несподiвано одчинились дверi. Увiйшла Гризельда з сином, а за нею вступили в покоï панки та баби. Тодозя зовсiм опам'яталась. Страшнi блiдi обличчя, переляканi очi, опалi щоки заманячiли перед ïï очима, неначе тiльки тiнi тих паннiв та панiй, що напередоднi перед вечором ще були свiжi й цвiли, як квiтки в квiтнику. Баба Ганна зусiм посивiла, стала аж бiла за одну нiч. В Гризельди щоки зблiдли й опали, очi стали здоровi, а в розкiшнiй косi заблищала нiби срiбними нитками сивина. Панни й жiнки обсiли покоï i зiтхали й стогнали неначе од страшноï знемоги, неначе вони нездужали рiк i тiльки що вперше вийшли з лазарету. — Який сьогоднi день? Я забула, який сьогоднi день? — спитала Гризельда таким глухим та задавленим голосом, неначе вiн виходив з могили. — I я не пригадаю, який сьогоднi день, — обiзвалась баба Ганна таким недужим голосом, неначе вона рiк лежала недужа. — Ой боже мiй! сьогоднi ж субота! — крикнула Тодозя i швидко пiдвелась з стiльця. Вона одразу пригадала, що саме того дня минуло вже два тижнi, як вона бачила на мiстi Кривоноса, що того дня ввечерi козаки зроблять напад на замок. Вона пригадала, що Кривонiс звелiв ïй одчинити браму в замку, що козаки подадуть ïй знак, запаливши багаття пiд лiсом на пригорку. — Княгине! моя дорога, моя кохана княгине! виïжджайте з замка сьогоднi, виïжджайте таки доконешне зараз! — крикнула Тодозя й кинулась до Гризельди, вхопила ïï за руки, неначе хотiла оборонити од якоïсь напастi, застерегти од наглоï смертi. — Чого ж доконешне сьогоднi? Чому ж зараз? — тихо обiзвалась Гризельда. — Серце моє, голубко моя княгине! виïжджайте таки зараз! Чує моя душа щось недобре i застерегає, — говорила якимсь рiзким голосом Тодозя. — Ти, Свiтайлихо, либонь щось знаєш та тiльки не хочеш нам казати? Еге так? — спитала в неï Гризельда. — Ти не католичка, не хотiла йти з нами до костьолу говiти та благати бога. Я тебе заздрiваю: може ти нас зрадиш, може ти нас i зрадила? — Нi, ясновельможна! Не заздрiвай мене в зрадi. Я тебе не зраджу. Ти для мене була добра. Але душа моя почуває велике лихо. Ïдьмо усi! Тiкаймо сьогоднi ще до вечора, — говорила Тодозя й залилась слiзьми. — Тодозя каже правду, нiби пророкує лихо. Ми втечемо в Збараж i запремось в твердинi. Туди козакам дзус! Там ïм дадуть поляки доброï прочуханки. Збирайтесь в дорогу! Гризельда встала, а за нею слiдком заворушились усi. Панни й жiноцтво похапцем кинулись збирати своï манатки, усяке своє добро та шуплаття, та вкладатись. — Тепер вдень вихоплюватись з замка небезпечно. Треба переждати до вечора. Виïдемо смерком, щоб часом нас в дорозi не вглядiли та не перестрiли козацькi загони. — Ой лиха наша годинонька! I з Лубен вибирались хапком, неначе крали своє добро, i тепер довелося хапком тiкати. I в Лубнах спохвату я забула вбгати в скриню два кунтушi, та ще й новiсiнькi, i тут певно чогось забудеш, коли виïжджаєш наче тiкаєш навтiкача, — бiдкалась баба Ганна, зшукуючи по покоях своє добро та усяке своє шуплаття. До вечора вози вже були злаштованi й навантаженi усяким добром. Хапали i похапцем вкладали на хури, що було цiновитiше. Гризельда й усi двiрськi панни й жiноцтво постерегали, що вони навiки покидають i цей давнiй палац князiв Вишневецьких, як навiки покинули лубенський, вже зруйнований палац. Тодозя й собi лагодилась в дорогу, позбирала своє добро, набрала клунок сухарiв... — Навiщо ти, Тодозю, береш сухарi в дорогу, коли ми набрали печеного й вареного цiлу хуру? — спитала в Тодозi панi Суфщинська. — Бо я не поïду з вами. Годi менi тинятись по свiтах та мандрувати за вами по ваших слiдах. Я йду до Києва: а в Києвi пiду в монастир в черницi. Тепер там моє мiсце, i нiгде бiльше, — промовила Тодозя. — Така вже доля менi судилась. — Прощайте, княгине! Буду за вас в монастирi повiк молитись богу та благати в його ласки для вас, бо ви для мене були добрi, — говорила Тодозя на прощаннi, стоячи з клунком на плечах, з палицею в руках. Вже надворi смеркало. Темрява закутувала сутiнками пишний старий садок, старий палац, башти й бархани. Вже хури були напоготовi рушити з двору. Але Гризельда ждала, доки надворi зовсiм смеркне. Коли це несподiвано набiгли в замок шляхтичi й шляхтянки з близьких сiл i на возах i верхами. — Рятуйте нас i сховайте нас в замку, бо вже якийсь загiн наступає на Вишневець. Ми ледве повтiкали й спаслись од смертi, — говорили втiкачi до жовнiрiв. — Княгине! тiкайте звiдсiль! Тiкайте зараз, доки маєте час i змогу втекти, — крикнула Тодозя до Гризельди. — Тiкайте, бо загинете усi, загину й я! Вона вглядiла на пригорку пiд лiсом, як багаття блиснуло раз i погасло, потiм блиснуло вдруге й знов погасло на хвилину. Але незабаром багаття спахнуло й пiдняло червонi язики високо вгору. Дим забiлiв на ясному небi й пiднявся вгору клубками. Тодозя знала, чиï руки пiдкладали пiдпал в багаття, знала вона i для чого розпалювали те багаття. — Одчиняйте браму! Тiкайте мерщiй звiдсiль! — кричала Тодозя, бiгаючи по дворi, по покоях в палацi, мов несамовита. Гризельда й усе жiноцтво стояли, неначе мертвi. Вони й самi не знали гаразд, чи тiкати, чи замкнутись в твердинi. Тодозя побiгла й звелiла одчинити браму. Вона взяла попiд руки Гризельду й посадила в карету, а потiм подала ïй малого сина Михайла, вхопивши його обiруч попiд пахви. — Тiкайте i нiгде не спиняйтесь! Тiкайте, що є сили! Прощайте, княгине, на вiки вiчнi! Побачусь з вами хiба на тiм свiтi. А багаття пiд лiсом все розгорювалось i пiднiмало вгору довгi червонi язики, неначе лизало вiковiчнi дуби по зеленому гiллi, по чорних стовбурах. Тодозя поглянула на те багаття, на той страшний знак помсти й смертi. В неï серце замирало. Усi двiрськi панни, усе жiноцтво, що було в замку, усi хапком сiли на вози. Гризельда плакала. Плакали й усi панни. Вони постерегали, що покидають замок навiки. Вони рушили з двору. — Ой боже мiй! знов забила менi памороки оця бiганина та оцi втеки, — крикнула баба Ганна з воза. — Я ж звинула своï новi кунтушi та шовковий новий жупан, поклала долi в куточку та спохвату забула убгати ïх у скриню. Приïду в Збараж в засмальцьованому жупанi. Оце яка напасть! Оце яка халепа! Оце нахаба козацька! Але брама заскрипiла й одчинилась. Це вже було лягома вночi. Вози рушили з мiсця й ïх неначе вихром пiдхопило й понесло по дорозi на Збараж. Тодозя тихою ходою прямувала шляхом до Києва. Не встигла вона вийти за Вишневець, як коло замка хтось гуркнув з рушницi. Тодозя догадалась, до чого стосувався той вистрiл, i перехрестилась: вона напевно знала, що загiн починає напад, вже приступає до замка. Тодозя йшла битим шляхом попiд лiсом i все оглядалась на покинутий палац та на замок. Багаття пiд лiсом погасло, тiльки червоною плямою жеврiла купка жару. Але зате згодом в замку спахнуло здорове полум'я. Загiнщики пiдкотили пiд браму кiльки возiв соломи i пiдпалили ïх. Полум'я спахнуло i швидко зайнялася брама, зайнялася й дерев'яна башта над брамою. Вдарили з рушниць густо та часто, неначе об залiзну покрiвлю застукотiв здоровий град. Заревли гармати. Козаки полiзли на вали, розтрощили баркани, розкидали рукошма частокiл i запалили старий палац князiв Вишневецьких. Усi жовнiри, усi втiкачi поляки полягли в замку головою до одного чоловiка. Вже далеко зайшла Тодозя в лiс. В лiсi було поночi, наче в льоху. Коли це серед лiса неначе хтось освiтив верхи старих дубiв та вiковiчних грабiв, неначе сонце, сходячи з-за гори, кинуло промiння на вершечки дерева. Верхи зачервонiли, неначе облитi кров'ю. Свiт все прибiльшувавсь та дужчав, неначе чиясь рука розкладала десь близько багаття. Блиснули нарiзнi дуби на галявинi, що стояли опрiчнi од лiсу. Тихий червоний свiт полився по гальовинi. Небо над Вишневцем зачервонiло. В лiсi тхнуло згарятиною. Тодозя злякалась того кров'яного свiту на деревi: лiс став червоний, неначе пекло; згарятина та смалятина забивала дух. Тодозя йшла i голосно промовляла молитви. Тiльки що вона вийшла з лiсу на чисте поле, як одразу вглядiла страшну пожежу, схожу на пекло: козаки пiдпалили Єремiïн тiк. Безлiч довгих ожередiв та стiжкiв нового, тiльки що ввезеного хлiба запалали заразом. Вранцi од давнього замка, од палацу давнiх славних князiв Вишневецьких не зосталось i признаки. XII Вночi в лiтнi обляги приïхала Гризельда до Збаража. В Збараж збiглись з сiл та мiстечок польськi шляхтичi, жиди та покатоличенi украïнськi шляхтичi, спасаючи своє життя од загонiв Кривоноса та Полов'яна. В мiстi було так багато людей, неначе вони з'ïжджались на ярмарок. Деякi польськi дiдичi попривозили цiлi хури з скарбами i ховали ïх в збаражськiй твердинi. Скрiзь був гармидер, скрiзь була бiганина. Для Гризельди i ïï двору з великою труднотою знайшли квартиру в невеличкiй хатинi в одного мiщанина. Кiмнатки були тiснi, низенькi. Вiконця були схожi на дiрки, попрорiзуванi в стiнах. I сiни, i кiмнати були заставленi скринями, скриньками та усякими пакунками з князiвським добром. По стiнах на кiлках були порозвiшуванi дорогi кунтушi та сукнi. По столах, по стiльцях валялись не звинутi, не схованi усякi удяганки та убрання. Все те припало порохом на палець. В маленькiй пекарнi кухар готував обiд для княгинi. Для челядi готували обiд серед садка, розклавши багаття на прогалинi. Втiкачi поляки попримощувались по садках, до повiтках. Жиди та шляхтичi метушились, сновигали по тiсних улицях. Здавалось, що увесь Збараж неначе збирався кудись тiкати або ждав нападу ворогiв. Мiсто й улицi стали схожi на якийсь чудний обоз, нiби на часову стiйку для одпочинку якогось давнього народу, що прикочував звiдкiльсь, нiби з далеких азiйських степiв, пристав на одпочинок i от-от незабаром ладен рушити з мiсця й одкочувати кудись далi в iншi краï. В той час Єремiя Вишневецький стояв з своïм вiйськом коло Старого Костянтинова. До його дiйшла звiстка, що загонщики вже зруйнували Вишневець, спалили його оселю й токи, що Гризельда втекла в Збараж. Вiн поïхав до Збаража, щоб одвiдати Гризельду та свого сина Михайла. Вже в обляги прибув Єремiя до Збаража. Гризельда ще не спала. Надворi була страшенна духота. В тiсних кiмнатках дихати було важко. Баба Ганна постелила постiль малому Михайловi на скринi, а сама лягла долi. Iншi двiрськi панни полягали спати покотом то в хатi на долiвцi, то в сiнях. Гризельда сидiла на скринi край одчиненого вiконця. Ïï не брав сон. Вона сидiла, похиливши свою горду голову, сперту на долоню, i задумалась. В розкiшних русявих косах вже блищали сивi волосини, неначе срiбнi нитки. За тi страшнi днi вона змiзернiла, змарнiла, постарiла; лице осунулось, i очi неначе пригасли. Гризельда встала, поправила подушку пiд головою сина, знов примостилась на скринi i важко зiтхнула. Вона окинула оком убогi тiснi кiмнатки з маленькими вiконечками, з узенькими дверима, i ïй несподiвано спав на думку розкiшний палац в Лубнах, просторнi покоï та зали, устеленi дорогими перськими килимами, високi стелi, вимальованi й облiпленi арабесками. I двi сльози покотились по змарнiлих щоках i впали на долоню. Вона згадала, що той палац, мов пишний сон, був та й загув, неначе його вiтром рознесло, як розносить весняний туман гарячого майського ранку. Майнув перед нею i вбогий полiський Брагин, серед мочарiв та борiв, майнула i страшна остання нiч в вишневецькому палацi. I ïй здалося, що вона падає все нижче та глибше в якусь безодню, що та безодня, наче якась непереможна сила. все тягне ïï наниз, всисає ïï з життям, з усiма маєтками, i поглине ïï й князя Єремiю, i ïï сина Михайла. Де то тепер повертається князь Єремiя? Чи живий вiн, чи може його вже й на свiтi нема? Рипнули узенькi дверi, а потiм заскрипiли й захрипiли, неначе немазана вiсь. В кiмнату несподiвано вступив князь Єремiя, припалий пилом. Гризельда крикнула й схопилась з мiсця. Князь Єремiя здався для неï марою, що з'явилась перед ïï очима несподiвано; ïй здалося що власнi ïï думки обтiлились i з'явились в запаленiй та зчорнiлiй Єремiïнiй постатi. — Не лякайся, Гризельдо! це я опiзнився в дорозi. Оце я прибув, щоб тебе одвiдати в горi та в безталаннi, — сказав князь пошепки, нишком, здержуючи свiй крикливий голос. Гризельда заплакала й кинулась обнiмати Єремiю. Вона припала головою до його сухорлявого плеча й не переставала плакати та хлипати. — Не плач, кохана Гризельдо! Сльозами нiчого не вдiємо, не зарадимо лиху, не зарятуємо себе. Сядь та розкажи менi про вишневецькi пригоди, про своє пробування в Збаражi. — Нема чого й оповiдати. Он подивись навкруги! Сам бачиш, як ми бiдуємо тут в Збаражi, — промовила Гризельда, хлипаючи. — Хiба це князiвське життя? Це животiння вбогих селюкiв-хлопiв. Он до чого ми дiйшли! — Боже мiй! ти почала сивiти! ти постарiла! Стала якась нiби остаркувата на виду! — крикнув Єремiя. — Iзстарiла мене лиха година. Iзстарiла вона й тебе, мiй коханий. I ти вже сивiєш, а ти ж ще такий молодий! — промовила Гризельда. I вона розказала, яку страшну останню нiч вона перебула у Вишневцi, розказала, як бачила на своï очi пожежу в твердинi, як козаки зруйнували й пiдпалили твердиню, спалили палац i токи, i всi забудування в оселi. — Посивiю, занидiю, а не здамся лиху. Я нездатливий зроду. Будь же й ти мужня до краю i не впадай серцем. Перебудемо лиху годину, i знов для нас ясно засвiтить сонце. Гризельда тiльки рукою махнула й знов сiла край вiконця i похилила голову. — На польську шляхту неначе впав попуст божий. Пропала навiки для нас Лубенщина, пропала й Вишневеччина. — обiзвалась згодом Гризельда, — пропав i палац в Лубнах, а од давнього палацу славних князiв Вишневецьких зостались тiльки попiл та руïни. Усе сливе твоє добро, усi сливе твоï маєтностi вже ми втратили може й навiки. Ми зубожiємо й не матимемо швидко нiгде жадного притулку. — Цього я нiколи не попущу, доки житиму на свiтi. — Зоставатись тобi в Збаражi довго не можна, — промовив Єремiя згодом, — козацькi загони вкрили всю Украïну. дiйшли вже на Бiлiй Русi до Могилева й Бобруйська. Ïдь звiдсiль зараз, ïдь в Галичину до Львова або й далi. Не дляйся й не гайся й завтра або пiслязавтра, добре одпочивши, рушай в Галичину до Перемишля. Єремiя розпрощався з Гризельдою, поцiлував сонного сина й виïхав з двору до вiйська. Єремiя заранi приïхав до свого табору. Його вiйсько стояло недалеко од Старого Костянтинова над багнистою рiчечкою Пилявкою. Вiйська в його було дванадцять тисяч. Вже сонце високо пiдбилось вгору, як Єремiя прибув в табiр. Усей табiр неначе вимер. Скрiзь було тихо. ЄремIя спинив коня коло свого намету. Одна пола намету заворушилась, ïï одслонила чиясь бiла випещена рука. Iз шатра вийшов шляхтич Дзеньковський. Вiн тiльки що прибув з Варшави. Його прислали Єремiïнi побiчники, варшавськi пани з недобрими звiстками. — Неприємну звiстку принiс я з Варшави, ясновельможний князю, для вашоï ясновельможностi! — промовив Дзеньковський. Єремiя навiть не привiтався гаразд з посланцем, скочив з коня, увiйшов в намет i сiв на низенькому простому дерев'яному дзиҐликовi. — Кажи, пане, якi там звiстки з Варшави, — сказав Єремiя й насупив своï чорнi густi брови. Голос його впав одразу. Вiн промовив цi слова, неначе прошепiв. — Варшавський сейм вже постановив зiбрати й виставити проти Хмельницького тридцять шiсть тисяч вiйська. Нашi польнi гетьмани в полонi. Через те сейм не дозволив настановляти нових гетьманiв над вiйськом, а настановив тiльки приводцiв. За приводцiв обiбрали князя Домiнiка Заславського, молодого Конецпольського та старого Миколая Остророга. Вас, князю, найлiпшого, найздатнiшого войовника, поминули, — сказав посланець тихим та сумним голосом. — Коли тепер мене поминули, то коли б потiм не жалкували, — обiзвався ще тихiше Єремiя. Його неначе хто руками здушив за горло i не давав дихати. — Прихильники ясновельможного князя нiчого не вдiяли на сеймi, хоч i встоювали за вас. Коронний канцлер Оссолiнський гiрше за всiх виступав на сеймi проти вас, вiн говорив, що приводництво над вiйськом треба доручити чоловiковi розсудливому й помiркованому, а не такiй палкiй головi, як у ясновельможного князя. — Оссолiнський мiй давнiй ворог, я цьому добре вiдомий, — обiзвався князь неначе десь за стiною. — Вiн давнiй прихильник до козакiв, який був i король Владислав. — Сейм розбився на двi половини. Однi пани бажають вiйни з козаками, наважились звести ïх на нiщо й побити до останку; другi мають на думцi миритись з козаками i вернути ïм ïх давнi права й привiлеï. Надвiрнiй коронний маршал Казановськнй навiть заступився за козакiв: говорив, що полякам не годиться нарiкати на козакiв за те, що вони поєднались з татарвою, бо можна, мовляв, обернутись за єднанням до самого пекла, щоб позбавитись такоï неволi, нахаби та пригноблення, яке довелось терпiти козакам од польських панiв. Єремiя скочив з дзиҐлика й забiгав по наметi. — Знаю я цього пiдлизькуватого пана, перевертня з волохiв! Отжеж знайшовся й такий, що ладен ще й споболювати отим харцизгикам! Ото диво! Це знак великого занепаду польськоï шляхти, — сказав Єремiя. — Тим часом у Варшавi тiльки й мови, що про вашу милость, князю; усi сподiвались, що сейм доручить вам верховенство й приводництво над армiєю. Вiйсько бажає, щоб ви, ясновельможний князю, а не хто iнший вiв його в битву. Городяни й жовнiри стоять за вас, спочувають вам, та сейм став проти вас, князю, — говорив далi пан Дзеньковський. Єремiя став непорушно i втирив очi в Дзеньковського. Дзеньковський був ще молодий пан, випещений, вигодований, з бiлими повними щоками, з розкiшними русявими вусами. Дiвочi рум'янцi грали на повних щоках, уста червонiли пiд вусами, як калина. Єремiя слухав шляхтича й несамохiть приглядався до повновидого круглого лиця шляхтича. Єремiï чогось став противний той випещений свiжий панянський вид шляхтича, стали противнi стримкi пухкi русявi вуса, став гидкий самий тоненький голос, що подавав йому неприємнi звiстки з Варшави. — Декотрi пани промовляли в сеймi промови за вашу особу, князю, але бiльшiсть стала особово проти вас. Вашi гарячi прихильники, князю, оце прислали мене до вас за порадою й просили ясновельможного в часи небезпечностi взяти верховенство й приводництво над армiєю й наступати на Хмельницького, — говорив далi шляхтич. Єремiя слухав неначе крiзь сон i не зводив очей з пана Дзеньковського. Розкiшно убраний шляхтич стояв проти свiта помiж одкинутих полотнищ намету. Дорогий червоний кунтуш, облямований золотими позументами аж сяв на шляхтичевi й сипав ясний одлиск в темнi закутки намету. Єремiя в простому чорному кунтушi з недорогого сукна стояв поплiч з Дзеньковським i здавався простим жовнiром врiвнi з шляхтичем, а шляхтич стояв в золотi та сяєвi, мов князь, i все говорив про Оссолiнського, про Казановського й iнших князевих супротивникiв. Єремфiя придивлявся до посланця з неприємними звiстками, i йому став противний i той червоний кунтуш, i золотi позументи, i блакитний жупан. Єремiя слухав i зненавидiв i самого шляхтича, зненавидiв самий голос, що здавався йому сеймовим одгомоном голосiв його заклятих ворогiв. Злiсть росла, прибувала в серцi, як вода в рiчцi в тучний дощ. Єремiя ледве вдержував руку. Йому хотiлось вихопити шаблю з пiхви i стяти саму голову, i одтяти язик, що висловлював такi неприємнi звiстки з Варшави. — Йди, пане Дзеньковськнй, до моïх полковникiв. Вони дадуть тобi намет для одпочинку, напоять тебе й нагодують. Подякуй од мене у Варшавi панам, моïм щирим прихильцям, котрi встоювали за мене, — сказав Єремiя так тихо, нiби шепотом, що шляхтич ледве дослухався до тих слiв. Єремiя став блiдий, потiм став жовтий, неначе мрець. Очi одразу пригасли, губи зблiдли й нiби присмагли, попiд очима неначе хто попiдводив синилом, а щоки неначе хто помалював жовтилом. Його вид став схожий на писанку-крашанку. Дзеньковський глянув на князя й крикнув: — Ясновельможний! не журiться так дуже! не вдавайтесь в тугу! Дасть бог, справа пiде iнакшим способом! Єремiя мовчки тiльки ткнув рукою, показуючи на вихiд з намету. Шляхтич миттю наче виплигнув з намету. Єремiя одкинув завiсу в другу половину намету, увiйшов туди i впав на постiль, неначе пiдкошена трава падає на землю пiд косою. Йому здалося, що в ясному небi десь узялась хмара, блиснула блискавка, i в його несподiвано вдарив грiм, забив йому памороки трохи не на смерть, i його оповила якась непросвiтна темрява й туман. Вже сонце звернуло на вечiрнiй пруг. В наметi було тихо. Один жовнiр, стiйчик коло княжого намету, насмiлився вступити в намет i спитав, чи не буде князь ïсти або пити. Єремiя не звелiв подавати обiда, тiльки звелiв принести свiжоï криничноï води. Цiлий день в Єремiï й рисочки не було в ротi. Настав вечiр. Стiйчик позапалював в наметi восковi свiчки. Єремiя сидiв на стiльцi задуманий, засмучений. Усi його палкi честолюбнi надiï неначе одразу розвiяв вiтер. Вiн постерегав, що з його рук вислизнув великий та значний момент, котрий мiг би одразу пiдняти його превисоко вгору, вище за усiх магнатiв: пiдняти на королiвський трон. Моя слава, як слава великого побiдника, розiйшлась би по всiх усюдах; на усю Польщу, на ввесь свiт, як промiння сонця. Я б заломив, заслiпив усю Польщу, усiх магнатiв. Мене б встрiла уся Варшава з честю та пошаною, з таким трiумфом, з яким колись стрiчав Рим славних побiдникiв. До трону менi було б недалеко. Тодi б я вернув моï втраченi рухомi й лежачi добра, моï силеннi маєтностi. А тепер моï стежки до слави закидало камiнням. I хто закидав? Нiкчемнi, нiчого не вартнi люде, що не вартi шага, не вартi навiть моєï пiдошви! В Єремiïному серцi спахнув гнiв на своïх ворогiв. Єремiя схопився з мiсця й завештавсь по наметi, неначе йому хто всадив кулю в самiсiньке серце. Хто ж моï супротивники? Хто хоче вирвати з моïх рук славу побiди? Домiнiк Заславський, нездатний до вiйни, вiдомий ласун, розкiшний, випещений унук князiв Острожських, що завсiди любили розкiш i були такi ласуни, як i Домiнiк. Йому б тiльки качатись на перинах та бенкетувати. Конецпольський? Це непосидющий недолiток, трохи не дитина. Вчений Остророг тiльки знає свою латину, закоханий в книгах. Запагублять вони Польщу. Козаки вiзьмуть над ними перевагу. I тодi я навiки втрачу i Лубенщину, i усi моï волинськi маєтностi. I я тодi зубожiю зусiм. Тодi впаде в Польщi й на Украïнi славне iмення князiв Вишневецьких. Мене й мого сина ждуть злиднi. Єремiя почував, нiби в його серце хтось устромив нiж та й не виймає. Серце болить, рана ятриться. А хтось неначе повертає нiж помаленьку на усi боки i триюдить рану, застромлює нiж ще глибше й все мучить, катує його душу. — Болить моє серце, болить моя душа! Важко менi дихати! Сама смерть була б менi легша, нiж цi пекельнi муки, — прошепотiв Єремiя i вхопився долонею за серце. Єремiя вийшов з намету. В таборi було тихо й мертво. Нiч була темна. Усе спало, все одпочивало. Густi зорi на небi миготiли, весело блищали, неначе очi, налитi коханням. Брильянтовий веселий свiт од зiрок лився, переливавсь, сипався в темнiй блакитi. Зорi нiби тiшились своïм свiтом в нiчнiй тишi. Тепла розкiшна нiч вкривала землю й розливала спокiй на усе, що животiло й дихало на землi. Єремiя пiшов над рiчку. Прохолода повiяла на його з вогкоï низини, прохолодила його гарячий вид, запеченi смажнi уста. А запекле серце усе нило та болiло, неначе роз'ятрена рана. То злiсть, то ненависнiсть, то почування великоï обiди, великоï втрати приливали до серця, неначе морськi хвилi до берега. Ненавидять мене магнати, заступають менi стежку, заступають свiт до слави. Ненавиджу ïх. Я ладен i зараз покинути Польщу та виïхати в який чужий край. Мене скрiзь приймуть з честю. Але менi треба пдмститись над козаками. Тiльки через це я не покину Польщi. Ну потривайте ж тепер, моï вороги! Прийде час, i ви самi мене проситимете, будете менi коритись та кланятись, щоб я взяв приводництво над армiєю. А це певно буде! а це певно станеться неодмiнно, трапиться незабаром. Наглузуюсь тодi й я з вас, принижу вас до землi, наступлю на вашу шию, причавлю вас i по вас, нiкчемних, таки пiднесусь вгору до слави, до пошани, вийду високо-високо i тодi глузуватиму з вас. Увiрвавсь мiй терпець! Але я знаю, що я один спасу Польщу. Єремiя вернувся до намету, як вже небо на сходi яснiло. Заворушились в таборi жовнiри i подекуди заманячiли. виходячи з наметiв. Конi заiржали. Табiр прокидався. Одного Єремiю не брав сон до бiлого дня. Вранцi полковники поприходили до Єремiï. Прийшов i шляхтич Дзеньковський. Вони глянули на Єремiю й не впiзнали князя: вiн став такий змарнiлий, занидiлий, такий страшний, неначе тi немирiвськi мученики перед смертю, що були розп'ятi на хрестах та на стовпах. — У кожноï людини своє щастя й iншi муки. Кожний мучиться по-своєму, — промовив Дзеньковський до полковникiв, вертаючись од князя. — Чи це ж не мрець, що встав уночi з домовини i вийшов до нас в наметi? Мабуть великi муки вiн перетерпiв цiєï ночi! XIII Сливе через мiсяць пiсля Корсунськоï битви з поляками, 20 липня 1648 року помер король Владислав IV. Хмельницький довiдався про смерть короля в Богуславi тодi, як вiн iшов з вiйськом з Корсуна на Бiлу Церкву. Мiж козаками пройшла чутка, що пани отруïли короля за те, що вiн був прихильний до козакiв. Тепер короля не стало. В Польщi усiм правив сейм, усьому давали ряд пани. Дiйшовши до Бiлоï Церкви, Хмельницький став табором i зараз послав до Варшави своïх комiсарiв з листом до короля, неначебто вiн не знав, що короля вже нема на свiтi. Богдан просив в короля вибачити йому, що вiн пiдняв повстання, бо мусив зробити це через панськi здирства, i жалiвся на польських панiв, що вони пригноблюють козакiв, пооднiмали в ïх землi, луги, сiножатi, ставки, млини, виганяють з своïх маєтностiв козацьких удов та сирiт, не пускають козакiв на Днiпро ловити рибу. Окрiм того, вiн жалiвся, що пани та ксьондзи силою заводять на Украïнi унiю, беруть великi податi, навiть з козацьких удов, беруть оплать з кожноï хати, з пасiк, з товару, з млива, а реєстровим козакам вже не платять за службу з скарбу п'ять рокiв. В кiнцi свого листа Богдан просив збiльшити козацьке вiйсько ще на шiсть тисяч, вернути ïм давнє право вибирати самим гетьмана й полковникiв, пооддавати церкви, одiбранi в унiю. Для переговорiв вiн просив прислати комiсарiв з Варшави. Прочитавши на сеймi Богданiв лист, пани постановили не приймати Богданового прохання i, не гаючись, йти на його з вiйськом. А тим часом Богдан розiслав з Бiлоï Церкви листи по всiй Украïнi, щоб хлопи йшли в козаки i прибували до його табору, а сам знявся й рушив далi на Волинь. Козацький табiр дiйшов до рiчки Случi. Хмельницький став табором недалеко од Старого Костянтинова. — От тепер знай, ляше, що по Случ наше! — говорили козаки, отаборившись над Случчю. Тим часом козацькi посланцi вернулись з Варшави й принесли звiстку, що сейм дав приказ незагайно збирати польське вiйсько й призначив над ним трьох приводцiв: Домiнiка Заславського, молодого Конецпольського та старого Миколая Остророга. — Перина, дитина й латина! оце нашi супротивники теперечки! З цими небагато буде нам клопоту та тяганини! — смiявся Богдан, прикладаючи прiзвища новим приводцям польського вiйська. Тим часом сейм видав загад панам збиратись на вiйну. Кожний багатий пай збирав вiйсько з дрiбних шляхтичiв i виставляв його на вiйну на свiй кошт. Кожний шляхтич в повiтах, що хотiв iти на вiйну, був повинен виступати на збiрче мiсце своïм коштом. З таких шляхтичiв складались корогви. Кожна корогва звалась по повiтовi. З кiлькох корогвiв складався полк. Полки звались на ймення по своïх воєводах. Уся армiя уявляла з себе нiби маленьку Польщу. Збiрним мiсцем для вiйська призначили Глиняни за тридцять верстов од Львова. Збiр вiйська почався ще серед лiта. Потяглися до Глинян пани з усiєï Польщi. Польськi тогочаснi пани, вкрай випещенi та без мiри спанiлi в розкошi, не могли знести недогоди вiйськового таборового життя й ïхали на вiйну, неначе на якийсь бенкет, в дорогих каретах з великою силою усяких служникiв, слiдком за ними йшли валки хур, навантажених усяким незлiченним добром. На хурах везли меди, вина, горiлку, варення, конфети, оксамитове та шовкове празникове убрання, соболячi шуби, дорогi оксамитовi матерiï на кунтушi, теплi укривала, подушки, перини й м'якi матраци, килими i везли безлiч фарфорового та срiбного посуду: срiбнi тарiлки, вази, полумиски, кубки, пугарi. Багатi магнати везли навiть срiбнi тази й умивальники i золотi кубки та чарки дорогого виробу. Багатiшi пани позабирали з собою навiть ванни для купання. За кожним паном ïхало стовпище слуг та кухарiв. Кухарi везли усякi своï кухарськi причандали. Польський лiтописець пише, що в тодiшньому таборi певне було бiльше срiбла, нiж олива в кулях. Багатi пани неначе мали на думцi виставлятись та чванитись в таборi один перед одним своïм багатством, золотом та срiблом, та брильянтами, як виставлялись в своïх пишних палацах на бенкетах. Вiйськовий табiр розкинувся по широкiй долинi коло Глинян. Пани понапинали здоровi намети з полотна та повстi, облицьованi червоними та жовтими шовковими смугами та бережками. Кругом наметiв розставили вози. Уся долина була заставлена возами та кiньми. Возiв набралося бiльше, нiж сто тисяч. Мiж возами манячiли гусари в пишних уборах, пiхота, конi в дорогiй збруï. За хурами було не видко й гармат. Усей табiр був схожий на прездоровий ярмарок на степовiй Украïнi, закиданий хурами та возами, на котрому не знать, чи бiльше возiв, чи бiльше людей. Уся долина нiби гула, клекотiла, неначе здоровий ярмарок. Розкiшний намет князя Домiнiка стояв на пригорку. На його бiлих ребрах червонiли смуги з дорогого сукна. Зверху намету блищала позолочена княжа корона. Кругом намету чорнiли рядками гармати. Заславський розставив вiйсько з свого воєводства по селах коло Львова i вернувсь до табору. Як вiн прибув до табору, його стрiли пани й вiйсько з гуком гармат та радiсними криками. Гусари й кiнне вiйсько виступило на пригорку йому назустрiч. Вiйсько здивувало й заслiпило самого Заславського незвичайно розкiшними уборами. Гусари чванились один перед одним дорогими баскими кiньми та кiнською збруєю: луки на сiдлах були усе срiбнi, чапраки повишиванi шовком та золотом, стремена позолоченi, шаблi й держална поцяцькованi золотом. На гусарах були кунтушi оксамитовi, пiдбитi шовком й облямованi дорогими соболями. На шиях блищали золотi важкi ланцюжки. З високих шапок, надiтих набакир або навскоси спадали китицi, обсипанi брильянтами. Червонi й жовтi сап'янцi блищали срiбними й золотими острогами й пiдкiвками. За поясами стримiли дорогi кинжали з срiбними позолоченими держалнами. Пiше вiйсько було так само убране в багатi квiтчастi кунтушi. Простiшi жовнiри з сiрачковоï шляхти не одставали од панiв i пiдбирались пiд ïх вподобу в пишному убраннi. За видану вперед за три мiсяцi з скарбу плату вони посправляли собi суконнi кунтушi, начепляли на голови квiтчастi суконнi шапки з червоними верхами та китицями. Збитки в убраннi були неймовiрнi. Пани, зроду чваньковитi на вдачу, виставлялись своïми дорогими уборами один перед одним, неначе на бенкетi перед панянками. Пани з'ïхались неначе не на вiйну, а на бенкет. Вони й справдi давали в таборi бучнi бенкети i силкувались показати свою щедрiсть та пиху, неначе в своïх палацах. На бенкетах грали музики. Кухарi розкладали багаття й готували усякi панськi потрави. По усьому таборi йшли бенкети, скрiзь грали музики, неначе скрiзь справляли весiлля. Вино, меди розливались рiчками. В багатих просторих шатрах ставили столи. Столи заставляли срiбним посудом; кухарi подавали дорогi потрави. По тодiшньому панському звичаю ставили на столи виробленi з сахару дерева, троянди, кози, леви, оленi й усяковi чудернацькi фiгури. Як глянеш на усе вiйсько, пише тодiшнiй польський лiтописець, то тобi здається, що пани з'ïхались не на вiйну, а на весiлля. А тодiшнi украïнськi лiтописнi записали, цю польськi пани з'ïхались неначе на ярмарок, понавозили срiбла, золота та дорогого убрання певно для того, щоб замiняти ïх на козацькi рядна та повстянi попони. Приïхавши з Львова до обозу, князь Домiнiк Заславський зараз дав розкiшний бенкет панам, приводцям кожного воєводського полку. Кухарi розiклали за наметом багаття i готували обiд. Пани прибували до княжого намету верхи на баских конях в блискучiй збруï. Обидвi поли довгого княжого намету були одкинутi високо на намет. Червона пiбiйка на полах лягла на бiлий намет, неначе дорога завiса над дверима з двох червоних полотнищ. Намет стояв, неначе одчинений навстiж. Долiвка в наметi була застелена дорогими турецькими килимами. Кругом в серединi намету донизу висiли квiтчастою смугою перськi килими i обвивали намет, неначе дорогi поцяцькованi рами. Посерединi стояв довгий стiл, накритий бiлою скатертю, заставлений срiбними тарiлками та полумисками, здоровими срiбними жбанами та вазами. Жбани i вази були вщерть вiнцiв поналиванi венгерським вином, медами та горiлкою. Кругом стола понад краями, неначе разок золотого намиста, блищали проти сонця золотi чарки, чарочки, пугарi та кубки. Од княжого стола в самому наметi далеко тягся довгий рядок столiв, поставлених надворi й прикритих зверху полотняним навiсом на стовпчиках, щоб захищати од гарячого лiтнього сонця столи й високих гостей. Шляхтичi з'ïздились i стовпились в переднiй просторнiй половинi довгого намету. Слуги одкинули поли в другу половину намету, неначе одчинили дверi. З-пiд пiднятих пiл залиснiла багата князiвська постiль, постелена на товстих матрацах, з пуховими подушками, з перинами, з шовковим м'яким укривалом, з дорогими столиками та дзеркалами на столах. Та частка намету була схожа на дамський будуар, неначе якась випещена в розкошi панi розташувалась в наметi серед вiйськового табору. Незвичайно багатий розпещений князь Заславський так любив розкiш, що не мiг одвикнути од розкiшноï догiдноï обстави навiть у вiйськовому таборi. Князь Домiнiк вийшов до гостей убраний, як до вiнця, в розкiшному оксамитовому кунтушi, в високiй шапцi, з червоним шовковим вершком, то зiгнувся над вухом. На вершковi телепалась китиця, обсипана брильянтами. Над чолом стримiло бiле перо в брильянтах, неначе припале краплями прозороï роси. Збоку телiпалась шабля в золотiй пiхвi. За поясом стримiв кинжал з золотим держалном, поцяцькований взорами з iзумрудiв та рубiнiв. Князь виступав з дверей ввесь в золотi, оксамитi та брильянтах, неначе Савська цариця виступила на двiрський бенкет в Соломона. Кругом його аж сяло сяєво, аж кидало промiнням на поцяцькованi перськi килими, де тiльки вiн повертався. Бiлий, повновидий, тiлистий, вже трохи отiлий, з делiкатними рум'янцями на щоках, з рум'яними, як малина, повними устами, з русявими довгими вусами, викоханий, випещений, князь i справдi був схожий бiльше на тiлисту панiю або на багату повновиду молодицю в перськiй хустцi на головi та в намистi з дукачами. Слiдком за князем Домiнiком вийшов молодий Конецпольський, ще зовсiм молодий магнат, височенький, тонкий станом, бiлявий та такий жвавий, непосидящий та ворушкий, що про його казали, нiби вiн нiколи не мiг довго всидiти на одному мiсцi i все бiгав, ходив або ïздив без усякоï потреби, никав скрiзь по Польщi, по панських палацах або по лiсах на вловах. За Конецпольським виступав з повагом третiй приводець армiï вчений Остророг, вже лiтнiй, навiть пристаркуватий, сивуватий, з довгими кудлатими вусами, блiдий i замлiлий, нiби аж тлiнний, в простiй недорогiй одежi. Вiн любив засиджуватись над науками i пеклювавсь науцтвом так пильно, що аж занидiв i змiзернiв на виду. Приïхав на конi Домiнiкiв шурин Конецпольський, що держав Гризельдину сестру, прискакав князь Збаражський, так само перевертень з славного украïнського роду князiв Острожських. Панiв назбиралось повний намет. Коли це десь за сугорбами заграли музики. I на долинi з'явився полк киïвського воєводи Тишкевича. Поперед полка манячiло здорове знамено. За полком в блискучiй каретi ïхав Тишкевич. За ним тяглася довга валка з сотнi возiв з усякими пожитками випещеного старого магната. Князь Заславський зараз послав до його верхiвця з запросинами на бенкет. Незабаром карета прикатала до намету. Два жовнiри висадили попiд руки з карети огрядного Тишкевича. Вiн був убраний в нове багате убрання, неначе зiбрався на бенкет до самого короля в двiр. Усi три приводцi виступили з намету до його назустрiч i повели його попiд руки в намет, неначе старого гладкого бiскупа. Прискакав на конi й Самiйло Лащ в новому убраннi, здоровий, наче кадовб. I замiшався в блискучий натовп в наметi. Для його велетенськоï постатi намет був i низький i тiсний. Лащ повертався в наметi, неначе ситий товстий ведмiдь в кучi. Згодом назбиралось панiв так багато, шо вони не вмiщались в наметi й повиходили в полотнянi навiси над столами. Слуги повиймали з возiв стiльцi та дзиҐлики, оббитi червоним та жовтим сап'яном з видавленими золотими гербами та князiвськими коронами Заславського. Господар попросив гостей пити по чарцi, закушувати та сiдати за довгi столи. Гостi пили, балакали, кричали та реготались, про вiйну й мови не було в ïх. — Шкода, що оце нема з нами славного гетьмана Потоцького, — промовив князь Домiнiк, — десь поневiряється в полонi в Криму. От би хто зробив пошану моïм винам та горiлцi! — сказав князь Домiнiк. — Зробимо й ми без його вам, князю, цю пошану, — обiзвався Лащ, — за це не журiться! А все-таки шкода, що менi нема пари за столом з винами та медами. Оджеж нiхто мене з вас, панове, не переп'є! Один гетьман Потоцький був менi пiд масть. — Не журися, пане Лащу! Ми од тебе не одстанемо, — говорили декотрi пани, випиваючи по чарцi й заïдаючи холодною заячиною. Князь Домiнiк запросив гостей сiдати за столи. Приводцi Тишкевич, Конецпольський, князь Збаражський та iншi князi сiли за столом в наметi. Iншi молодшi пани посiдали за довгi столи пiд навiсами. Пiдняли над наметом Домiнiкове червоне здорове знамено. На пригорку вдарили з гармат. Заграли музики. Гостi всiлись. Почався бенкет такий розкiшний, почались такi збитки в напоях, неначе пани бенкетували не у вiйськовому таборi, а в палацi князя Заславського. Стовпище слуг та кухарiв завешталось, забiгало. Панам подавали смачнi й тривнi потрави. Пани гомонiли, реготались. Потрава йшла за потравою без кiнця. Жбани й вази з винами та медами спорожняли так швидко, що слуги ледве встигали наливати ïх з бочок, насилу увивались. Над усiма наметами воєвод та полкiв попiднiмали знамена та корогви. Багаття на сугорбi палало. Колiï рiзали й бiлували корови, барани та птицю на вечерю. Дим од багаття пiдiймався пiд синє гаряче небо вище од дiброви. Пани кричали й галасували. В гарячому повiтрi розносились гострi пахощi од печенi, перцю, iнбiру, тхнуло згарятиною од багаття. Здавалось, нiби то давнi царi давньоï Еллади з'ïхались на Олiмпiйськi iгрища, приносили пiсля веселого iгрища жертву богам, а потiм сiли за жертiвний бенкет в празниковому убраннi вкупi з жерцями в пурпурових та шовкових убраннях, в золотих вiнцях та обручах на головах. — А що ви, панове, чували про табiр Хмельницького? — спитав князь Домiнiк. — Розташувавсь вiн табором на Волинi. Вiн оце недавнечко розiслав листи по всiх мiстах та селах, щоб охочi хлопи приставали до його табору та йшли в козаки, — промовив Лащ, — i вже оце звiдусiль потяглися цi сiльськi лицарi хто на сухоребрих шкапах, хто пiшки з торбами на плечах та в драних свитах. Хмельницький приймає в козаки усю ту наволоч i вчить ïх муштрам. Ото, ясновельможнi панове, матимемо супротивникiв на продиво! З такими лицарями й нам, панове, ще не доводилось битись, одколи сутнiє Польша. — Доведеться таки попаскудити нашi лицарськi шаблi та забагнити нашi дорогi кунтушi в болотi, — обiзвався князь Збаражський. — Це неслава для наших дорогих шабель. — Ото летiтиме те дрантя пiд нашими шаблями, як куряче пiр'я з курей! Буде прецiкава, пресмiшна битва. Ото буду реготатись, як реготавсь пiд Смiлою тодi, коли вирiзав одне село. Тi дурнi хлопи пiд Смiлою не тiльки не оборонялись, але ще й ставали на колiна та простягали руки до нас. А я як штурхну яку молодицю списом в груди, то вона так i гепне навзнак та й задриҐає ногами! Чисто наче зарiзана курка! Ой будуть дригати ногами Богдановi лицарi пiд шляхетськими шаблями! — говорив Лащ i реготавсь. — Чи ви чули, панове, що Хмельницький оце на тiм тижнi оженився з якоюсь красунею Оленою Чаплiнською, жiнкою якогось шляхтича Чаплiнського, вбитого козаками? — сказав один шляхтич. — Кажуть й весiлля оце недавнечко справляв в таборi. — Невже! — крикнув жвавий Конецпольський. — Ото якби оце зараз була битва! Ми б узяли в полон Богдана з молодою, з усiм весiллям, з сватками й свiтилками. Вийшов би пресмiшний трiумф у Варшавi з свiтилками та дружками. Ми б загадали ïм на трiумфi улицею спiвати весiльних пiсень. Пани зареготались, аж столи задвигтiли. Венгерськi вина та мiцнi меди пiдкидали веселостi в розпаленi спекою та винами голови. Тим часом наприкiнцi бенкету кухарi поставили па столi здорову ялину, вироблену з сахару. Пiд ялиною бiг лев з пелехатою головою й наздоганяв зайця. На головi в зайця стримiла козацька шапка з червоним довгим верхом. Мудрий кухар потрапив в тон веселоï шляхти. Вглядiвши таку кумедну емблему, пани зареготались й загаласували. — Вiват! вiват шляхтi! Мудро зроблено! Вiват князевi Заславському, — загаласувала шляхта якимись скаженими голосами. — Згине Богдан з козаками! Нехай живе шляхта! — крикнули пани. — Нехай згинуть козаки й хлопи! — Не поможуть Богдановi обшарпанi хлопи та усякi загони! — крикнув Лащ i схопився з мiсця. Скотарна фацецiя збурила й розворушила легкодумних та гоноровитих панiв до краю. Чваньковитiсть та нахвалки прорвались наверх, неначе патьоки з кипучого вулкана. — Ось кара на бунтарiв! — крикнув князь Домiнiк, витяг свою дорогу шаблю, пiдняв ïï вгору i показав папам, але так, що шабля схилилась за плече, а князь показав панам пишне золоте держално, поцяцьковане брильянтами. Вiн показав те держално, неначе багата панi часом висовує з-пiд подола сукнi й показує дорогий черевичок, вишитий золотом: дивiться, мовляв, якi в мене гарнi гаптованi черевички. — Ось де наша побiда! — крикнув жвавий Конецпольський. I вiн i собi висмикнув шаблю з пiхви, пiдняв угору i показав панам золоте деожално, ще краще й дорожче. На кiнчику держална наче горiв здоровий червоний рубiн i нiби казав: дивiться! в князя Домiнiка гарне держално, а в мого господаря ще краще й дорожче, i заграничноï роботи. Самiйло Лащ схопився, як несамовитий, i пiдняв угору прездоровi кулаки. Це вже була фацецiя. — Дивiться, панове! Оце на один цiлий козацький загiн, а це на другий! Одного мого кулака вистачить на цiлий козацький загiн. I Лащ показав папам переднiше один кулак, такий завбiльшки, як довбня, а потiм показав другий. Пани зареготались i крикнули: — Лащ Геркулес! Вiват Лащевим кулакам! — Маємо добрi шаблi, маємо й добрi кулаки. Боже з високого неба! не помагай нi нам, нi козакам, а тiльки дивись з високостi неба, як ми будемо лупити оту наволоч, — промовив Лащ i пiдвiв очi вгору, здiймаючи обидва кулаки трохи не до самого полотняного навiса. — Правда! Правда твоя, пане Лащу! — крикнули вже зовсiм напiдпитку високi пани. Тишкевич сидiв, похиливши голову. Вiн пив мало. Склавши руки на товстому животi, вiн почав крутити здоровим пальцем однiєï руки кругом пальця другоï руки, неначе мотав нитки. Потiм, пiдвiвши соннi очi вгору, промовив: — Усе то гаразд, усе то гаразд. Мужностi в нас сила. Маємо багато мужiв, славних розумом, вченiстю, багатих на засоби й достатки й на вiдвагу. Але мiж нами нема тепер одного. Одцурався вiн од нас, зобижений сеймом. Ви, певно, втямили, про кого в мене мова. — Про князя Єремiю Вишневецького, — сказав Конецпольський. — Ви вгадали. В мене мова про його. Князь Єремiя — це окраса Польщi й Украïни. Вiн стоïть з своïм вiйськом окроми од нашого табору, хоч я певний в тому, що вiн стане проти козакiв одноразно й одночасно з нашим вiйськом. Але нарiзно битись, це виходить — зменшувати нашу силу. Треба б його якось вмовити, щоб вiн пристав до нашого табору, бо ми вже трохи якось нiби зам'якинились, сказати по щирiй правдi. — Треба! Треба! нема що й казати! — крикнули пани заразом. — Але як до його приступити? вiн менi ворог. Вiн гордий, цурається наших магнатiв, бундючний та непомiркований! — обiзвався князь Домiнiк. — Я поïду до його прохати, щоб вiн помирився з нами та пристав до нашого табору пiд вашу руку, — сказав Тишкевич. — I я поïду з паном, — сказав князь Домiнiк, — коли йдеться про нашу вiтчизну, то й я ладен. — I я поïду з вами! Князь Єремiя прихильний до мене. Тiльки шкода, що горiлки не вживає. За чаркою ми б з ним перебалакали, й справi був би кiнець, — сказав Лащ. — Якби вiн оце випив вкупi з нами, то й помирився б, i подобрiшав до нас. Оттут в пляшцi, панове, i правда, i щирiсть, i одкритiсть душi. I приятельство, — сказав Лащ i з тими словами встав, вхопив в руку здорову пляшку горiлки i високо пiдiйняв ïï вгору над своєю головою, — In vino est veritas! — обiзвався Остророг. — Про це знали ще давнi латинцi. Твоя правда, пане Самiйле. — In vino est veritas! В пляшцi й дружба, i любов, i панянськi рум'янцi, i пал кохання молодцiв, i поцiлунки, i смiх, i палкi мрiï, i веселощi життя, i смiливiсть побiдникiв, i висока поезiя; оттут, панове, в пляшцi й Анакреон, i Катул, i Овiдiй, i Горацiй. Тутечки вони сидять усi з своïми поемами, тут, на днi пляшки, i iдилiï, i оди, i сатири й поеми. Вино та горiлка заправленi ними, неначе перцем та iнбiром. Тут в пляшцi й королi, й царi побiдники, i Цезар, i Олександер Македонський, i Нерони та Калiгули сидять оттут на самiсiнькому днi, як жаби в болотi. — В пляшку посадив премудрий Соломон усiх чортiв та чортиць i закопав ïх у вавiлонському полi Деïрi. Навiть чорти не видержали справи: перед пляшкою заласувались на бенкетi в премудрого Соломона, певно, попились та й попались в Соломонову пляшку, як раки в вершу. Через пляшку сам сатана зоставався тодi без пекельного вiйська й без жiнок цiлi вiки. Та що й казати; пляшка — це сила, це щастя й мир. Неправду сказав апостол, щоб не напиватись вином, бо в винi розпуснiсть. — Пане Лащу! Говори та й мiру знай! Це єресь! Це схизма! — крикнув побожний Тишкевич. — Не єресь, не схизма, а свята правда! Коли чорти не видержали справи перед пляшкою, то й залiзний князь Єремiя не встояв би, якби випив з нами добрий жбан вина. Це не єресь! Це свята правда! — Єресь! єресь! Heresia magna! В банiцiю його знов! В банiцiю пана Лаща! — крикнули вжарти пани. — Нехай i в банiцiю! Це менi не першинка! Це вже впаде на Лаща, здається, двiстi вiсiмдесят восьма банiцiя з Польщi. Але я не покоряюсь вашому присудовi й зостанусь оттут за столом, зостанусь дома, в моïй веселiй шляхетськiй вiтчизнi з веселою шляхтою. I поïду до князя Єремiï просити його до згоди з нами з оцим бутлем в руках. — Пане Лащу! Але пам'ятай, що Хмельницький посадив в пляшку гетьмана Миколая Потоцького, а татари повезли його в пляшцi в Крим, — обiзвався князь Домiнiк. — А ми i питимемо, i козакiв битимемо! — крикнув Лащ. — Правда твоя, Лащу! свята правда! i питимемо, i козакiв битимемо! vivat! — крикнули пани, аж луна пiшла долиною. — Але переднiше нам треба поïхати до неублаганного князя Єремii та впрохати його й ублагати, щоб вiн пристав до нас з своïм вiйськом, — промовив Тишкевич. — Поïдемо, поïдемо й обернемо цього залiзного князя на воскового, — крикнув Лащ. Одначе не швидко довелось панам ïхати в обоз князя Єремiï: Тишкевич другого дня запросив усiх панiв на бенкет до свого намету. Бенкетували в Тишкевича, а потiм в Конецпольського, а далi в Потоцького. Бенкети тяглися тижнями, неначе великоднi святки. Дрiбнi жовнiри й собi, на зразець великих панiв, справляли гулянки та випивачки й незабаром вишахрували усю свою заплату, видану з скарбу вперед за три мiсяцi. Жовнiрам не стало за що харчуватись. Вони кинулись по селах шукати поживку, грабувати в селян воли, корови, вiвцi, кури та гуси. Львiвський архiєпiскоп писав тодi до одного свого приятеля пана, що жовнiри спустошили навiть королiвськi й шляхетськi села, що селяни трохи не мруть од голоду, втiкають з сiл i йдуть свiт-за-очi. Селяни в той час говорили: це гарнi нашi оборонцi, як вони себе звуть! вони зруйнували наше добро гiрше, нiж козаки, котрих звуть своïми ворогами. Пани не хапались ïхати в Єремiïн обоз, та й хапатись не було чого. Богдан через своïх посланцiв ще на сеймi просив в своєму листi панiв, щоб вони прислали комiсарiв говорити з ним, вмовитись i постановити мир. Про замирення вiн писав лист i до Адама Кисiля. Богдан ждав татар i хотiв протягти час як можна довше. Сейм згодився послати польських комiсарiв. Слiдком за посланцем Вольським поïхали на Украïну за комiсарiв Кисiль, Сельський, Дубровський та Обухович, як видно з прiзвищ, пани украïнцi й православнi. Вони приïхали на Волинь i потрапили в саме полум'я повстання. В Острозi загонцi ïх не пустили далi. Перед очима самого Кисiля вони зруйнували село Гущу, Киселеву резиденцiю, i спалили його добро. Кисiль хотiв добратись до Києва й там розпочати з козаками переговори, але його скрiзь спиняли й не пускали йти далi загонцi. Кисiль писав з дороги листи до Богдана, до киïвського митрополита Сiльвестра Косова, щоб йому дали провiдцiв для оборони вiд повстанцiв. Але Богдан зумисне не обзивався до його листами. Вiн зумисне тяг дiло, бо сподiвався з Криму пiдмоги од татар, а сам усе посовував свiй обоз далi на Волинь, ближче до Польщi. Кисiль з своïми посланцями блукав по Украïнi, переïжджаючи з мiста до мiста, сливе до кiнця лiта. А шляхетський табiр усе ждав не дiждався Кисiля з одповiддю од Богдана й з нудьги пив та гуляв напропали! Тишкевич усе намагався, щоб поïхати до князя Єремiï, поєднатись з ним та прилучити його до свого табору. Князь Домiнiк згодився помиритись з Єремiєю й поïхав до Вишневецького. Поïхав з ним i Конецпольськнй та Остророг, поïхав i Тишкевич, i молодий Конецпольський, що був жонатий з Гризельдиною сестрою. З ними вкупi поïхали ще деякi значнiшi пани. До посланцiв пристав, як шевська смола, i Самiйло Лащ, щоб вони i його взяли з собою. — Без Лаща ви нiчого не вдiєте з князем Єремiєю, — говорив Лащ до магнатiв, — вiзьмiть мене з собою, i я вам приведу до нашого табору князя Єремiю, як смирну ягницю на мотузку. Поïхав i Лащ з посланцями. Усi пани поïхали до Єремiï в дорогих блискучих каретах, неначе в гостi на бенкет. Поïхали сини украïнських перевертнiв до украïнського перевертня з славного давнього роду вкупi з польськими магнатами на пораду, як запагубити i знищити свою Украïну. Другого дня саме в раннi обiди блискучий поïзд углядiв Єремiïн табiр над рiчечкою Пилявкою недалеко од Старого Костянтинова. Табiр розкинувся пiд старою дiбровою на широкiй долинi аж до самоï Пилявки i мав такий простий вигляд, що пани звелiли спинити конi й загомонiли. — Ой куди ж це ми заïхали! — гукнув з карети князь Заславський. — Мабуть ми оце чи не помилились i не потрапили до Єремiïного обозу. Чи пак не до козацького загону оце ми приблудились? — Може й справдi хлопи зумисне оце показали нам шлях не до князя Єремiï, а до табору якогось харцизника Кривоноса або Вовгури, — обiзвався Конецпольський, виглядаючи в вiкно карети. Єремiïн табiр i справдi бур зусiм не схожий на багатий шляхетський табiр в Глинянах, а бiльше скинувся на Кривоносiв табiр. Усе в таборi було просто, навiть убого. На долинi манячiли простi закуренi пилом намети. Подекуди стримiли навiть солом'янi куренi та катраги, неначе в пасiцi. На жовнiрах жупани були з простого чорного та вишневого сукна. Пишнi карети виïхали в табiр мiж намети та куренi. Кругом наметiв заманячiли жовнiри, в недорогих жупанах, неначе селяни в свитках на ярмарку. Блискучi карети врiзались в табiр, неначе якийсь пишний королiвський поïзд вшелепався з дива в гущавину сiльського степового украïнського ярмарку. Карети стали серед гущавини наметiв. Магнати повставали й пiшки попростували до Єремiïного намету. Саме тодi Єремiя сидiв за наметом на дошцi й обiдав вкупi з своïми полковниками. Миски з кулiшем парували, поставленi вподовж рядком на дошцi, а кругом таки на дошках сидiла старшина. Єремiя здалеки вглядiв блискучий поïзд i поклав ложку на дошку, навiть не застелену скатеркою. Вiн стривожився так, що не мiг бiльше ïсти. Що це за диво? Що це за перезва? Це приводцi армiï чогось ïдуть до мене. Я вгадую й чого! Оце вони певно ïдуть просити мене, щоб я пристав докупи, до ïх армiï й бився з козаками пiд верховенством князя Заславського. Не буде цього, доки свiта-сонця! Не дiждуть вони цього! Я й тiльки я повинен правувати в битвi. Оцi цяцьки, оцi ляльки нездатнi до вiйськовоï справи. Магнати наблизились до намету. Єремiя пiдвiвся й пiшов до ïх назустрiч. А може сейм оце передумав i менi доручив приводництво над вiйськом? — майнула думка в Єремiï, i вiн почутив, що в його одразу неначе замерло серце й перестало кидатись, йому наче не ставало духу дихати. Єремiя виступив назустрiч панам, неначе вовк, застуканий вловчими десь в закутку; вiн насупив густi чорнi брови. А з-пiд брiв блискали сердитi очi. Панам здавалось, що вiн от-от вищiрить зуби I клацне на ïх зубами, наче вовк, i кинеться на ïх, порве й покусає i прожене ïх iз свого табору. На Єремiï був жупан з простого вишневого сукна, дуже пiдхожий пiд мужицьку свиту, та жовтi старi, вже зчорнiлi й замазанi сап'янцi. Перед пишними магнатами стояв нiби простий запорожець або козак з Богдановоï армiï. Пани поздiймали шапки i привiтались до князя Єремiï. Єремiя якось знехотя зняв шапку, вклонився ïм i попросив вступити в свiй намет з простого полотна та повстi, устелений простими повстяними килимами. Єремiя попросив гостей сiдати на липових непомальованих дзиҐликах. — Я прибув оце до вас, високошановний любий товаришу, з посланцями од усеi нашоï шляхти з нашого табору просити в тебе згоди з нами, — почав князь Домiнiк. — Я сам ладен просити вас i приïхав, щоб помиритись з тобою. Забудьмо давнi сварки та змагання. Наша отчизна Польща тепер в небезпечностi од козакiв. В Богдана вiйсько здорове. До його насходилось вже може бiльше, як сто тисяч народу. Богдан жде ще й татар на пiдмогу. Помиримось i подаймо один другому помiч на цей небезпечний час. Згода чи незгода з нами теперечки залежиться од тебе, князю. — Як миритись, то й миритись. Чому ж пак i не помиритись, — муркнув князь Єремiя й навiть не глянув князевi Домiнiковi у вiчi, а дивився через одслоненi поли намету кудись в далечiнь. — В Богдана армiя здорова, а в нас теперечки два табори, опрiчнi один одного, — почав Остророг, — кожне царство, що роздiлюється, мусить загинути i занапастись. Не одрiзнюйтссь од нас, князю, а пристаньте до нашого табору i ми вкупi переможемо ворогiв. — Як то менi пристати до вас? Пристати пiд ваше верховенство, чи що? — спитав, неначе одрiзав Єремiя i з тими словами пiдняв високо чоло i кинув гострими очима на Остророга. — Ми, князю, не виннi, що була така воля й присуд високого сейму. Ми не маємо права зрiктись його присуду, й загаду, — промовив князь Домiнiк, — але ми просимо, князю, твоєï ласки — пристати до нашого табору i злучитись з нами докупи, як рiвний з рiвними. Усi замовкли. Мовчав i князь Єремiя. В наметi стало тихо. Усiм було нiяково од тiєï мовчанки. Лащ мовчить, ще й позiхає на похмiлля. Вилупив на князя баньки, неначе його зроду не бачив, та й мовчить, — подумав жвавий Конецпольський i тихенько штовхнув Лаща лiктем пiд бiк. Коли б хоч брехливий Лащ мерщiй закидав свiй мотузок на князевi роги, — подумав Заславський, — а то хоч зараз виходь з намету та й давай дропака додому. — Вашоï милостi, князю, слава вiдома по всiй Польщi. Вас люблять жовнiри, бо ви смiливий i простий i припадаєте ïм до вподоби, — почав Лащ. — Випиймо, князю, при цiй нагодi по жбановi доброго венгерського та й зiйдемось з таборами докупи. Що тут довго балакати! Коли б швидше записати могорич по згодi, або що. — Випити можна. Чому пак i не випити, — обiзвався Єремiя й ляснув в долонi. В намет увiйшов служник. Єремiя звелiв йому подати вино й закуску. Жовнiр принiс вино в здоровому олив'яному жбановi, а потiм подав срiбнi недорогi кубки i поставив на столi закуску на олив'яннх тарiлках. Тi олив'янi тарiлки пригадували столи в монастирських трапезах або на Зопорозькiй Сiчi. — В час вiйни, в час походiв я забороняю п'янство в своєму таборi i сам ïм просту страву, ïм кулiш з салом, щоб давати зразець жовнiрам. Вiйна це великий пiст, а не масниця. В запорожцiв карають смертю п'яниць в час походiв. Ото правдивi лицарськi норови. Нам треба брати цей ïх звичай собi за зразець, — сказав Єремiя. — Ой, ой, ой! Князю Єремiє! Якби в нашому таборi завiвся цей запорозький звичай, то прийшлось би постинати голови усiм жовнiрам, усiм панам, i менi першому. Пити й козакiв бити: от наша втiха! — сказав Лащ i зареготався так, що його товстi губи розтяглися трохи не до вух, а рот став здоровий, неначе верша. — По однiй чарцi випити можна й у походi: це не шкодить i нiкому не завадить, — сказав Єремiя. Вiн почастував гостей. Гостi випили по кубковi вина й стали трохи смiливiшi й говорючiшi. Для звичаю i князь Єремiя пригубив чарку i став прихильнiше поглядати на пишно убраних гостей. Розмова пiшла вольнiша. Самiйло Лащ, вихиливши пугарiв зо три смачного вина, розбалакався й справдi допомагав своïм вертким язиком вести розмову, що рвалась щохвилини, нiби гнила рвачка нитка. — Вже як хочете, ваша милость, а без вас, князю, ми не розпочнемо битви з козаками. Ваша рука, ваш розум, ваша смiлива вдача потрiбнi нам тепер, як манна небесна була потрiбна iзраïльтянам в пустинi, — розпочав розмову Тишкевнч. Князь Єремiя трохiï подобрiшав. Тишкевич неначе погладив його за шерстю. — Тiльки шкода, князю, що горiлки не п'єш. Якби ти пив так, як оце ми дудлимо, ти б давно пристав до згоди з нами, — бовкнув Лащ, ставши одразу запанiбрата з князем. — In vino еst pax. Це свята правда: випий, князю, до нас оцей цiлий жбан та не борсайся й не брикайся. Киязь Єремiя спахнув i кинув сердитими очима на Лаща. — Вашi жовнiри, князю, вже вимуштрованi в битвах з загонами, вже призвичаєнi до борнi з козаками, а нашi ще й пороху не нюхали. В тобi сила, князю, а не в нас. Ти перший лицар на всю Польщу. Твоï жовнiри не вбираються в дорогi шати, не звикли до ласих потрав, — говорив князь Заславський. — Твiй табiр, князю, таким простим здався нам, що князь Домiнiк аж перелякався: думав, що нашi провiдцi, хлопи, запровадили його в якийсь загiн Кривоноса або Вовгури. На взiр твiй обоз — чистий хлопський загiн: жовнiри в простих жупанах чи в свитах, ночують в солом'яних куренях, ïдять кулiш з салом. Зовсiм не по-шляхетському! — випалив, як з рушницi, дурний Лащ. Єремiя схопився з дзиҐлика, наче опечений, i неначе зашкварчав, як вишкварка на сковородi. — На козакiв-гайдамак i я гайдамака. Гайдамака князь не рiвня князям гетьманам польського вiйська. Єремiя одкинув полотнище завiси до другоï половини намету, вскочив туди, спустив завiсу й сховався там. Усi пани встали i витрiщили очi. Лащ кинув ложку в кулiш i вирячив з дива очi на завiсу. Завiса ще хилиталась, але за завiсою не чути було навiть духу. Магнати постояли, подивились один на одного i мовчки вийшли з намету. — Ну та й телепнув же ти, Лащу, неначе обухом по головi! — сказав князь Домiнiк. — Ото до сто дзяблув! Вже був i залигав за роги князя, та не довiв до Глинського табору. Не вдержав налигача. бо князь геть-то вже натуристий та брикливий. Хiба сам чорт залигає князя Єремiю за роги. Якби вiн пив горiлку! Оттодi я посадив би його в пляшку та й повiз в наш табiр до Глинян, як Соломон чортiв на вавiлонське поле. Але цей князь хитрiший за самих чортiв. Треба премудрого Соломона, щоб його залигав та приволiк до нашого табору в Глиняни, — промовив Лащ. — А бодай нечистий був залигав тобi язика! — вилаявся Тишкевич та закректав з досади, лiзучи в карету. Пани сiли в карети i, похнюпивши голови, поïхали до Глинян. Навiть конi од великоï спеки не бiгли, а йшли пiдтюпцем. неначе знали, що везуть сумних панiв. XIV Тим часом Адам Кисiль, виïхавши з комiсарами на Украïну ще дванадцятого серпня, блукав по усяких мiстах помiж козацькими загонами трохи не цiлий мiсяць i не добрався нi до Богданового табору, нi до Києва. Загони зумисне не пускали Кисiля i чинили йому в дорозi усякi притичини, щоб не допустити його до Богдана. Комiсари втямили, що ïх тiльки морочать, i вернулись до польського табору з порожнiми руками. Пани постерегли, що вони пошились в дурнi, що Богдан i гадки не має миритись i тiльки дляється з умовами, бо сподiвається щодня татар. Приводцi зняли табiр i рушили на Волинь назустрiч Хмельницькому. Польський табiр йшов усiма шляхами до Старого Костянтинова, неначе Батиєва орда на Киïв. За табором тяглося бiльше як сто тисяч возiв з вагою, навантажених усяким добром, усякими скарбами. Потяглися валками дорогi карети, запряженi впростяж дорогими кiньми. За обозом челядинцi гнали цiлу череду товару, овець та баранiв на зарiз для панського столу. Армiя спинилась коло Старого Костянтинова й отаборилась над рiчкою Пилявкою недалеко од мiста. Старий Костянтинiв вже був в руках козацького загону. Але п'ять тисяч козакiв виступили з мiста й перейшли до Богданового табору. Князь Домiнiк бачив зруйнованi й попаленi костьоли, бачив пожарища, але простив мiщан, котрi впустили в мiсто козакiв, i заборонив карати ïх, щоб не роздратувати украïнського народу й прихилити його до себе. Польський табiр розташувався над рiчкою понад берегами та по невисоких горбах, скiльки можна було засягти оком. Здавалось, нiби над Пилявкою несподiвано виросло в одну мить цiле здорове якесь чудне мiсто. Низина й горби неначе були закиданi хурами, бiлими та квiтчастими наметами. Скрiзь ворушились жовнiри в квiтчастих кунтушах, вештались челядинцi. Коло наметiв скрiзь курiло багаття: кухарi готували панам обiди. Конi iржали. За табором попiд лiсом паслися цiлi череди товару, свиней та овець, неначе в якоïсь кочовоï орди. Пани з нудьги бенкетували в своïх пишних наметах. Шум, гам, галас та крики п'яних, бiганина та вештання челядинцiв, кiнське iржання пригадували Батиєву орду пiд Києвом, що за Днiпром отаборились з своïми возами, гарбами, верблюдами, з стадами коней, з чередами товару, жiнками й дiтьми. Здавалось, нiби якийсь цiлий народ рушив з мiсця, перекочував з заходу на волинський широкий простiр i отаборився обозом над рiчкою Пилявкою. Так вiн розкинувся i широко, i далеко! В таборi князя Домiнiка набралось жовнiрiв тридцять шiсть тисяч. Але з слугами й челядинцями, здатними до вiйни, вiйська було втроє бiльше. Над Пилявкою стояло бiльше нiж сто тисяч польського вiйська. Заславський став з своïм табором трохи не поруч з табором князя Єремiï. Але князь Єремiя i не думав, i не гадав, щоб Домiнiкiв табiр поглинув його вiйсько вкупi з ним самим. Князь Єремiя був упертий, як русин, як каже приказка, бо й справдi вiн був русин. Вже деякi пани загомонiли й почали ремствувати на князя Домiнiка, що вiн не мирить з Єремiєю. Старi жовнiри вважали на князя Єремiю як на першого лицаря в Польщi, хвалили його за простi норови, за ласкавiсть до простих жовнiрiв, за панiбратство й єднання з ними. Деякi старi шляхтичi жовнiри ще з Глинян поперехоплювались потаєнцi до Єремiïного табору. Сам Тишкевич встоював за Єремiю i, не погодившись з князем Домiнiком, перейшов з своïм полком до Єремiïного табору, а слiдком за ним перейшов i молодший Калиновський та Конецпольськнй, котрий держав Гризельдину сестру Варвару. Тим часом Богдан, перечувши, що польське вiйсько вже отаборилось над Пилявкою, посунув i свiй табiр ближче до Старого Костянтинова й став обозом коло села Пиляви в одному покинутому пилявецькому замку. До його табору сходились розкиданi по Украïнi й Бiлiй Русi козацькi загони. Прийшов з загоном славний Кривонiс з-пiд Кам'янця, Колодка з Мiнщини од Слуцька, i Лисенко з своïми вовгурiвцями, i Гайчура з степовиками з-понад берегiв Росi та Собi, й Небаба та Головацький з Бiлоï Русi од Могилева, i Ганжа з поднiстрянами; прибув i Носач з галицькими втiкачами од панiв, i Тиша з Польщi з-пiд Варшави, i Нечай, i Морозенко: все то ймення, що стали славнi в народних украïнських пiснях. Од берегiв Самари йшли до Богдана дикуватi лугарi та степовики, злiтались вольнi сини вольного Ташлика, неначе вольнi степовi орли. Загони йшли з усiєï Украïни до Пилявки проз самий польський табiр, неначе степовi орли злiтались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтiкавши од польських дiдичiв-панiв, все то були втiкачi, що шукали волi, спасали своє живоття й свою волю в лiсах та нетрах та в розлогих лугах та степах. Йшли вони з мiшками та з торбами, на плечах несли свою харч. Кругом Богданового табору неначе звiдусiль насовувались чорнi хмари, ïх поглинав Богданiв табiр. I хмара все збiльшувалась, все росла i заслала неначе пiвнебокруга на схiд сонця од Пилявки. Тимiш Хмiльницький вже йшов з татарами. Богдан дожидав його щогодини, бо татари вже перейшли через Днiпро й наближались до Пилявець. Один польський жовнiр прискакав у Єрсмiïн табiр i принiс Єрсмiï звiстку, що вже загони з усiєï Украïни збираються в Богданiв табiр, що татари вже наближаються. Єремiя посатанiв i так роз'ярився од такоï неприємноï для його звiстки, що став нiби несамовитий, вихопив шаблю з пiхов i порубав жовнiра на смерть. — Татари вже йдуть до Хмельницькою! Орда наступає! — крикнув Єремiя до Тишкевича. — Орда сполохає наше вiйсько. Пропаде наша справа! В шляхти впаде дух, вiйсько втратить мужнiсть, жовнiри розлетяться з поля битви, наче сполоханi кури з сiдала, ïдь, пане, зараз до князя Домiнiка! Я ладен йти з ним на мир i прилучити свiй табiр докупи. Але пiд його нiкчемну руку я нiколи не пiдхилю своєï голови, ïдь, пане, i мири нас, бо загине Польща й усi ми. Гладкого, ситого Тишкевича пiдсадили попiд пахви на коня, неначе кинули на сiдло здоровий здiр з салом, прикритий оксамитовим кунтушем. Тишкевич аж застогнав i закректав i покотив в табiр до князя Домiнiка. Усi пани пристали до князя Домiнiка, щоб вiн помирився з Вишневецьким якмога швидше. Заславський згодився. Єремiя та Заславський з'ïхались в урочищi Чолганський Камiнь, поєднались, нiби помирились i подали в знак згоди один одному руку. Вони постановили битись з козаками одноразно й одночасно. Заславський запросив Єремiю приïжджати до його табору на вiйськовi ради. Нi князь Домiнiк, нi Єремiя ще не знали, що почати, що дiяти. Коли це несподiвано Заславському привезли лист од Хмельницького. Богдан писав, що козаки зовсiм не мають охоти проливати братерську кров в битвi, ладнi й зараз йти на мир, i просив князя Домiнiка уладнати змагання та колотнечу мiж козаками та поляками, даючи обiцянку за усiх козакiв пристати до присуду князя Домiнiка й скоритись його присудовi. Князь Домiнiк скликав значних панiв на вiйськову раду. Запросили й князя Єремiю та Тишкевича. В той час прибув до табору й Адам Кисiль з своïми корогвами, набраними з православних украïнських панiв дiдичiв. В тi часи ще не всi украïнськi пани покатоличились та спольщились. В Кисiля була думка помирити шляхту з козаками. Рада розпочалася в Домiнiковому наметi. Домiнiк послав на запросини до князя Єремiï верхiвця, а тим часом звелiв позаховувати в наметi срiбло й золото i сам вбрався в старий кунтуш, щоб князь Єремiя через свою вояцьку просту вдачу часом не спротивився й не втiк з намету, як опечений. В наметi не стало видко нi срiбла, нi дорогих перських килимiв. Навiть пуховi подушки та шовковi матраци прикрили повстяними килимами. Намет багато попростiшав i був якраз до вподоби князевi Єремiï. Пани зiйшлися на раду. Увiйшов Кисiль. Прискакав на чудовому конi i князь Єремiя. Перший з промовою виступив Адам Кисiль. Вiн говорив довго i радив помиритись з козаками. Багато панiв згодилось на згоду й мир з козаками. I коли б ïх думка здiйснилась, може б Польща не впала так швидко i ще стояла б довго й довго. Та не такоï думки був князь Єремiя. Вiн пiдвiвся з стiльця, злий, збурений. Думка Кисiля та князя Домiнiка помиритись з козаками збурила його й розлютувала. Вiн говорив i задихувався, неначе йому хто здушив груди, i в його не ставало духу говорити. Промова його лилась, як важке розтоплене залiзо, не роблена, не книжна, а рвана, жвава й уривчаста. — Я б згодився з вами, якби в козацькоï наволочi було стiльки сумлiння, скiльки таланту красномовностi в тих, що говорили переднiше за мене. Невже отi бунтарi вдоволяться нашою кров'ю, нашим лихом! Та це ж справдiшня мрiя, а не розумне мiркування! Будьте певнi, що розпочата справа скiнчиться тiльки погибеллю одного з ворогiв. Що це таке? Нам дають раду воюватись без битви? А як самi вороги нападуть на нас?.. Хлопи нас тиснуть, а ми мусимо терпiти, згорнувши руки, та мазатимемо папiр, а тим часом по украïнськiй землi литиметься шляхетська кров. Душа в мене кипить од безчесноï гадки! Через якiсь поганi украïнськi халупи хотять оддати на руïну осередок держави! Я незугарний красно говорити та тепер i час не такий. Тепер можна виграти дiйсним дiлом, а не гострим словом... Треба зараз таки вдарити на козакiв, доки орда не прийшла. Не давши битви, i не думайте про мир! — так скiнчив свою промову Єремiя. До його пристали пани з самоï Польщi. Самiйло Лащ i схожi з ним крикуни i усi польськi ненависники украïнського плем'я, украïнськоï вiри й мови. Чи тямив князь Єремiя, що вiн тодi вирiк присуд на смерть Польщi й присуд на велику руïну Украïнi? Цiлих два тижнi стягувався князь Домiнiк, длялись i помирливi пани, його побiчники. Єремiя репетував, що вже настав саме добрий час вдарити на козакiв. За ним потягли руку й iншi пани, ненависники козакiв та хлопiв. Князь Домiнiк в кiнець усього дав загад розпочинати битву. Полки й корогви знялись з обоза i рушили ближче до рiчки Пилявки. Богданiв обоз стояв далеченько за Пилявкою серед болота та мочарiв в старому пилявецькому замку. Молодi козаки аж рвались в битву. Старi ïх здержували. — Чого ви рветесь, наче гарячi рвучкi конi? — гомонiли старi козаки. — Може й нам доведеться накласти головами i втiшити панiв. На все воля божа. Ондечки панiв наступає велика незлiченна сила! Коли в кого дуже сверблять руки, то усiм буде об що ïх почухати. Щоб наглядати та кмiтити над польським табором, Богдан посадив на засiдки сторожу скрiзь понад берегами Пилявки в верболозi та в очеретах. Тiльки що польськi полки раннiм ранком рушили ближче до рiчки, сторожа прилетiла в козацький табiр i крикнула: — Гей, гей, браття молодцi! поляки виступають з табору! вже наближаються до рiчки! Затрубили в труби, забили в бубни по всьому таборi. Тривога пiшла по цiлому таборi од краю до краю. Осаули кричали по таборi: — Хапайтесь! поспiшайте! Звеселiть пана гетьмана Хмельницького! Табiр заворушився, заколивався, наче бiр на вiтрi. Сто п'ятдесят тисяч вiйська рушило над рiчку Пилявку. Опiвднi поляки вглядiли, що з-за горбiв та з переяркiв понад низинами неначе висунулась чорна хмара, скiльки можна було засягти оком. Хмара росла, розкидалась i вздовж i впоперек, неначе полягла на пригорках i зайняла сливе половину небокруга. Чорнi жупани та свити, чорнi шапки, кiнськi голови наче вкрили горби, сугорби й долини й переярки. Пригорки й долини ворушились, неначе живi. Не видко було нi возiв, нi наметiв. Скрiзь одна суцiльна й щiльна чорна жива ворушка маса! Тут зiбрались козаки та хлопи з усiєï Украïни, як в польський стан зiйшлася шляхта з усiєï Польщi. По один бiк рiчки стояла шляхетська Польща, по другий бiк — задавлена народна й козацька Украïна, ладна битись на смерть з своïм ворогом. Нiгде не було чути нi крику, нi шуму. Козаки й селяни вглядiли за рiчкою пишний польський панський табiр i з дива вирячили очi й розглядали його, неначе якийсь пишний квiтник, якого нiкому на вiку не доводилось бачити, про який нiкому навiть i в снi не снилось. От з-за одного пригорка висунулось запорозьке вiйсько в червоних, як жар, жупанах, в чорних шапках з високими червоними верхами, зiгнутими набiк. Зачервонiли запорозькi жупани та кунтушi, заманячiли огнястi верхи шапок. На чорному фонi виступила довга червона смуга. Здавалось, нiби десь в хмарi промкнувся червоний промiнь сонця i нiби облив кривавою смугою чорну хмару саме посерединi. На другому пригорку пiднявся бiлий Богданiв намет, а за наметом з'явився Богдан на конi в запорозькому червоному кунтушi. Бiле здорове перо заманячiло на червонiй шапцi. Кругом Богдана виступили полковники на татарських конях, виступили давнi реєстровi козаки в червоних шапках. Пiднялось здорове гетьманське знамено, червоне, лиснюче, з золотим хрестом зверху. Пiднялись вгору усi червонi знамена, i золотi корогви, i червонi знамена маяли на вiтрi, неначе над хмарами вилися червонi та золотi птицi. Пiднялись парчевi корогви. Залиснiли ризи на священиках, що правили молебiнь. А з одного й з другого боку на пригорках скрiзь лиснiли золотi корогви, червонiли полковi знамена. Священики служили молебнi й вговорювали козакiв битись з ворогами до загину. Усе вiйсько, усi полки поздiймали шапки i хрестились. Усе вiйсько заворушилось, неначе тихий вiтер в маï пролетiв над вершиною лiсу й заворушив i зашелестiв вершечками дерева, зашумiв в листi. Козаки й хлопи зашепотiли молитву. I скiльки гарячих слiв молитви про волю, скiльки гарячого зiтхання про свободу понеслося в той час до бога! Небо стало повне ними, як розкiшний луг пахощами квiток перед косовицею в гарячий лiтнiй вечiр. Богдан лiтав помiж полками на конi, ставив козакiв в ряди i вговорював не боятись полякiв i до загину встоювати за Украïну, за вiру. За ним слiдком скакали на конях полковники та украïнськi пани, що пiшли в козаки. — Насунуло чорне пекло! — гомонiли польськi пани за Пилявкою, оглядаючи незлiченну силу Богданового вiйська. — Чорнi чорти покинули пекло й злетiлись до червоного сатани, свого гетьмана. Ось ми завдамо вам жару, якого ви i в пеклi не куштували. По один бiк Пилявки чорнiло та червонiло пекло. Зате по другий бiк рiчки неначе цвiв рай. Польськi полки виступали з табору однi за другими на лучану низину. Виступили гусари й улани на конях, виступили й пiшi полки, усi пишно убранi в яснi кунтушi, неначе пани прибрались не на битву, а на якийсь багатий бенкет. Гусари червонiли, неначе грядка пiвонiï та польового маку, присипана золотою сухозлiткою. Уланськi полки мрiли, неначе клумби розкiшних рожевих троянд, саме в цвiту. Пiшi полки то жовтiли, то червонiли, неначе клумби якихсь тропiчних жовто-гарячих, синiх та рожевих квiток. Уся низина, усi луки стали схожi на якийсь королiвський пишний парк з незвичайно гарними квiтниками, повними дивних квiток. А на тi квiти неначе якимсь дивом впав золотий та брильянтовий дощ i обсипав квiтки i золотом, i срiблом, i перлами, i дiамантами. Скрiзь блиск, золото та срiбло на панах i на конях. На вечiрньому сонцi усе те лиснiло, блищало, миготiло, переливалось тисячами блискучих сутiнкiв, неначе якась казкова золота й срiбна роса впала на дивогляднi чудернацькi квiтники, викоханi багатством та розкiшшю, порослi на грядках, вигноєних мужицьким потом та кров'ю. — Ото рай! Ото пишний панський рай! Ой вшелепаються в тебе через тини та перетинки нашi козаки i напелехають райських яблучок повнi приполи й пазухи, — смiявся Кривонiс, оглядаючи тi прибранi панськi полки, — ото насадила Польща на Украïнi квiток! А якi намети! Ото цяця! Певно, дорогенько коштують отi квiтки для Украïни! Наш табiр чорнiє, неначе поле пiсля спашу. Вибили його й витолочили пани, але оце ж попадуться й самi вони в займану до нас. Заженемо ïх на випас в Крим до татар, щоб не брикались. Ви, козаки, не бiйтесь отих цяцьок. Та там не самi пани! Там добра метка польських паннiв та панiй, що вбрались в лицарськi оксамитовi шати. Там такi бiлi та рум'янi личка, неначе виробленi з сахару. Вони одразу почадiють од порохового диму та й поховаються по золотих каретах. — Не бiйтесь, козаки, отих цяцьок! Вдарте смiливо. Мiж ними багато перебраних жидiв, — жартував Богдан. — Не лякайтесь отих цяцьок. Над тими цяцьками верховодять та правують не лицарi: один перина, другий дитина, а третя латина, та ще й стара, як сторiчна баба: ïй тiльки кахикати в запiчку та дiтей колихати, а не битись з козаками. Маленька рiчка Пилявка текла по широкiй розлогiй долинi i роздiляла обидва ворожi табори. Понад берегами по обидва боки рiчки тяглася низина, подекуди вкрита багняними плесами, мочарами та калюжами. Саме проти середини таборiв на Пилявцi була гребля. Вже смерком Богдан вирядив за греблю козакiв i звелiв розмiсити болотяний грунт кiнськими копитами, повибивати бакаï, покопати широкi копанки та рови i понасипати вали. — Та розбивайте грунт добре! Мiсiть глину та багно м'якенько, щоб було м'якенько ступати панським сап'янцям, — сказав Богдан i слiдком за ними вислав Кривоноса на засiдки з потилицi польського вiйська. Обачний Кривонiс прошмигнув потаєнцi з полком помiж двома польськими таборами й засiв в долинках та ярах мiж горбами, збоку великого Домiнiкового табору, щоб вдарити на панiв навперейми, якби ïм довелось втiкати, оступившись од берега Пилявки. Раннiм ранком двадцятого сентября, в понедiлок високо пiднялося знамено над наметом князя Домiнiка: то був знак наступати на козакiв. Затрубили в труби, загримiли в бубни. На пригорку вдарили музики. Польськi полки кинулись до рiчки трьома лавами в трьох мiсцях. Пан Осiнський перескочив з своïм полком через греблю й вдарив на полк славного Iвана Чорноти. Самiйло Лащ та князь Корецький перейшли через Пилявку вбрiд вище греблi. Пан Михайло Йордан перехопивсь з полком через рiчку нижче греблi. Чорнота не видержав натиску i оступився од греблi за лози, вiльшину та верболiз. Битва розпочалась, по тодiшньому звичаю, герцями. З польських полкiв вискакували жовнiри, пiшi й кiннi, й викликали козакiв на герцi. Козаки, позасiдавши й поховавшись в кущах, несподiвано виступали проти ïх. На всю лiнiю вiйська вподовж берегiв почалися герцi. Там вискакував з ряду шляхтич, а проти його з верболозу виплигував козак. Чорнi жупани збiгались з червоними та зеленими кунтушами, кидались один на одного, як два бадьористi роздратованi пiвнi. Шаблi дзвенiли, блищали на сонцi, аж скреготали, неначе в ïх були зуби, i часом ламались. I несподiвано вмить падав додолу або козак, або оксамитовий кунтуш. Де-не-де з кущiв вискакував червоний запорожець на конi й махав кривою шаблею понад своєю червоноверхою шапкою. Проти його вискакував шляхтич на конi. Конi прихкали, неначе й вони брали спiл в герцi, ставали гопки, били один одного копитами, кусались за вуха. А над кiнськими головами миготiли двi напрудженi руки, два стиснутi здоровецькi кулаки. Цупкi пальцi од напруги неначе одубли й заклякли на держалнi шабель. Двi шаблi лиснiли, неначе двi сплетенi навхрест скалки блискавки, нiби два скаженi вовки кусались, аж клацали та скреготали зубами. I падав з коня або кунтуш, або жупан в чорне багно. I кiнь топтав копитами в багно дорогий оксамит. Однi других викликали ущипливими словами i перекидались лайкою навiть ясновельможнi шляхтичi, неначе двi ворожi улицi, двi юрби сьогочасних парубкiв з двох ворожих куткiв на селi. Чорнота подався далi з полком, не встояв проти густих куль з шляхетських рушниць. Позад пана Осiнського зараз рушили жовнiри через порожню греблю. Шляхта зрадiла. — Бийте разом! добувайте пилявецький Богданiв курятник! — кричали шляхтичi, бiжучи через греблю. — Ось ми перетремо вас на табаку! Ось незабаром чорти нюхатимуть з вас табаку в пеклi та чхатимуть на усе пекло. Вашим гетьманом сам сатана наб'є завтра своï чорнi волохатi нiздрi! З переднiх рядкiв польських полкiв шляхтичi раз у раз викликали козакiв на герцi, дражнили ïх ущипливими словами та прикладали усякi поганi прiзвища. — Гей ви, свинопаси! Чи вам же битись з нами! Ось ми зараз заберемо вас, як курей на сiдалi, з вашими торбами та клунками з хлiбом та цибулею. Заберемо в вас цi старцiвськi вашi ридвани. Пропащi ви з вашими ридванами! — гукали шляхтичi, виступаючи на герцi. — Гей ви, хлопи, голодранцi, безштаньки, торботруси! — крикнув Самiйло Лащ, вискочивши наперед на конi. — Гайда на панщину! Гайда до свиней! Вам, козакам, тiльки свинi заганяти в хлiви та череду пасти, а не з нами, мосьцивими панами, воювати. Ви нашi слуги, нашi челядинцi, нашi наймити, а не лицарi. — Он я бачу i свого конюха Стецька, i свого кухаря Пхайла! — крикнув один шляхтич з ряду. — То це ж вони повтiкали до козакiв ще з Глинян! Гей ви, наймити! Он там в таборi стоять моï срiбнi полумиски немитi, ложки та ножi нетертi! Гайда до роботи! Гайда виносити помиï та смiття! Ану, до помийницi! — Якi ви в дiдька пани! — кричав Ганжа на конi. — Якi ви тепер лицарi! Ондечки на вас дiвчачi спiдницi та намиста на шиях! Повбирались, неначе дiвки на музики. Вам тiльки б з старими бабами вовну прясти, а не воюватись з нами. Ось пожене наш гетьман вас усiх в Крим. Будете ви там патинки татарам здiймати, татар в п'яти цiлувати, а татаркам патинки язиками чистити. Куди вже вам битись з козаками! Скубти б вам тiльки вовну з татарками та пiр'я дерти татаркам на перини та татарських дiтей в колисках колихати! От якi ви тепер лицарi! Ви вже зусiм зам'якинились i перевелись на iцькову сучку. — Ви пастухи, гречкосiï, чередники, погоничi, хлопи, харцизники, татарськi наймити, татарськi попихачi! — кричав чванько Лащ з коня. — А ви всi пани куроïди, пани качкоïди, гусоïди, козоïди, свиноïди! Ще й до того жабоïди! ще й до того пани дерiï й людоïди! Ви молодицi, ви баби, а не лицарi! — кричав Ганжа й вихав шаблею над головою. З верболозу вискочив запорожець на конi й крикнув: — Ось ми швидко пов'яжемо вам бiлi ручки сирицею та й поженемо в Крим. Ось дивiться, якоï чудовоï сирицi наготували вам козаки. I козак зняв з сiдла пучок сирицi й замахав ним понад головою. — Та й гарна ж китиця! Хоч на панську шапку чiпляй! Покуштуєте й ви турецькоï таволги на галерах. Там-то смачна, як венгерське вино! — крикнув Ганжа. — Понастромлюємо ми вас на залiзнi палi, як настромлював козакiв ваш дурний Потоцький, та обставимо шляхи од Києва аж у Крим. Ото будуть гарнi вiхи з вас на зиму! — Та неварт на ïх збавляти й паль! Ось ми поставимо отi червонi опудала по своïх городах лякати горобцi та ворони, — крикнув один козак з хлопiв. — Ось з вас зостанеться швидко сама мерва та переïди! сама непотрiб та потерть. Ви приходьки на Украïнi, приблуди, а ми тут пани. Один шляхтич, роздратований лайкою, не втерпiв i вискочив на конi та й крикнув до Ганжi: — Ти лайдак! ти мiй льокай! На, здiймай менi чоботи! Оце твоя робота! Тобi сам бог призначив менi чоботи здiймати, а мене бог призначив, щоб тобi в потилицю потилишники та в боки та в спину стусани давати. — То й здiйму! Думаєш не здеру з тебе сап'янцiв! — крикнув Ганжа й кинувсь, як опечений, на шляхтича. Конi стали дибки i неначе обнялись за шиï цупкими ногами та копитами, вчепились один одному в морди зубами. Шаблi задзвенiли, заскреготали, неначе зубами. I шляхтич швидко одразу впав додолу i задриҐав червовими сап'янцями. Ганжа крикнув на свого джуру, джура зняв сап'янцi. До Ганжi прискочив ще один шляхтич. Знов злетiлись докупи два конi, як два орли, ладнi видерти лазурями один одному очi. I знов покотився шляхтич з коня й простягся в болотi. Прискочило ще кiльки шляхтичiв, i вони впали. Коли це несподiвано з кущiв вискочив на конi козак, родом волох, давнiй Ганжин ворог. Вiн вдарив Ганжу з потилицi списом в спину. I впав славний Ганжа од зрадницькоï руки, i полiг на травi рядком з оксамитовими кунтушами та червоними сап'янцями. Герцi розвинулись од краю козацького стану до краю. Од краю до краю лиснiла лава, неначе довга стрiчка, виткана з чорних та червоних ниток, обнизана золотими блискiтками. Шаблi лиснiли, кунтушi ворушились i метлялись, i козаки й пани на конях бились, то наскакували однi на других, то одскакували, неначе червонi та жовтогарячi птицi шугали низько понад землею й потiм падали несподiвано на зеленi луки, щоб вже бiльше не здiйматись i не лiтати. До самого смерку бились козаки та пани на герцях. I тiльки чорна нiч розвела ворогiв на обидва боки. Польськi полки оступились за рiчку. Козаки вернулись до свого стану. Князь Єремiя вислав i своïх жовнiрiв битись а козаками, що стояли на самому кiнцi козацького табору за Пилявкою. Цiлий день гарцювали його жовнiри, перейшовши рiчку вбрiд, стикались з козаками, бились в густих спотичках з ними на герцях. Багато впало Єремiïних хоробрих жовнiрiв, багато впало й козакiв. Але князь Єремiя не кинувся усiм вiйськом в битву; вiн боявся, що не його сила, i певно дожидався, поки князь Домiнiк не рушить усього свого вiйська на Богданiв табiр. Другого дня польське вiйсько знов полилось трьома лавами i перейшло Пилявку. Козаки раптом гаряче кинулись в битву. Довго войдувались козаки iз жовнiрами, тиснули ïх до рiчки, бились завзято й таки одтиснули ïх до самого берега. Пан Йордан мусив усе задкувати й подаватись назад, а далi й тiкати назад через брiд. Козаки захопили брiд i обкопали береги шанцями. Ще сонце стояло високо на небi, як Богдан дав приказ покинути битву. Козаки зараз оступились: вони, очевидячки, зумисне одникували од битви. — Що це за знак? — говорили поляки. — Мабуть нашi вороги щось недобре задумали проти нас, що нiби зумисне одникують од битви. Поляки оступились до свого табору. В козацькому таборi стало тихо. Польськi приводцi дивувались, не вгадуючи, з якоï причини козаки одхиляються та одникують од битви. Настав вечiр темний та чорний: вже лягома випав тучний дощ. В польському таборi стало тихо. Князь Домiнiк роздягся, лiг в пухову постiль у своєму наметi i вже почав дрiмати. Коли це вже в пiзнi обляги в козацькому таборi пiднявся страшний гам та галас: засурмили в сурми, затрубили в труби, загуркотiли в бубни. Вдарили в рушниць та гармат. Тисячi голосiв крикнули: Алла! Алла! — Що це таке? — крикнув князь Домiнiк i схопився в постелi. — Чого це такий Ґвалт пiдняли козаки? Поли намету одслонились. В намет убiг Остророг в латинською книжкою в руках. Слiдком за ним вскочив Конецпольський, заспаний, в одному кунтушi, надiтому наопашки. — Що це за знак? — питали вони в князя Домiнiка, повитрiщавши з дива каламутнi од сонностi очi. — I сам я тому невiдомий, — говорив сонний Домiнiк, клiпаючи та лупаючи очима та протираючи ïх, неначе вiн запорошив ïх чимсь. А гармати ревли за рiчкою, рушницi лускали, неначе сипали горохом. Труби ревли, як несамовитi. Крики мiцнiшали, все дужчали та дужчали. До намету позбiгались значнi пани полковники, дуже стривоженi та збентеженi, неначе воли на ревищi. — Може це хлопи задумали втiкати, злякавшись наших списiв? Недурно ж вони так заранi покинули битву, — говорив князь Домiнiк. — Нi! це мабуть оте пекло збунтувалось проти свого сатани: певно козаки скинули з гетьманства Хмельницького та оце вибирають собi нового настоятеля на гетьмана або й нового гетьмана, — промовив Конецпольський. — Ой нi! Ой нi! Чи не прийшли часом оце ввечерi татари на пiдмогу козакам? — сказали наздогад декотрi пани. Але в козацькому таборi одразу стало тихо. Гам та галас ущух одразу. Пани розiйшлися по наметах з тяжким недомислом. Князь Домiнiк пiрнув в подушки, але не мiг заснути. Сумнi думки ворушились в його головi й проганяли сон. Домiнiк був злий i на татар, i на козакiв, i на панiв за те, що стурбували його надаремно. Взяла б його лиха година! Чорт напав Єремiю та панiв! I чом би то було не помиритись з козаками? А тепер качайся в якомусь наметi пiд дощем та сльотою. I виспатись тобi не дадуть гаразд! Та ще може татари i в Крим поженуть, як погнали старих гетьманiв. Лихий би взяв вас усiх з татарами вкупi! Не спали й iншi пани тiєï ночi. Навiть пан Остророг покинув Овiдiя, бо не мiг читати, i так само не спав тiєï ночi. Не спав тiєï ночi i князь Єремiя: жовнiри з Тишкевичевоï корогви десь упiймали якогось попа й свiтом привели його в польський табiр до князя Домiнiка. То був козацький шпигун, убраний в рясу i посланий Богданом в польський табiр. Поповi скрутили руки назад, зачепили руки налигачем i потягли на бантину, щоб через муки вивiрити й допитатись в його правди. — Не мучте мене! я вам розкажу усю щиру правду! — кричав козак в попiвськiй рясi. — Хмельницький так перелякався вашоï сили, що оце вже хотiв тiкати. Але вчора лягома прибув до його Карабча-Мурза й привiв на пiдмогу козакам сорок тисяч татар. Швидко прийде й сам хан Кримський. На панiв найшов страх. Кожний з ïх пам'ятав Корсунську битву, кожний знав, що татари погнали в Крим обох гетьманiв i пiвшоста тисяч полякiв. Другого дня, в середу, тiльки що пiднялось сонце, Богдан рушив своï полки до Пилявки, а спереду виставив татар. Тимiш привiв всього чотири тисячi татар. Щоб налякати панiв, Богдан звелiв одягти в татарську одежу ще кiльки тисяч козакiв. Татари кинулись до рiчки i крикнули: Алла! Алла! Усi жовнiри, усi пани кинулись до зброï, вхопились за шаблi та рушницi. На ïх напав страх та жах. Вони збiгались i хапком ставали в ряди, куди хто потрапляв. Нiхто не слухав нi команди, нi загаду. Полки похапцем рушили на татар та козакiв. Вже татари й полк Чорноти перескочили через греблю i кинулись на переднi польськi полки. Поляки бились завзятуще. Але Чорнота зумисне буцiм не встояв i подався од натиску жовнiрiв назад, за греблю, перейшов греблю i оступився далеченько за рiчку. За ним слiдком оступились i татари. Палкий пан Вiтовський погнався слiдком за ними з своïм полком через греблю, за ним слiдком побiгла шляхта Мiнського полку. За нею Оссолiнський та Корецький скочили через греблю з Волинським полком. А Чорнота оступався з своïм полком все далi та далi на широку низину, неначе тiкав од панiв з переляку. Але вiн заманював полякiв хитрощами, щоб вони ввiгнались в козацький табiр. Польськi пани думали, що козаки втiкають, i гнались за ними, що було сили. На низинi стояв легкий туман. Пани зопалу гнались, доки в туманi не наткнулись на армiю самого Хмельницького. Коли це несподiвано з туману вони почули голос Хмельницького: За вiру, молодцi, за вiру! Тим часом новi польськi корогви все набiгали через греблю на мокру низину, сповпились на греблi i лились рiчкою на широкий плисковатий простiр. Знамена манячiли i неначе летiли наперед над головами, неначе гнались за ними, як червонi птицi розчепiривши крила. Вже низина вкрилась польським вiйськом, неначе червоним маком. Шаблi, пiднятi вгору, блищали й миготiли. З туману з однiєï долини в одну мить неначе з води вирнуло Богданове вiйсько, крикнуло, грюкнуло разом, наче в один голос. Луна пiшла понад берегами. Козаки кинулись битись рукошма. Залиснiли козацькi шаблi, заблищали гострi списи. Козаки вдарили на польськi полки заразом. I полiг в одну мить увесь полк Сендомирський, полiг i Волинський до останнього чоловiка. Впало два полки, неначе трава в лузi пiд гострими косами. Полягли дорогi кунтушi, неначе пишний квiтник, скошений народною косою. Мочарi вкрились неначе червоними макiвками. Оксамитовi кунтушi забагнились грязюкою. — Гей, молодцi! добивайте до останку ясновельможних! Нема для ïх жалю! — крикнув Богдан. Козаки рушили по трупах до греблi, де стовпились пани. Пани од натиску посипались з греблi в воду, ïх понесла й потопила Пилявка. Оксамитовi червонi та жовтi кунтушi вкрили прудку рiчку, неначе квiтчасте велетенське латаття гарячого краю. Багато полягло значних панiв i на мочарах. Багато ïх i потопилось. Впав у воду i пан Вiтовський, шубовснув i пан Оссолiнський, канцлерiв небiж. Обидва якимсь дивом не потопились i вилiзли на берег. А козаки вже перескочили через греблю i врiзались в польськi полки, били, кололи, рiзали й топтали. Тодi пани орали землю списами i устеляли болота прапорами, не чванились, що розженуть чорноту та голоту нагайками, — каже тодiшнiй лiтописець Самовидець, що сам бачив на своï очi панську погибель. Вiтовський та Оссолiнський якось вилiзли з води, сiли на конi й покотили до князя Домiнiка з страшною звiсткою. Вже сонце стало на вечiрньому прузi, а козацькi шаблi все блищали. Багато полягло козакiв, а ще бiльше впало додолу шляхетських голiв на землю. На полякiв напав жах i страх. Хто не впав додолу, кинувсь навтiкача, скiльки було сили. Вже козакам не було з ким i битись. Свiжi польськi полки вже не виходили в поле на битву од страху. Потомились козацькi руки. Пощербились шаблi об шляхетськi шиï. Козаки повернули назад до греблi. Уся низина сливе суспiль була вкрита шляхетським трупом. На греблi й за греблею трупи лежали покотом. Суспiль вкрили землю шляхетськi оксамитовi та шовковi кунтушi. Злiтались гайворони, зачувши кривавий поживок. Багато слiз пролилось по всiй Украïнi та Польщi пiсля того страшного дня. — А ба! чванились пани, що розженуть нагайками i пооднiмають в нас нашi ридвани, цебто клунки та торби з сухарями. А теперечки мосьцивi пани устелили нам шлях до волi своïми саєтами, парчею та оксамитами. Кажи гоц, аж як перескочиш! — смiялись козаки, вертаючись до табору. I потоптали козаки дорогi шляхетськi саєти та оксамити чобiтьми, потоптали хлопи постолами та босими порепаними ногами. Дуже вже завзято рубали козацькi та хлопськi сокири та колуни, грiючи зашпори в пальцях, що позаходили вiками в козацькi руки од польських морозiв. I полiг пишний цвiт польськоï шляхти! полiг не за славу, добро й волю, не за високу iдею, а за зло й кайдани, й неволю i те пекло для Украïни, в котрому вони й надалi бажали смажити та шкварити народ на Украïнi. А скiльки помiж мосьцивими панами полягло й украïнських перевертнiв, що наклали головами за пишний шляхетський рай, до котрого вони так спочували, i заводили пекло для своєï колишньоï Украïни! Скiльки ïх запагубило там своє живоття, i честь, i шану, i славне iмення своïх предкiв, що захищали й боронили Украïну од усяких напасникiв! Марно загинула й сила, й мiць Украïни! Як Вiтовський та Оссолiнський вигреблись з бистрини i принесли страшну звiстку на далекий кiнець табору, до князя Домiнiка, пани трохи не зомлiли од страху та жаху. Князь Домiнiк тiльки що всмак пополуднував з значними панами i ще сидiв за столом. Стiл був заставлений срiбним посудом, срiбними блюдами, тарiлками та мисками з усякими наïдками. Неподопивате вино блищало в золотих та срiбних кубках та пугарях. Вiтовський та Оссолiнський вскочили в намет мокрi, як хлющ, аж одежа на ïх хлющала, подали страшну звiстку i побiгли далi, щоб оповiстити других приводцiв вiйська. Князь Домiнiк схопився з мiсця, несамохiть вихопив шаблю з пiхви i пiдняв ïï вгору, неначе для оборони. Йому чогось здалося, що козаки i татари вже недалечко, от-от незабаром вскочать в його обоз, в його намет. Вiн зблiд, неначе здеревенiв i закляк на мiсцi з пiднятою вгору шаблею. Перед ним майнули дикi татари, страшнi козаки з шаблями, перед його очима нiби заблищали кривi шаблi, блиснув пучок сирицi: йому вже здавалось, що його нiби в'яжуть сирицею, скручують назад руки. Князь Домiнiк стояв i не ворушився. Вiй нiчого не примiчав, нiчого не бачив, нiчого не чув. Страшна прийдешня доля неначе приголомшила йому памороки. Поли намету одслонились. В намет вскочив жвавий Конецпольський, бiлий, як крейда, за ним вступив Остророг з каламутними, нiби згаслими очима, а позад ïх стовпились натовпом усi значнi пани, переляканi, непритомнi. Князь Домiнiк швидко опам'ятався, побачивши, що то були не татари i козаки, а його колеги, i заворушився. — Що нам тепер чинити? Що почати? — крикнули пани до Домiнiка. — Оступатись! тiкати! — промовив нiби крiзь сон князь Домiнiк. — Треба зiбрати вiйськову раду i переднiше ще порадитись, — тихо обiзвався Остророг. — Треба зiбрати вiйськову раду i порадитись, — механiчно промовив князь Домiнiк за Остророгом. Усi три приводцi, усi найзначнiшi пани звелiли конюшим сiдлати конi, скочили на конi й покатали на раду далеко за обоз, в чисте поле. Ïм усе здавалось, що козаки й татари от-от незабаром набiжать на ïх обоз, вже слiдкують за ними навздогiнцi. — Що тепер, мосьцi панове, нам чинити? — спитав князь Домiнiк в панiв на радi. — Треба доконче тiкати, бо це непереливки! — крикнув дехто з панiв. — Треба тiкати якмога швидше! — раяли усi пани i постановили передати верховенство й приводництво над вiйськом князевi Єремiï, а самi аж тряслися та все поглядали на обоз, чи не шугнули вже туди козаки й татари. Усiм панам не бажалось ïхати до Криму на одвiдини гетьмана Потоцького та Калиновського. Рада скiнчилась. Пани поскакали в свiй обоз i зараз послали верхiвця в Єремiïн табiр з листом, у котрому доручали Єремiï приводництво над усiм вiйськом взагалi. Усi приводцi й найзначнiшi пани зараз кинулись втiкати, давши загад вирядити уперед ридвани з пожитками. Челядинцi запрягли конi в карети. Пани метушились, бiгали з переляку по наметах, сновигали, неначе козаки вже й справдi нападали на самий обоз. Князь Домiнiк з переляку неначе остовпiв, стояв в наметi й неначе нiчого не бачив. Срiбний посуд валявся на столi, а князь не примiчав його; не примiчали його й слуги i покидали на столi срiбнi тарiлки, вази, жбани, неначе то були лопати або ночови та корита, не вартi того, щоб ïх забирати. Домiнiк вхопив в руки скриньку з червiнцями, вийшов з намету й ждав, доки подадуть йому карету. Непосидящий Конецпольськнй вскочив в свiй намет i з переляку не знав, що хапати, неначе його намет навкруги вже обняла пожежа. Хапкий, верткий, в'юнкий та спiшний на вдачу, вiн i в звичайний час все чогось нiби кудись хапався, кудись поспiшав, вертiвся, метушився: i ïв швидко, i пив нiби нахильцi, i говорив, то запикувавсь, нiби нитки рвав. Тепер в цей страшний час Конецпольський метушився по наметi, крутився, як муха в окропi, не знав, що хапати, що кидати, брав одне й кидав на стiл, брав друге й кидав додолу. В його руки трусились, неначе в пропасницi. Вiн вхопив капшук з червiнцями i навiщось кинув на стiл. Червiнцi брязнули i розкотились та розсипались по столi, по неприбратому срiбному посудовi. Дрижачими руками вiн хапав розсипанi червiнцi й ховав ïх в кишенi. Йому в руки влiзла золота сiльничка з сiллю: вiн убгав в кишеню й сiльничку, потiм вхопив заразом з червiнцями срiбну чарку i засунув ïï в другу кишеню, а далi налапав окраєць паляницi, й паляниця опинилась в кишенi. Повернувшись назад, вiн кинув оком на дорогий кинджал з золотим держалном, вхопив його й засунув туди ж таки, в кишеню. Кинджал штрикнув гострим кiнчиком в ногу. Конецпольський крикнув, вихопив кинжал з кишенi, пожбурив його додолу, а сам вискочив надвiр, покинувши на столi капшук з червiнцями. За порогом вiн наткнувся на Остророга. Остророг, вхопивши в своєму наметi тiльки оберемок латинських книжок, вискочив з намету й стояв непорушно, ждучи карети. Конюхи подали карети. Приводнi повскакували в карети без тями, без жодноï свiдомостi в головах i кинулись навтеки до Старого Костянтинова. Князь Заславський тiкав поперед усiх. За ним рушили навтiкача усi значнi пани. Лащ не дiждався й карети. Накинувши на плечi наопашки кунтуш навиворiт i забувши надiти шапку, вiн вскочив на коня й шугнув конем, неначе птиця: вiн тямив, що козаки, впiймавши його, одразу розшматували б або й справдi гепали б ним об палi. Втiкаючи самi перед вечором з обоза, приводцi не подали навiть до вiйськового табору загаду оступатись. В тон саме час князь Єремiя сидiв коло свого намету й задумався, дивлячись на противний височенький берег Пилявки, де ворушився козацький невеличкий обоз. Єремiя виряджував своïх жовнiрiв на герцi з козаками, але не рушив усього свого вiйська в битву. Вiн певно ждав, який буде кiнець баталiï. Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я бiльше ненавиджу: чи козакiв, чи магнатiв, — ворушилась думка в Єремiïнiй головi. — Було б добре, якби пани побили козакiв. Але було б ще краще, якби й козаки дали прочуханки отим нiкчемним Домiнiкам, Конецпольським, Корецьким. Оссолiнським. Нехай би знали, як нехтувати мною. Поминули мене! Вирвали з моïх рук честь, славу побiдника! Вирвали з моïх рук може скипетр i корону! Але доведеться ïм i поклонитись менi! Коли це вже смерком прискакав верхiвець i подав Єремiï листа од Домiнiка. Єремiя прочитав лист i раптом пiдвiвся на ноги, неначе його хто шпигонув пiд бiк. Вiн почував, що зрадiв, зрадiв так, що в його захопило дух, а серце скажено заграло, неначе скрипка на весiллi. — А що? А що? Отак вам i треба! Як тривога, то й до бога! От тепер я стану вам за бога! Єремiя трохи не крикнув на радощах, звелiв посланцевi пiдождати в обозi, а сам скочив в намет i не знав, що дiяти, бiгав, метушивсь, никав по наметi й мiсця собi не знаходив. Але та нервова радiсть так швидко згасла, як i прилила. Єремiя впав на лiжко й вхопивсь за виски. Несподiвано налягла на серце туга, неначе з-за лiсу заразом насунула чорна хмара. Козаки взяли перевагу! пройдисвiти, харцизи, льо-три, пройдисвiти, хлопи побили шляхту! Боже мiй милий, боже великий! Що ж тепер станеться з Польщею, з Украïною? Невже пропали навiки усi моï маєтностi, моя дорога Лубенщина, мiй квiт, мiй перл дорогий та коханий! Невже пропала й Вишневеччина? Невже пропаде й панщина, i хлопи будуть вольнi? Шляхту потоптали в болото, в багно!! I хто потоптав? Моï закатованi вороги, козаки та моï панщанники хлопи. Який сором! В польському вiйську безладдя та безглуздя. Що то буде, що то вийде? I Єремiя дуже задумався, що то буде, що далi з того вийде. Силкувалась, вгадувала це його здорова тяма в головi, i... не могла вгадати. Вiн впав перед образом i почав промовляти молитву, щоб бог дав силу шляхтi й неволю Украïнi, щоб не губив шляхти до кiнця, щоб не попустив волi козакам, щоб вернув панам панщину. Грiшна була та молитва! То була молитва убiйника, злодiя й великого проступця, котрий баблявся в проступствах, убiйництвах та в украïнськiй кровi за усе своє живоття. Не дiйшла вона до неба! Чорнi хмари заступили ïй небо: i розвiяв ïï буйний вiтер разом з хмарами в небеснiм просторi. Не спав князь Єремiя цiлу нiченьку. Чорнi думи облягли хмарами горде чоло. Що там станеться в обозi цiєï ночi? Що менi дiяти з своïм табором? Коли б швидше знати! Коли б швидше свiтало! Змучилась моя душа до краю. Нема менi полегкостi. Нема вже сили терпiти далi. I чому це сонце так забарилось? Цiй ночi неначе й кiнця не буде! — думав Єремiя, стоячи в своєму наметi. Вiн схопився з мiсця, вискочив з намету й оглядався кругом на всi боки, чи не закрадаються часом звiдкiльсь козаки, чи не йде часом з-за гори страшний Кривонiс з татарами. I знов вiн вернувся в намет з важкими думами в головi, з муками в серцi. А свiт не свiтав. Ранок не наставав. Довга осiння нiч тяглася тихо, неначе лиха доля та нещастя. Знов якась важка туга та сумнi думи насувались одна за одною, неначе кат за катом входили в намет i катували його душу. I Єремiï в нестямi, неначе у важкiй дрiмотi, здавалось, що вiн не в наметi, а десь в Немировi на майданi. Кругом його страшнi козаки й мiщани з дикими мстивими очима крутяться, в'ються, неначе гайвороння грає. I в його вухах задзвенiло, потiм зашумiло i знов задзвенiло. Вiн пiдвiв голову i почав прислухатись. Єремiя знестямки вискочив з намету. Але надворi було тихо. як в усi. Нiгде не було чути нi найменшого шелесту. Єремiя втямив, що йому той крик почувся й знов вернувся в намет. I знов заворушились в головi страшнi картини. Господи! Коли ж буде кiнець цiй ночi? Невже вона тягтиметься до вiку — до суду? Невже це починаються моï вiчнi муки? — молився Єремiя. — Як менi важко, душа в мене болить, серце ниє. Господи! Змилосердься надо мною! В мене нiби камiнь налiг на серце й душить мене, душить, от-от задушить мене на смерть. Князь Єремiя сiв на своє тверде повстяне лiжко, сперся лiктями об колiна й похилив гарячу голову. Голова впала, як мертва, на долонi. Щоки аж пекли в долонi. Знов задзвенiло у вухах, а потiм зашумiло й загуло, неначе на млинових лотоках. Знов заворушились важкi думи i низались одна до одноï, неначе намистини довгого без кiнця разка. Чи я в наметi, чи в степу? Нi, не в наметi. Це дикий степ, вкритий чорною нiччю. Мене везуть татари в Крим, взяли в полон. Чи це мiй намет, чи татарська тюрма? I Єремiя знов втратив од великоï туги памороки. Йому уявлялось, що вiн вже в татарськiй неволi, сидить у тюрмi. Тюрма малесенька. Одним одне маленьке вiконце, прорiзане в стiнi, i блимає, нiби маленьке очко пiд самою стелею проти темно-синього неба. В тюрмi поночi, ледве мрiють чорнi забагненi мурованi стiни. В тюрмi погас останнiй свiт. Вже смерклось. I в тюрмi стало темно й чорно. Єремiю неначе вже обняла смерть. Ще за жизностi смерть живцем в домовинi, закопанiй глибоко в могилi. Несподiвано у вiконце блиснула зоря з високого неба, зайнялась i замигала ясним рiзким свiтом. Зоря збiльшувалась, мигала перед самiсiнькими очима, яснiшала i все бiльшала. Гостре промiння рiзало очi безперестанку, неначе кололо ввiчi гострим промiнням. Єремiя не видержав i повернув голову до другоï стiни. I вiконечко повернулось туди ж, а зоря все миготiла й рiзала очi уперто й навратливо. Куди не повертав вiн очi, поверталось i вiконце, i знов дивилась на його гостра ясна зоря й рiзала йому очi. Єремiя пiдвiв очi й втупив ïх у вiконце. Вже не зiрка там мигала: в вiконце дивились чиïсь пишнi чорнi очi. Вiн впiзнав тi очi. То були Тодозинi яснi очi. В одну мить у вiконцi над очима залиснiло бiле Тодозине чоло, червонiли рожевi уста. З'явився увесь ïï вид, ясно освiчений, наче живий, але незабаром на головi зачорнiла чернеча чорна висока шапка. Алла! Алла! — знов почув Єремiя крик за товстими стiнами тюрми так виразно, що йому здалось, нiби в татарському мiстi на майданi крикнули татари, вертаючись з Пилявцiв. Єремiя скочив з мiсця. Надворi вже свiнуло. Вже розвиднювалось. Десь далеко було чуть галас та крик. Єремiя вискочив з намету. Табiр заворушився й загув. Прибiг до Єремiï Тишкевич, за ним Конецпольський. Прибiгли й iншi пани. — Усе пропало! Усе загинуло! Домiнiкiв табiр тiкає! — крикнули пани до Єремiï. — Один жовнiр прибiг оце звiдтiль i подав страшну звiстку. Князю Єремiє, що нам тепер чинити? Що дiяти? Порадь нас! Ти одна наша порада, наша надiя! — Треба довiдатись переднiше, що там дiйсно скоïлось, — промовив Єремiя. А там i справдi скоïлось велике лихо. Вже лягома по усьому польському таборi пройшла чутка, що усi три приводцi й усi значнi пани крадькома повтiкали з табору. В глупу нiч усе вiйсько й собi рушило навтеки, наче перелякана отара овець, або череда без чередника. Заворушився табiр, неначе два десятки здорових украïнських ярмаркiв, котрi несподiвано заразом насторочились тiкати од татар. В таборi пiднявся крик та галас. В ридвани, у вози запрягали конi. Жовнiри хапались, метушились по таборi. Бiльше сотнi тисяч возiв рушили з мiсця й посунулись масою не по битих шляхах, а полями, сугорбами та переярками. I люде й вози збились в одну купу. Повернутись було нiкуди. Конi наскакували на вози, брикали, спихали копитами з возiв усяку вантагу. Нiхто й гадки не мав хапати й спасати своє добро й усякi своï пожитки з наметiв. Усей табiр неначе обняла в одну мить пожежа. Люде й конi вискакували з табору, неначе з пожежi. Вранцi вдосвiта козацьке вiйсько виступило за рiчку через греблю, щоб доконати табiр. Але битись було нi з ким. Табiр був порожнiй. Мiж наметами никали й гавкали собаки, витаскуючи з наметiв шматки м'яса та кiстки, що позоставались од панськоï вечерi на столах. — В погоню, молодцi, за панами! Навздогiнцi за ворогами! — скомандував Богдан. Козаки кинулись i швидко наздогнали польське вiйсько. Вiйсько заметушилось i змiшалось. Шляхта дiйшла до такого безладдя, що покидала ридвани й вози, шаблi та рушницi й тiкала свiт за очi. Кожний кричав стiйте!, а сам, як каже лiтописець, аби коня допався, летiв без огляду, аби не зостався. День був ясний. Надворi пекло сонце. Шляхтичi скупчились, стовпились, падали додолу од переляку, од духоти й натовпу в тiсних стовпищах. Тiкаючи, вони спинялись на полi, щоб втерти пiт з чола, одсапати й звести дух i прикласти хусточку до серця. Тодi козаки хапали ïх, в'язали сирицею й брали в полон. А там далi з долини вискочив з козаками Кривонiс, що кмiтив за рухом вiйська, i вдарив навперейми. З вiйська, з цiлого табору козаки зробили кашу та кисiль. Покинули шляхтичi й своïх поранених i слабих, покинули усе своє добро i тiльки спасали своï животи. Хмельницький не довго гнався за ними i повернув вiйсько назад до польського табору. Побiдники забрали ввесь польський табiр з усiм добром. Скрiзь на полi i в наметах валялись знамена, дорогi гнуздечки, щити, срiбний посуд, шаблi, соболячi шуби, блаватнi сукна, перськi шалi, килими, срiбнi вмивальники, срiбнi вази й полумиски, варення, усякi ласощi та конфети. Валялись на полях ванни, в котрих може ще напередоднi купались пани. На неприбраних столах валялись срiбнi тарiлки, полумиски, срiбнi жбани, навiть шматки м'яса та скибки й окрайцi паляниць, валялись усякi ласощi, стояли вина й горiлка. Голодна чорнота та голота кинулась на збитки ïжi й усякого поживку, на потрави, на вина й швидко спожила й поховала ïх в своï порожнi шлунковi ридвани, а потiм кинулась хапати погубленi срiбнi тарiлки, жбани, вази, збирала по полях погубленi дорогi шаблi, рушницi, списи, шуби, саєти. Конфети в наметах валялись долi й на землi купами. Усякого добра в наметах було так багато, що козаки й мужики не знали, що хапати, що кидати. Богдан заздрiвав панiв, чи не зумисне вони порозкидали срiбло й золото та усякi ласощi, щоб спокусити голоднечу й чорноту i вдержати ïï в таборi од погону, доки вони встигнуть повтiкати? Добра зосталось козакам так багато, що вони продавали базарникам оксамитовi шуби або срiбнi кубки за пiвкварти горiлки. Чотири днi бенкетували козаки в польському обозi. Горiлки, пива, усяких медiв та вин було так багато, що ïх стало б на цiлий мiсяць для цiлоï армiï. По засвiдченню тогочасних лiтописцiв, побiдникам дiсталось сто двадцять тисяч возiв з кiньми, з усякою дорогою вантагою, вiсiмдесят гармат i, цiнуючи скарби на грошi, на десять мiльйонiв срiбла, золота та усякого цiновитого скарбу. — Добре, добре пани вибрались на весiлля й бенкет на славу вчинили, тiльки кошту багацько положили: сто тисяч скарбу процвиндрили i сирицю здорожили, — казали тодi козаки пiсля побiди. Вранцi Вишневецький послав вiстовика довiдатись, що таке скоïлось в Домiнiковому обозi. Верхiвець дiзнавсь про все лихо i принiс страшну звiстку, що усе польське вiйсько втекло, а ввесь обоз захопили й заграбували козаки. Єремiя здiйняв руки до бога й крикнув: — Боже мiй! невже це така твоя воля, щоб покарати нашу отчину через цей нiкчемний народ? Господи! поверни на його своï перуни, але скарай i тих, що сталися причиною такого сорому! Тишкевич впав навколiшки i промовив крiзь сльози: — Господи милостивий! завiщо ти наслав на нас таке горе? — Завiщо ти, господи, наслав на нас таке горе? Чим ми согрiшили перед тобою? — крикнули й iншi значнi перевертнi, похнюпивши голови. Польським панам та украïнським перевертням i на думку не спадало, скiльки вони нагрiшили проти Украïни. Усi стояли мовчки, неначе прибитi громом. Усi перевертнi почували своє велике горе, що вони вже втратили усi рухомi й лежачi добра та маєтностi на Украïнi, може й навiки, втратили народний грунт пiд ногами, зостались нi з чим i зависли на Украïнi, неначе в порожньому просторi, як блукаючi метеори мiж небом та землею... i з порожнiми кишенями. Тепер вони постерегли, що вони не зразцi для усiєï Украïни, а слiпi проводирi, за котрими Украïна не пiшла слiдком i зреклась ïх, як своïх ворогiв з ïх нащадками й сiм'янем. Князь Єремiя кинувся з усiма своïми полками навперейми польським втiкачам, багато догнав ïх, вмовляв вернутись i битись з козаками. Але вiн нiчого не вдiяв. Козаки гнались за шляхтою до Старого Костянтинова. Пiд шляхтичами од натовпу провалився мiст на Случi. I багато панiв шубовснуло шкереберть у воду й потонуло в Случi. Хто вилiз з води, тiкав далi. Козаки несподiвано налетiли на самого Єремiю. Довго вiн одбивався, але не мав сили дати ïм одтиск. Козаки тисли звiдусiль Єремiïне вiйсько. Єремiя, помiркувавши, що може попастись в полон та в неволю до татар, здiйняв усей свiй табiр з мiсця, рушив далi й втiк слiдком за втiкачами. Необачна безглузда шляхта тiкала так прудко, що добiгла до Львова за три днi, тодi як переднiше в безпечнi часи iнший польський пан плуганився б туди сливе з пiвроку, як казали всмiшки тодiшнi польськi лiтописцi. Декотрi польськi полковники та жовнiри засiли в Львовi, щоб чигати на козакiв та обороняти мiсто од козацького нападу, а декотрi тiкали далi в Польщу. Князь Домiнiк дав драла аж в свою польську маєтнiсть, в мiсто Ржешiв, i одпочивав там в своєму палацi. Князь Вишневенький прибiг до Львова й вже застав там Остророга з недобитками вiйська. Городяни просили Єремiю взяти спiл в оборонi мiста, просили його прийняти приводництво над усiм вiйськом. Але Єремiя добре тямив, що козаки от-от незабаром набiжать i нападуть на мiсто, що вiн не встоïть з своïми недобитками i не спроможеться захистити мiсто. Вiн зараз поïхав у Варшаву, де йшло обрання нового короля, не добувши собi нiякiсiнькоï слави в битвi з козаками. А його завзятий запеклий ворог Богдан пiдступив до Львова, розбив замок на горi й взяв з мiста великий викуп. Звiдтiль вiн рушив на Замостя, розiслав поперед себе загони до Луцька, Звягеля, Бреста викореняти шляхту i руйнувати маєтностi. Один загiн захопив Самiйла Лаща в його селi, куди вiн втiк. Козаки вбили його й зруйнували його палац до решти. Богдан дiйшов до Замостя. Козаки й селяни вимагали й кричали, щоб вiн вiв ïх за Вiслу на саму Варшаву. Але Iван Виговськнй i iншi православнi пани, що служили в Богдановому вiйську, розраяли йти на Польщу. Як пани, вони трохи спочували до польських панiв, до Польщi. Богдан повернув своє вiйсько на Украïну, а сам поïхав до Києва пiсля Орданi 1649 року. Вiн в'ïхав у Киïв з великою пишнiстю, проïхав через Золотi ворота до святоï Софiï. Перед брамою його встрiв з процесiєю митрополит Сiльвестер Косов з усiм духовенством, з силою городян як побiдника й визволеника Украïни з польського ярма. Студенти Киïвськоï колегiï промовляли перед ним похвальнi украïнськi й латинськi вiршi. * * * Минула зима. У Варшавi пани вибирали короля. Козаки послали од себе посланцiв i просили вибрати за короля меншого Владиславового брата Яна Казимiра. Князь Єремiя i його побiчники подали голос проти королевича. На сеймi обiбрали таки за короля того, кого бажали козаки, але миру та злагоди все-таки не було мiж козаками та Польщею. I польськi пани, й козаки лагодились до новоï вiйни. Влiтку Ян Казимiр вирядив проти Богдана нове вiйсько до Збаража. I Єремiю знов не обiбрали за приводця вiйська. Ян Казимiр не любив гордовитого Єремiï ще переднiше. Вiн знав, що Єремiя мав стосунки з трансiльванським князем Ракочiєм, небезпечнi для самого його. Єремiю заздрiвали в зрадi Польщi, заздрiвали, що вiн робить пiдступ пiд короля, прямує до трону, що вiн ладен сiсти й на трон. Двiрськi магнати ненавидiли Єремiю. Король не йняв йому вiри i вибрав за приводцiв вiйська Остророга, старого Фiрлея та Ландскоронського. Нове польське вiйсько стало станом коло Збаража. А Єремiя знов став з своïм вiйськом окремо побiч нього, як i пiд Старим Костянтиновим. Але старий поважний Фiрлей сам поïхав прохати Єремiю прилучити своє вiйсько докупи, просив навiть взяти команду ради добра для Польщi. Єремiя заплакав i згодився прилучити свiй табiр докупи. Серед лiта саме в спеку козаки й татари хмарами облягли навкруги польське вiйсько. Поляки обкопали свiй табiр валами. Козаки насипали вали навкруги ще вищi й поставили тамечки гармати, i палили з гармат в табiр, влучаючи в жовнiрiв та в конi без помилки й промаху. В такiй облозi козаки держали панiв сiм недiль. В таборi почалася пошесть, почався голод. Поïли усю харч, яка була, а вийти з табору було неможна. Пани почали ïсти конятину, пили гнилу воду з болiт. Пiшла пошесть по панах, почався упадок на конi. Пани вже хотiли здатись. Один нездатливий Єремiя затявся й встояв до кiнця: вмовляв панiв терпiти голод i пiдкидав пiдробленi листи, що буцiмто вже король веде вiйсько на помiч, що вiйсько вже недалечко. Єремiя раз вчинив вискок з лагеря, одбив один козацький полк. Але це нiчого не помогло. Єремiя попався, як кiт у мiшок, як вовк в яму. Тим часом Богдан пiшов з вiйськом навперейми королевi, розбив його вiйсько пiд Зборовим, вирубав у пень кiльки польських полкiв i ввiгнався в осередок табору, обгорнув козаками намети короля, але не схотiв гнати його в полон. Король мусив постановити мир з козаками, вiдомий Зборовський, i дав ïм великi привiлеï. Козаки випустили панiв з окопiв, випустили й князя Єремiю. За сiм недiль в окопi перемерло од голоду сiм тисяч панiв, а слуг ïх то й без лiку. З шестидесяти тисяч коней зосталось тiльки три тисячi. Змарнiлих, виснажених од голоду панiв виводили з окопiв попiд руки. Змучений голодом, вийшов звiдтiль i князь Єремiя, неначе тiнь давнього гордого князя Вишневецького. Зате ж, як Єремiя вернувся до Варшави, його встрiла Варшава з трiумфом не по заслузi: вийшли йому назустрiч мiщани цiлими стовпищами аж за мiстом вкупi з духовенством та простими жовнiрами. Єремiю встрiли, як стрiчають побiдникiв королiв. Стовпище плескало в долонi й кричало: От вiн, оборонець нашоï вiри, один єдиний захист нашоï волi!. Але нi один магнат, нi один значний пан не привiтав його на зустрiчi. Городяни привiтали його тiльки за те, що вiн не втратив мужностi й завзяття в борнi з козаками i коли тiкав од козакiв, то принаймнi тiкав не першим, а останнiм. Шляхта й великi пани тодi так впали, так розм'якинились од розкошi через панщину й неволю хлопiв, що мiж ними князь Єремiя був герой, бо ще вдержав простi украïнськi давнi норови. Польща оборонялась украïнською головою й завзяттям простого на вдачу украïнського князя, завзяттям давнiх украïнських козакiв. Чи таких же трiумфiв, чи такоï ж слави сподiвались палкi мрiï князя Вишневецького? Не таких трiумфiв сподiвався Єремiя, в'ïжджаючи у Варшаву. Не для таких мiщанських трiумфiв вiн забув прохання й благання матерi, зрадив Украïну, став перевертнем, одступив од своєï вiри й мови. Не того вiн сподiвався. 1652 року, як Хмельницький ставив з поляками Бiлоцеркiвський мир, князь Єремiя був в польському вiйську. Тодi була холера. Князь Єремiя напився ввечерi меду, заслаб, а вночi й помер ще не в старих лiтах. Пiшли щирi прокльони на той свiт слiдком за його душею од усього украïнського народу. Пiсля Бiлоцеркiвського миру Хмельницький мусив дати королевi згоду пустити визначних польських та украïнських перевертнiв панiв в ïх украïнськi маєтностi. Але вiн не вернув маєтностiв усiм польським магнатам, котрi силою позахоплювали в своï руки незлiченну силу землi, i повернув ïх на козацькi скарбовi. Не вернув вiн i Лубенщини та Вишневеччини Гризельдi та ïï синовi Михайловi, пропало усе надбання князя Єремiï! Гризельда проживала з сином в своïй невеличкiй маєтностi, що зосталась в Галичинi. Зате ж син Єремiï Михайло був вибраний за короля. Нездужний на розум, слабкий на здоров'я, вiн швидко й помер. З ним погас i рiд князiв Вишневецьких, колись славний на Украïнi. 1897 року, 4 ноября. Киïв.
Князь ЄремIя Вишневецький