<< Главная страница

ГЕТЬМАН IВАН ВИГОВСЬКИЙ



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман Гетьман Iван Виговський появився друком у Галичинi вiдразу ж пiсля його написання, хоча на Схiднiй Украïнi вiн не друкувався i досi. Не здобув вiн i належноï критики; правда, вiдомий iсторик О. Левицький, працями якого Нечуй-Левицький користувався при написаннi попереднього роману, висловлював претензiï щодо пониженого тлумачення головного героя твору. Вiдповiдаючи листом М. Грушевському 26 листопада 1898 р., Нечуй-Левицький iз цього приводу зазначив: Тим часом, на мiй погляд, Орест Левицький без мiри пiднiмає його (тобто Виговського) вгору до небес, на що вiн не заслуговує, i пише до мене, що усi тi, котрi ставали йому в опозицiю, себто моï повiстярськi героï, люди неможливi. А в мене в повiстi поставленi в опозицiю навiть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а мiсцевi чигиринськi козаки i народ, котрi носом почутили, що Виговський хотiв завести на Украïнi шляхетський, аристократичний уклад староï Польщi з його темними перспективами.... Цiкаво, що далi Нечуй-Левицький порiвнює демократичний уклад у Гетьманщинi (аж до часiв Апостола i Розумовського) iз конституцiйним укладом у Норвегiï, Швейцарiï, США XIX ст. i вважає, що старшина, коли почала добиватись дворянства, вже московського, потопила демократичний лад ради свого лакомства поганого, само по собi закуплена панщиною селян. Така авторська концепцiя цього iсторичного перiоду; вона виразно проведена в романi i органiчно зближує його iз Князем ремiєю Вишневецьким, хоча Вишневецький, i Виговський — психологiчно рiзнi типи. Почавши свою кар'єру генеральним писарем за Богдана Хмельницького, Виговський користувався повною пiдтримкою гетьмана. Честолюбивий, вiн, проте, своïх планiв не виносив на люди. Вiн умiло розпалює пристрастi хворого Хмельницького, який побачив явне недотримання царським урядом статей Переяславського договору, настроює його проти росiйських депутацiй. Пiд час вибору шiстнадцятирiчного Юрка Хмельницького на гетьманство Виговський умiло використовує громадську опiнiю для призначення себе опiкуном хлопця i тим самим зосереджує владу в своïх руках. На вiдмiну вiд ранньоï соцiально-побутовоï прози Нечуя-Левицького, де людина перевiрялась на життєву мiцнiсть соцiальним лихом, замахом на ïï свободу тощо, роман Гетьман Iван Виговський був своєрiдним художнiм полотном, де героï випробовувались владою, багатством. Вибудовуючи традицiйно-бiографiчний сюжет на широко вiдомому iсторичному матерiалi, Нечуй-Левицький показує свого героя в рiзних життєвих ситуацiях — серед духовенства i генеральноï старшини, в оточеннi своєï сiм'ï i у спiлкуваннi з родиною покiйного Хмельницького, на козацьких радах i пiд час дипломатичних потайних розмов. Це хитрий i обережний полiтик, який зберiгає status duo до пори до часу, поки не побачить безпрограшностi ситуацiï, коли можна повертати стерно полiтики лише у бажаному для нього напрямку. Вiн змушений приховувати свою гордовитiсть перед родичами коханоï Олесi — високородовитими шляхтичами. I коли дiвчина сама першою наважилась на втечу iз далекого полiського села до Києва, щоб там обвiнчатись, Виговському лишилося лише iз задоволенням пiдтримати цей крок. Розумiючи вагу авторитету удови Хмельницького серед козацтва, новообраний не зовсiм делiкатним способом гетьман про людське око не обходить ïï увагою, але згодом такi заходи для нього вже не мали практичноï доцiльностi. Звичайно, Нечуй-Левицький домислює образ свого героя, того бродильного середовища, серед якого вiдбувалася своєрiдна ферментацiя козацько-республiканського порядкiв на Украïнi XVII ст. Виговський не мав такого стратегiчного хисту полководця, як Богдан Хмельницький, блiдiшим, але не простiшим виглядає вiн i поруч iз ремiєю Вишневецьким. Епоха постiйних воєн, нехтування свободою не тiльки окремоï особи, а й цiлих нацiй i водночас пiєтет перед декретованою рiвнiстю короля i шляхтича у польському сеймi — хiба це не впливало на характер державця? Виговський i був тiєю особою, яка умiла вiдчути психологiчну i соцiальну напругу часу. Ще за життя Хмельницького увагу генерального писаря привернув високоосвiчений Юрiй Немирич. Саме вiн, по сутi, пiдготував новому гетьмановi проект Гадяцькоï умови, за яким декларувались досить широкi полiтичнi i культурнi свободи для украïнського народу. Козаки домагались прилучення Галичини, частини Волинi й Подiлля до Украïни, вiдмови вiд насильного запровадження унiï на украïномовних землях, повернення православним вiдiбраних земель i церков, заборони покатоличення украïнського населення, недопущення вигнаних польських панiв у ïхнi маєтностi на Украïнi, iснування на нiй лише украïнського вiйська, украïнського права, створення двох унiверситетiв тощо. Без сумнiву, така умова з Польщею мала б у першу чергу розширити можливостi шляхти так званого Великого Руського князiвства; проте сама реальна iсторична ситуацiя виявилася набагато складнiшою i малосприятливою для перспективних iсторичних ходiв Виговського. Рiч у тому, що влада гетьмана упала не лише в результатi рiзних полiтичних комбiнацiй його суперникiв, якi орiєнтувалися на Москву, а не на Варшаву. Поведiнка Виговського — державного дiяча — була б незрозумiла, якби у романi була вiдсутня побутова лiнiя. Стежачи за всезростаючими претензiями дружини гетьмана i за традицiйно-демократичним укладом сiм'ï потомственного козака Лютая, читач розумiє, що рано чи пiзно цi двi сiм'ï перестануть розумiти одна одну, бо сповiдують рiзнi етичнi цiнностi. Виговськi розумiють статус сiм'ï i вiдповiдно гетьманськоï влади як можливiсть широкого вибору для себе; у Лютаïв же сiмейне щастя не iснує поза демократичними свободами для широкого посполитого люду. Будучи дитиною свого вiку, Виговський повторив фундаментальну помилку багатьох вождiв, попереднiх i наступних, — забуття, а потiм iгнорування соцiальних запитiв i можливостей трудових мас, i це не лишилося непомiченим. У тих конфлiктах, якi сповiльна, але невiдступно наростали у взаєминах iз старшинами, iз посланцями i згодом вiйськом росiйського царя, Виговський все менше мiг розраховувати на пiдтримку народу. Не довiряючи йому спочатку iз тактичних мiркувань, гетьман згодом не став з ним радитись з принципу — через неповагу. I фактично став чи не основним, хоч i непрямим, призвiдцею власноï гибелi.
ГЕТЬМАН IВАН ВИГОВСЬКИЙ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация