<< Главная страница

ДРЕГОЧИН ТА ОСТРIГ



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Помершi украïнськi городи Дрегочин! Померший город! Давнє єзуïтське гнiздо! Варто подивитись! - говорили менi не раз. В мiсяцi iюлi зiбралась компанiя, найняли ми жидiвську балагулу в польському городi Седльцi, сiли й поïхали. Дрегочии всього за ЗО верстов од Седльця, стоïть над Захiдним Бугом в Гроднянськiй губернiï. Дорога недалека, а час був чудовий, iюльський. Була чудова, ясна погода. Опiвднi ми рушили в дорогу, щоб на нiч прибути в Дрегочин. Жидiвськi мiзернi конi ледве тюпали; се луч-че для мене: можна було пильнiше роздивитись на край. Це було Пiдлясся, край рiвний-рiвний, як степи коло Чорного моря, тiльки мокрий. Вже i в самому Седльцi є болота й мочарi, а за Седльцем почалася така мокра земля, неначе намочена губка. Зараз за мiстом по зеленiй травi прокопанi канави, а з землi все-таки виступає вода. Незабаром появилась зелена осока. Мiж осокою заблищала вода. Копицi сiна були складенi просто на мочарi в водi, зовсiм як на гроднянському полiссi. Ми переïхали маленьку, ледве примiтну рiчечку через хворостяну греблю. Рiчечка слизила через мочарi та болота мiж зеленою осокою, мiж кущами лiз. Рiвнина, як серед гладенького степу! Кругом видно невеличкi сосновi та дубовi лiски. Але яка дивна зелень! Такоï зеленi, як на Пiдляссi та Полiссi, не можна нiгде побачити, окрiм гiрських планин та долин. Вона ясно-зелена, блискуча, неначе наведена лаком. Трава свiжа, як буває весною; осока переливається тонами зеленi, котрi переходять з темних в жовто-зеленi, трохи не бiлi, неначе листя весною, котре тiльки що розвилося з бруньок. Кущi лiз, верби, невеличкi сосновi гаï темнiють, неначе темнi плями на жовто-зеленiй матерiï. На ясному сонцi зелень блищить, трохи не сяє, неначе вона з себе розсипає свiт. Вода мiж осокою лиснить i ще бiльше додає свiжостi i свiту зеленi. Свiт сонця тихий, не палкий, без марева, неначе його хто перепустив через скло або через пар, який буває в оранжереях. Далекi гаï сизiють в легкому пару, неясно омежованi, з розпливчастими краями, як рослини в водi, коли дивишся на них зверху. На сухому мiсцi, край самого болота, забiлiло сельце Жабокляки. Хати в селi бiлi, з вiкнами на чотири шибки, дуже похожi на украïнськi хати. Вони навiть всерединi побiленi, як на Украïнi, i образи, й стiл в тому кутку, як в украïнських хатах, тiльки пiч iнша. В печi топлять з сiней знизу, як у наших банях, в нiй тiльки печуть хлiб; обiд варять на припiчку. В хатах, одначе, нечисто. Земляний дiл чорний, як грязь. Стiни нечистi, обколупанi, задимленi. Польськi селяне нечисто держать своï хати, тiльки вбираються чистенько. Пiшла дорога то маленькими сосновими лiсками, то болотами, то полями, на которих видно убогу землю: глину пополовинi з дрiбним каменем. На межах лежать купи дрiбного камiння, скиданого з поля. На полях скрiзь поробленi грядки, як на городах, мiж котрими йдуть глибокi борозяи, щоб по них стiкала зайва вода. Де тiльки западинка, там уже блищить вода, там уже повно жаб в осоцi. Але далi земля почала трошки пiднiматись. Надвечiр ми приïхали в чимале село, в которому хати стояли рядами на улицю. Коло мурованого убогого костьолу росли старi каштани. За селом було видно здоровий будинок якогось графа, котрих в Польщi дуже багато. Кругом будинку розрiсся густий зелений сад. Ми виïхали на ледве примiтну гiрку. Перед нами роз-. стелилась широка рiвнина, вся зелена, як зелена скатерть, а за нею появились високi шпилi вже за Бугом, i на них город, таки правдивий городi На високих крутих шпилях сизiли довгi високi мурованi будинки, коло них два здоровi, як гори, мурованi непощикатуренi костьоли, один проти другого. Мiж ними було видно бiлi банi двох менших церков. Високе будування червонiло цегляними стiнами проти косого промiння сонця. Коло города в долинi бiлiв чудовий монастир з гарним готицьким костьолом, з рядами келiй. Зовсiм город, правда, невеликий, як швейцарськi городи, без предмiстя, де високi доми виходять рядами просто в поле або в садки. Крутi гори ще вище пiднiмали високе будування, неначе напоказ... Город нiби висiв над широкими без мiри полiськими лугами. Город був древнiй, з середньовiковими будинками, монастирями, стiнами. Вiн був схожий на старi нiмецькi городи. Менi здалося, що я за границею i наближаюся до якогось нiмецького древнього города. Косе промiння било в шибки високих костьолiв; вiкна горiли, як жар. Город здавався живим, правдивим городом. Але то була одна мана далечi, повитоï сизим туманом: то був померший ­ород Дрегочин... По легесенькому, ледве примiтному спусковi в селi ми з'ïхали на широку зелену низину: то були луги й луки понад берегом Захiдного Бугу. Дорога пiшла по довгому на верстов зо двi шосе або, правдивiше, по греблi, намощенiй з тарасу на драговинi. По обидва боки розстелялись зеленi здоровi сiнокоси та мочарi. Знов запахло полiссям, болотом, луговою травою, баговинням. Луги лиснiли й блищали пiд косим свiтом сонця, неначе ïх тiльки що покропив дощ, неначе хто насипав зеленого битого скла. Дорога повилася по низинi, крутилася по сухiших мiсцях, мiж лозами, невисокими вербами, вiльхами. От дорога переходить через рукавець Бугу. Коло гребельки маленький старий млин, весь закритий вiльхами та лозами. Сонце було вже зовсiм на заходi, як ми в'ïхали в село Дрегочин. Село Дрегочин розкидане на лiвому полуденному березi Бугу проти самого города Дрегочина, киторий стоïть на крутих шпилях на правому пiвнiчному березi. Це село примiтне тим, що воно зосталось в православiï серед католикiв та унiатiв. Як в йому задержалось православiє, про те один бог вiдає. Ще дивнiше, що половина села православних полякiв, друга половина украïнцi. Хати розкиданi на сухiших мiсцях скрiзь мiж лозами та вiльхами. Маленька православна церква стоïть на горбику край села коло широкого сiнокосу. Коло церкви невеличка школа: вона виходить вiкнами на сiнокос. Декотрi хати розкиданi над берегом Бугу. Проти села видно тiльки високi шпилi, крутi, як сахарнi голови; на ïх од рiчки не можна вийти пiшки. Буг протiкає попiд самими горами, i в одному мiсцi, в глинястiй кручi над самою водою видно чорну дiрку, неначе дверi в киïвськi печери. Кажуть, що та печера йде глибоко пiд гору i нiбито вона виходить в город. В городi на горi нема води, i може бути, що в давнi часи сюдою люде дiставали собi воду з Бугу, в часи облягання города ворогами. На Бузi є перевiз — звичайний порон, що ходить на кодолi. Коло перевозу стоïть жидiвська корчма. Ми стали пiд корчмою i побiгли купатись в Буг, а тим часом звелiли жидовi поставити самовар, щоб напитись пiсля купання чаю. Лiвий берег Бугу в цьому мiсцi такий крутий та стрiмкий, що тут не можна було купатись. Треба було переïхати через порон на другий берег, пiскуватий та мiлкий до самоï середини рiчки. Поки ми скупались, поки напились чаю, сонце зайшло, i надворi зовсiм смерклось. Возвiз в город був такий висо'кий, такий узький в щiлинi гори, що наш жид нiзащо не хотiв везти нас в город. Ми пiшли в город пiшки. Поки вийшли на круту гору, надворi стало зовсiм темно. Ми ввiйшли в город, на широкий плац. Кругом плацу були примiтнi в смерковiй сутiнi два масивнi костьоли — монастирi та двi меншi бiлi церкви. З одного боку темнiли проти заходу масивнi будинки, бiлiли стiни кругом монастиря. Огонь свiтився в вiкнах хат кругом плацу. Ми нiби в городi, та й годi. З цiєю думкою ми ввiйшли в жидiв--ську гостиницю i там заночували, дуже жалкуючи, що не довелося завидна роздивитися на цей древнiй оригiнальний город. З тiєю думкою, що ми в городi, ми й поснули. Я прокинувсь раненько, i цiкавiсть моя подивитись на новий город знов прокинулась в менi. Заглядаю в вiкно — там зовсiм не мiська картина: маленький дворик з повiтками, вшитими куликами; в двориковi кози й корова. Картина дуже знакома, якi траплялось менi бачити в жидiвських мiстечках. Убравшись якнайшвидше, вискакую надвiр, i моï iлюзiï разом згасли, як политi водою. Я стояв на ярмарковому плацу препаскудного жидi'всько-го мiстечка. От тобi й город! Кругом плацу стояли невеличкi жидiвськi хатки, навiть без заïздiв з широкими ворiтьми серед дому, як буває в iнших мiстечках. Кiлька жидiвок сидiли коло столикiв i продавали бублики, медяники та паляницi. В однiй крамницi видно було мiзерний дрiбний крам. Поблизу сидiв жид пiд шапликами з дьогтем. Тiльки квартира станового була похожа на мiський домик. Ми обiйшли плац i пустилися до одного масивного монастиря. Монастир пустував. За мурованими стiнами було видно ряди чорних високих домiв, а серед двору стояло прездорове будування костьолу з червоноï цегли. В костьолi подекуди ще блищали цiлi шибки, але всерединi вже пурхали горобцi та вуркотали голуби, позвивавши в банi гнiзда. Того монастиря й не закривало руське правительство: вiн знищився сам по собi. Кажуть, в йому ще не так давно жив один останнiй польський чернець. Графиня з сусiднього села посилала йому харч, шукала, запрошувала в той монастир ченцiв i ïх не знайшла. Останнiй чернець покинув свiй скит, i монастир став руïною. По другий бiк плацу стоïть ще масивнiше будування єзуïтського костьолу, так само не пощикатурене, з червоноï цегли, зовсiм цiле, але з повибиваними вiкнами, повнiсiньке голубiв та сичiв. В йому навiть цiлi дверi, котрi були зачиненi й замкнутi. Кругом цього костьолу ще лежить на улицях мостова. Костьол виходить на двi улицi, котрi вже щезли, i тепер тiльки зостався ïх слiд. Просто фасаду костьолу стоïть масивне будування єзуïтських келiй. Воно високе, довге без мiри i загинається глаголем на другу улицю. На ньому ще лежить черепична покрiвля, але стiни вже потрiскались зверху донизу, здоровi вiкна без рам, дверi знятi. Ми ввiйшли в дверi в просторний i дуже довгий коридор, котрий iшов через усе будування i загинався колiном. В коридорi темно й сумно. Закруглена зводом стеля, високi стiни переносили мимоволi думку в середнi вiки. Чогось здавалось, що от-от почуєш крик i стогнання з-пiд землi, де св. iнквiзицiя мучила людей за вiру. Я заглянув в просторнi залi, в узькi, високi, як церкви, келiï, i на мене напав страшний сум. Згадки про страшнi темнi дiла єзуïтського ордену .Так i поплили в думцi одна за другою. Якi люде тут вештались? Якi iдумки були в i'х головах? Що вони задумували, i якого лиха вони наробили для Украïни? Тут коïлась страшна думка — загубити Украïну, тут систематично видирали вiд нас наших луччих i багатших людей, перевертали ïх на польську народнiсть та католицьку вiру i робили ворогами Украïни. Серед темних коридорiв, серед ряду келiй, вiд котрих тхнуло могилою, стало менi так сумно, що я бiгом вибiг на свiт, на сонце. А сонце надворi так пишно сяло, обливало таким свiтом далекi зеленi пологi луки, що залило радiстю i той страшний сум, слiд котрого покинули єзуïти не тiльки в iсторiï, але навiть у своïх страшенно великих будуваннях, що, хвалити бога, стали тепер руïною. Проти єзуïтського костьолу та страшного корпусу, 'через улицю стоïть прездорове будування давнього єзуïтського колегiуму, чи гiмназiï. Сей корпус довгий i високий на п'ять поверхiв, вищий од єзуïтського корпусу. Вiн додержався лучче, нiж iншi руïни; на йому ще зосталась щикатурка; його й тепер легко повернути на гiмназiю, але нема кому i нема навiщо повертати. Мiстечко погане, маленьке, як сельце. Дрегочин навiть не повiтове мiсто, а заштатний город Гроднянськоï губернiï. В цiй давнiй колегiï внизу в першому поверсi тепер народна школа i квартира учителя. I школа й учитель замiщають тiльки невеличкий куток першого етажа. Решта будування стоïть пусткою. Цей колегiум стоïть на широкому, не дуже високому шпилi край самого мiстечка. Ввесь той шпиль з верху до самого низу, до берега Бугу, вкритий садом, В той сад виступає i корпус єзуïтських келiй. Сад обгороджений i належиться до католицького невеличкого костьолу, що стоïть на плацу. Колегiум, як видно, був в самому монастирi, пiд самим оком єзуïтiв. За монастирським єзуïтським садом од плацу мiстечка йде улиця вниз. На цiй улицi стримить по обидва боки кiлька вбогих мiщанських хаток, але мостова й досi збереглася. Ця улиця йде вниз до руïн панянського католицького монастиря. Ця руïна стоïть за городом в узькiй долинцi i заставляє всю долину, неначе ворота. Посерединi стоïть костьол чудовоï напiвготицькоï архiтектури, без портика, з двома масами колон по обидва боки дверей. На цьому костьолi ще бiлiє щикатурка, i вiн навiть не нагадує руïни. Здається, в йому ще йде служба божа i живуть черницi. Будiвля келiй iде квадратом за костьолом i притулена до самого костьолу, так що з келiй можна входити в костьол з двох бокiв. Ми перейшли всi порожнi келiï без дверей, без вiкон. Келiï черниць маленькi i такi низенькi, що високий чоловiк дiстане рукою до стелi. Знать, черницям жилося не так добре, як єзуïтам. Кругом келiй зостався садок, але без огорожi, зовсiм запущений. В йому паслись вiвцi та корови. Ми вернулись в город i пiшли на високi кручi, що зносяться над самим Бугом. Гори стоять над водою i такi крутi, що на них не можна встояти ногами, стоять, як сахарнi голови, i обросли зеленою травою. Яка дивна картина розстеляється внизу пiд горами! Гори доходять до Бугу клином, i тi крутi шпилi, на ко-торих ми стояли, знаходяться на самому високому углу того клину. На захiд сонця гори вже знижуються понад берегом Бугу i стають незначними горбами; на схiд сонця вони повертають понад зеленою рiвниною i закручуються на пiвнiч. Внизу лився на далекiй рiвнинi мiж лозами та гаями Буг i проступав до самого високого шпилю i пiд ним круто загинався колiном, повертаючи з пiвдня на захiд до Вiсли. По один бiк Бугу на схiд сонця розстелялося гроднянське полiсся: то була рiвнина без краю, без кiнця зелена-зелена, що й словами сказати трудно. Тiльки над берегом Бугу бiлiла срiблом полоска пiску, а там дальше слалися зеленi луки, вкритi травою, а за ними зеленiли темною зеленню кущi верб та лiз, а за ними слалося широке полотнище осоки. За ясно-зеленим пасмом стоять сосновi бори, як хмари, а за ними знов подекуди, десь далеко-далеко блищали полоски зеленоï ясноï осоки, неначе хто навiв пензлем яснiшi лiнiï на темно-зеленому фонi. Ще дальше знов сизiли бори та бори, вкритi туманом, а на краю неба вже чорнiли верхи сосен, як поорана земля, присипана сухим пилом. Око бiгло ще далi, як на широких степах над Чорним морем, а кiнця все-таки не було видно. I море, i степ, i Полiська рiвнина мають в собi щось однакове. Зелене Полiсся ще бiльше нагадує море, нiж голий степ. Маса зеленi, маса лiсiв здається зеленими хвилями моря, але хвилями живiшими, грацiознiшими, м'якими, як пух, як зелене пiр'я, як оксамит. Дивлячись на ту широку картину, я нагадав Киïв. Яке похоже мiсце! Неначе один чоловiк вибирав мiсце для цих давнiх городiв! Безпечнiсть високостi гiр i дивна панорама! Естетичнiсть, любов до натури грали велику роль при виборi мiсця для давнiх городiв... Надвечiр ми рушили додому. Бiльше не було на що роздивлятись. Ми переïхали Буг i потяглися лугами. На високих шпилях знов гордо пiднялися серед зеленого моря масивнi мури, знов Дрегочин став городом. Нi, вже не пiддуриш! Прощай, померший городе! В Дрегочинi i тепер, копаючи льохи, знаходять давню мостову з камiння на глибинi двох i бiльше аршин, а подекуди земля провалюється в якiсь пiдземнi ходи. Дрегочин мав свою iсторiю. Тут коронувався Лев Данилович, король Галицький, Дрегочин колись вiтав королiв, а тепер його храми порожнi, не сьогоднi-завтра впадуть i зрiвняються з землею. Дрегочин нагадав менi ще один померший iсторичний украïнський город, Острiг на Волинi. Острiг дуже похожий на Дрегочин як мiсциною, так i своïми руïнами. I тут так само гори виступають клином на широку болотяну рiвнину, i на самому високому углi, на крутих шпилях стоïть город i давнi руïни. Широкi болота облягають гори од сходу i од полудня. Вся рiвнина заросла осокою, i тiльки подекуди на нiй видно розкиданi кущi лоз та верб. Мiж осокою в'ється невеличка рiчечка, котроï береги неомежованi розпливаються в болотах та в мочарах мiж очеретом та осокою. На самому високому шпилi, з самого краю велично стоять руïни церкви, збудованоï князем Костянтином Острозьким в XVI вiку. Церква була чудовоï вiзантiйськоï архiтектури; слiди краси ïï видно ще й до сього часу. Стiни й п'ять бань стоять i тепер цiлi, тiльки половина однiєï боковоï банi над олтарями вже завалилась. Банi легкi й гарнi з поясом карнизiв знизу i зверху, але стоять вже без покрiвлi. Церква була просторна i доволi висока. Зараз коло церкви на три або чотири сажнi од захiдних дверей стоïть кругла башта. Вона притулилась одним боком до кручi гори. Башта кругла, без покрiвлi, стоïть, як здоровий улик, вкопаний зверху в самий край гори, або, лучче, притулений до гори. Стiни в неï завтовшки на сажень, а маленькi амбразури, як вiконця, певно, були поробленi для гармат. З неï можна було обстрiлювати полуденну болотяну рiвнину. Така сама друга кругла башта стоïть через дорогу на другiм сусiднiм боцi високого клину. З цiєï башти можна було обстрiлювати схiдну рiвнину. Дверi в баштах невеличкi. Обидвi вони дуже добре достояли до нашого часу. Цегла мiцна, як камiнь, а на баштах не примiтне слiдiв руйнуючого часу та негоди. Пiд горами внизу стоïть прездорове єзуïтське будування, збудоване квадратом, з двором всерединi. Це будування таке здорове, що в йому можно помiстити всiх теперiшнiх острiзьких жидiв з ïх мiзерними крамницями. Будiвля додержалась дуже добре; тiльки вставити вiкна й дверi, i вона буде годяща для життя. Тепер цей корпус розбирають i ставлять з цегли учительську семiнарiю. На горi, в кiнцi города, була ще одна руïна монастиря, котру тепер графиня Блудова поправила, завела там школу для духовних дiвчат, переробила з руïн православну невелику церкву. Це була найменша руïна в Острозi. Теперiшнiй Острiг — то, власне, тiльки одна улиця, котра йде з гори вниз. Вона обставлена жидiвськими до-миками та крамницями. Невеликий куток города, де живуть мiщани, розкинутий коло руïн церкви Острозького на горбах. Тут на двох горбах стоïть православна город-ська церковця i католицький костьол, похожий на хату. I коло церкви, i коло костьолу нема навiть дзвiниць: бiднi дзвоники висять на стовпах. 5iс Iгапзiï ^I01^ гпипсii! ' На цих горбах стоïть прогiмназiя i кiлька кращих скарбових та приватних домiв. З широкоï рiвнини Острiг мав вид города, як i Дрегочин, i вид доволi грiзний, котрого надають йому двi круглi башти. Руïни церкви красуються на краю крутого шпиля, як на високому п'єдесталi. Мурованi бiлi домики та церкви в садах придають йому й тепер вид городка, хоч дуже убогого, мiзерного. Все-таки Острiг повiтове мiсто, має крамницi, стоïть недалеко од залiзноï дороги i не має опаски щезнути з лиця землi без слiду. А колись тут кипiла жизнь кругом багатого й значного магната Костянтина Острозького, тут була напеча-тана перша Бiблiя на церковнослов'янськiй мовi. Звiдси вийшов козацький гетьман Наливайко i пiдняв повстання проти Польщi... * Так минав слава свiту (лат.). Через одну поштову станцiю за Острогом по дорозi в-Дубно є чудове мiсце край села. При кiнцi спуску в село, пiд горою, стоïть коло самоï дороги скеля. Пiд тiєю скелею в самому низу є печера, а з печери рине вода невеличкою рiчечкою. Джерело таке велике, що примiтне, як бистра вода рине з-пiд землi. Печера заставлена залiзними ­ратками, а за ними поставлений на кам'янiй стiнi образ. Вода збирається пiд самою скелею в невеличкий, чудово опоряджений ставочок або озерце, серед котрого зеленiє острiвець, вкритий квiтками. Вода з озерця стiкає рiчечкою вниз на рiвнину, де протiкає в осоцi течiя. На самий шлях ви<-гупає гарненька будiвля, чи сторожка, в швейцарському стилi. Над скелею понавiшувались вниз кущi. По горi й внизу, з боку озерця росте лiсок. Це мiсце чудове, поетичне! Воно нагадує таке саме мiсце коло Люцерна в Швейцарiï. Нi один проïжджий i прохожий не минає цього мiсця. Мимоволi станеш коло його, нап'єшся холодноï води, посидиш в густiй тiнi дерева, пiд скелею, намилуєшся озерцем, квiтками та прохолодою в тiнi цього чудового куточка.
ДРЕГОЧИН ТА ОСТРIГ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация